Найсумніша екскурсія на світі. Аушвіц-Біркенау

Едукаторка Урсула

– Ми не обирали такого сусідства, – кажуть жителі Освенцима в численних інтерв’ю. Назва їхнього 40-тисячного містечка дотепер асоціюється із нацистським табором смерти. Він займає 500 гектарів і є одним із найбільших у світі об’єктів пам’яті Другої світової війни.

Освенцим розташований за 50 кілометрів від Кракова. Щогодини між населеними пунктами курсує автобус. Біля адміністративного входу до музею є просторе парковання, ресторан, камери схову, вбиральні, зали очікування. Час і мови екскурсій розписані на сайті. Української немає. Російська – раз на день, об 11:00. Квитки вартістю 50 злотих – трохи більше 300 гривень – треба купувати заздалегідь. Можна погуляти й безкоштовно, але тільки вранці та без гіда. Заборонено брати з собою продукти й сумки, навіть маленькі. Фотографувати дозволяють, але не всюди.

У нашій групі – тридцятеро осіб. Переважно молодь, декілька пар. Українців – третина. Двоє із Кропивницького, решта – із Західної України. Усім роздають навушники. Попереду – група французів, позаду – британці. Якщо попередня екскурсія затримується, ми змушені чекати своєї черги.

– Воліємо називатися просвітителями або едукаторами, а не гідами чи екскурсоводами. Музей називаємо місцем пам’яті, – представляється Урсула. – Цієї подорожі ви ніколи не забудете. Ваші ноги будуть ступати по місцях, де за годину вмирали тисячі людей, де падали й гинули від голоду діти. На цих 500 гектарах – не так багато метрів, на які б не стікала кров. Ви побачите, на що здатна людська жорстокість і наскільки сильною буває жага до життя.

Урсула – невисока струнка сивоволоса жінка. Полька, працює в музеї 30 років. Її фото на бейджі – досі чорно-біле. В Україні була торік – їздила в Дніпро на міжнародний форум-зустріч гідів.

"Запам’ятайте, де лежать ваші речі"

Екскурсія починається біля сумнозвісних воріт із гаслом Arbeit macht frei – "Праця робить вільним". Сюди до табору потрапляли в’язні. "Заходиш через ворота, а виходиш з димом із крематорію", – сумно жартували.

Концтабір заснували 1939 року, коли нацисти окупували Польщу. Він зайняв збудовані дещо раніше казарми. Сьогодні "Аушвіц 1" – це приблизно 30 будинків, колишніх бараків та адміністративних приміщень, кухні. Навколо – колючий дріт. У десятьох спорудах розмістили експозиції – документи, фотографії, інформаційні стенди, речі в’язнів.

Заходимо в перший блок. Урсула показує за склом гори бляшаних банок з-під газу "Циклон Б". До війни таким нищили комах і гризунів. А в Освенцимі його жертвами стали люди. Перше випробування газу провели 3 вересня 1941 року у блоці № 11 на радянських військовополонених, які не мали сил працювати. Вони померли не одразу – мучилися добу. Тоді кількість газу збільшили. Тест визнали успішним. Один із бункерів переобладнали: під землею розташували камери для отруєння, вгорі – печі, щоб спалювати трупи.

Арештантам нашивали на роби геометричні фігури різних кольорів. Євреї носили шестикутну зірку, політичні в’язні та радянські полонені – червоний трикутник, роми – чорний, гомосексуалісти – рожевий, свідки Єгови – фіолетовий. Решту позначали зеленими трикутниками.

Дві тонни жіночого волосся

Перед входом до блоку № 5 Урсула просить особливо вразливих зачекати на вулиці. Дві жінки залишаються. Решта йдуть вузькими коридорами. Повітря затхле. У навушниках чути Урсулине дихання – вона піднімається на другий поверх.

– Табір був прибутковим підприємством, – продовжує вона. – Рейхсфюрер СС Генріх Гіммлер пишався: щомісяця "Фабрика смерти" приносила до державної скарбниці 2 мільйони марок. Два бараки виділили, щоб зберігати коштовності. В’язні називали їх "Канадою" – так уявляли далеку багату країну. Щодня у прибулих до табору євреїв вилучали майже 12 кілограмів золота. Його переплавляли на злитки. Прикраси сортували. Забирали одяг, особисті речі. Із волосся, що зістригали з трупів, шили матраци, перуки, килими. Навіть попіл із газових печей продавали як міндобриво для землі.

Наша група заходить у просторий зал. З обох боків за склом – 110 тисяч пар взуття. Гори чобіт, черевиків, босоніжок на підборах. Окремо складені зовсім крихітні дитячі черевички. Далі – приміщення з валізами, посудом, 40 кілограмів окулярів. Є милиці, штучні кінцівки, залізні корсети.

Чотириметрові гори різнокольорового волосся, яке зістригали з уже мертвих жінок. Експонати за склом, але відчувається сморід чи то мокрої шерсти, чи то шкіри.

– Відголоски тих часів знаходимо й тепер, – оповідає Урсула вже на вулиці. – Під час ремонту в одній зі сторожових веж між балками знайшли механічний годинник. Імовірно, належав охоронцеві. Якщо його накрутити, працює. Раз на 6–8 років ми перебираємо все взуття в експозиційному залі – чистимо, ремонтуємо, витираємо від пилюки. Знаходимо там гроші, діаманти, каблучки, старі газети (їх використовували як підкладки).

Почути відомі прізвища

Спочатку табір складався із 20 будівель. Потім з’явилося вісім нових корпусів, а до старих добудували поверхи. Всього Аушвіц охороняло приблизно 6 тис. осіб. Охоронці вважали в’язнів представниками нижчої раси. За найменший проступок розстрілювали. Для цього існувала спеціальна "стіна смерті" – бетонна стіна між двома бараками, вкрита звукоізоляційним матеріалом. Тепер там лежать вінки та квіти з чорними стрічками.

– Два дні тому тут покладала квіти Ангела Меркель, німецька канцлерка. Вона вперше тут відколи обійняла посаду. Ще були Папи Римські, президенти та королі, – каже Урсула.

– А німцям таку саму екскурсію проводять? Так само все розповідають? – запитує чоловік із нашої групи. На вигляд років 30, у яскраво-салатовій куртці. Його дівчина кладе до стіни червону троянду.

– Таку саму. І вони так само плачуть, як і ви. 

Ліворуч від стіни – вікна табірної лікарні-барака № 10. Тут професор Карл Клауберґ проводив над єврейками експерименти зі стерилізації, а доктор Йозеф Менгеле досліджував генетику дітей-близнюків і дітей із фізичними вадами. У блоці № 11 ув’язнені відбували покарання у стоячих клітках. Одну розібрали, щоб можна було роздивитися зсередини. Клітка схожа на комин, стіни вологі та слизькі. У таких проводили до кількох тижнів. Більшість там і помирала.

Тут добре родить городина

Року 1942 кількість в’язнів сягнула 20 тисяч. Нацисти звели ще один табір Біркенау – в селі Бжезінка, за 3 кілометри звідси. Тепер туди щопівгодини курсує безкоштовний автобус. У Біркенау не було адміністративних будівель – тільки бараки, чотири газові камери і стільки ж крематоріїв. Там тільки знищували.

Їдемо вздовж колії – це розвантажувальні платформи. Щодня сюди прибували потяги з євреями. Їх ділили на чотири групи. Жінок, дітей, старих і немічних одразу направляли в газові камери. Сильніших – працювати на індустріальні фабрики. Близнюки та карлики цікавили Йозефа Менгеле. Гарних жінок офіцери забирали в прислугу.

Йдемо в жіночий блок. Дерев’яний барак схожий на стайню – крізь дірки всередину струменями потрапляє світло. Каторжники жили на триповерхових нарах, замість матраців – тонкий солом’яний настил. Маленька пічка не давала достатньо тепла. На нижніх нарах було мокро, на верхніх – холодно. Люди тулилися одні до одних по шестеро-восьмеро на середніх нарах.

– Раціон харчування такий: вранці – баланда, схожу на "каву", або відвар із трав. На обід – суп, зварений із гнилих овочів. Вечеря – 300–350 грамів чорного глинистого хліба і трохи маргарину.

Національність – "совєт"

Запитую Урсулу про українців в Освенцимі. Едукаторка каже, що не має інформації. Або не хоче озвучувати – у групі не лише українці.

– Есесівці називали усіх вихідців із Радянського Союзу "совєтами", так і писали у графі національність. Додавали на робу літеру "R". Багато з них загинуло від голоду, епідемій, виснажливої праці або були страчені.

Вже вдома дізнаються, що 110 тисяч в’язнів Аушвіцу були вихідцями з України. Серед них 95 тисяч євреїв із Закарпаття, решта – військовополонені червоноармійці, члени Організації Українських Націоналістів (ОУН). Співробітниця музею-меморіалу "Тюрма на Лонцького" Олеся Ісаюк підготувала дослідження "Бандерівці в Аушвіці: вижити і не зламатися". Згідно з ним, в таборі побувало 350 членів ОУН. Загинуло тільки 25. 

Нацисти називали українських націоналістів "Бандера группе". Вони працювали в табірному шпиталі, пральні, із кравцями, сортували речі. Очільник групи Микола Климишин отримав роботу в реєстратурі. Петро Болехівський-Боян організував оркестр. Грав вранці, коли одні в’язні йшли на роботу, а інші поверталися з роботи через ворота. Микола Климишин підміняв номери, щоб викреслити зі списку тих, хто повинен був поїхати в інші табори чи на смерть. За це їх недолюблювали інші в’язні, зокрема поляки та росіяни.

Брата провідника ОУН Степана Бандери – Олександра – побив до напівсмерті поляк-наглядач. У шпиталі йому вкололи в серце смертельну ін’єкцію фенолу. Інший брат, Василь, також помер у шпитальному блоці № 28.

Прапор із блакитними смужками

– Я знаю Василя Петренка. Я ним опікувалася, коли він приїжджав, – каже мені стиха Урсула, коли відстаємо від групи. – Але нам не можна казати, що це зробили українці. Лише солдати Червоної армії. Кожне необачне слово може роздмухати міжнародний скандал. Петренко приїжджав сюди на кожну річницю вшанування пам’яті. Казав: його місія – розповідати про це місце, аби таке ніколи не повторювалося.

27 січня 1945 року солдати Першого Українського фронту зайшли в концтабір "Освенцим". Майже половина вояків – 42 % – українці. Серед них був і полтавець Василь Петренко, командувач 107-ю стрілецькою дивізією. А киянин Ігор Побірченко на танку Т-34 підім’яв ворота з цинічним надписом "Праця звільняє". Вдалося звільнити 7,5 тис. в’язнів, яких нацисти не встигли вбити чи вивезти.

"Ми бачили гори мішків з волоссям, багато трупів, ледь живих в’язнів-скелетів, руїни чотирьох підірваних крематоріїв і газових камер, гори попелу. В таборах стояв трупний сморід, гори сміття", – описував майор Анатолій Шапіро, родом із Харківщини.

Документи свідчать, що союзники знали про "остаточне вирішення єврейського питання" і газові камери в Аушвіці. Проте жодних дій не чинили. Точились остаточні бої, які визначали переможця. Питання з концтаборами відклали.

Наша екскурсія закінчується біля пам’ятника жертвам нацизму. Майорять прапори Освенцима – білі з блакитними смужками, як роби в’язнів. Монумент – це хаотично складені бетонні уламки крематорію. Перед ним – 23 плити з написами мовами закатованих у таборі людей. Читаю українською:

Урсула прощається – за пів години вона має екскурсію польською мовою. Дівчина із Кропивницького озвучує майже мої думки:

– Я побувала тут. У мене будуть діти, а у них – свої діти. І усім я розкажу про те, як божевільна ідеологія, підкріплена неправильними науками, породила один із найбільших моторошних вчинків людства. Ворожнеча, расизм, презирство призвели до Геноциду. Музей став мені попередженням: не бути байдужою і стримувати внутрішнє зло.