Криївка, до якої водять росіян

Готель, ресторан, криївка

— Обережно ступайте, слизько, — Володимир Мандзяк веде нас дерев’яними дошками, якими викладена вузька стежка. — Раніше тут були пеньочки, але зітлявіли. Зараз трохи ремонтуємо. Чекаємо доброї погоди, вставимо бруківку. Гарніше буде. 

Завадів розташований поряд із Зашковом, родинним селом засновника ОУН Євгена Коновальця. У прохолодну погоду зустріти місцевого жителя на вулиці складно. Їх тут усього 300. Ховаються в хатах від негоди. Будинки тут не туляться один до одного, як зазвичай у селах на Львівщині, вони розкидані між великими фруктовими садами. Між двома селами розташований величенький став. Неподалік водойми — відпочинковий комплекс "Берекавиця". Позаду ліс, хтось почав зводити будинок, схожий на палац. Окрім готелю і ресторану тут є своя родзинка — стилізована повстанська криївка. Нею й опікується пан Володимир. 

— Криївку спорудив влітку 2006-го покійний Юрій Подільчак, перший власник "Берекавиці", — пояснює наш гід. — Коли все було готово, подумав, що треба когось, хто розповідатиме про неї гостям. Юрко це діло не дуже любив, то й покликав мене. Так і господарюю тут вже 16 років. 

Чоловік за освітою економіст. Буремного 1990-го його обрали головою Зашківської сільради. Відбув два терміни — до 1998-го, подаватися на третій не схотів. Подільчак покликав товариша наглядати за криївкою не просто так — його мама була зв’язковою УПА. 

На фронт за брата

Пан Володимир показує репродукцію чорно-білого фото в золотистій рамці. Усміхнені дівчата у вишиванках з хоругвами в руках ідуть повз будівлю Львівського університету, позаду висять прапори зі свастиками. Цей знімок зроблено 1943-го, коли львів’яни проводжали на фронт вояків новоствореної дивізії "Галичина". У центрі — його мама Софія Ревій.

— Фото відшукав нещодавно, мама ховала такі речі в стелі, — каже чоловік. — Хоч Зашків близько від Львова, повстанців тут трохи було. Траплялися й такі, що під маркою партизанів забирали в людей харч і одяг. У Ременові одна пані поскаржилася братові, який був головою боївки, що двоє приходять і приходять. Виявилося — перевертні. То одної неділі їх і побили та спалили у двох копицях сіна просто під час служби в церкві. Коли дітворою з колєґами ходив через ліс на озера до Брюхович, натрапляв на криївки, провалені та пусті. Мама наказувала до них не підходити. Вже коли можна було, розказала, що була в УПА. Попалася чекістам по-дурному — здали дівчата з сусіднього села. Та мама на них не сердилась, казала, дівчат били дуже сильно. Катували й маму, але вона терпіла і не видала себе. 

Жінку засудили до 15 років таборів за контрреволюційну діяльність та зраду батьківщини. Працювала на шахтах у Магадані. Після смерти Сталіна Софію відпустили на поселення в селище Хеніканджа. Там вона познайомилася з Іллею Мандзяком зі Східниці.  

— 1944-го тато пішов на фронт. Так хотів прикрити рідного брата, який був в УПА. Йшов на свій страх і ризик, бо всіх західняків кидали в саме пекло. Товариш-полтавець порадив збрехати, що тато служив у польській артилерії. Його відправили працювати з "зенітками" — це і врятувало. Після війни ще два роки служив у Відні. Здався чекістам, коли ті прийшли по чоловіка його сестри, якого запідозрили, що носить упівцям їжу до лісу. Дали 5 років за "ізмєну клятвє" та ще 5 років за "связь з бандітамі" — і теж відправили на Колиму. Там ходив до забою в шахті.

Серед дітей, які народилися в Хеніканджі холодної зими 1956-го, вижили одиниці. Серед них і Володимир Мандзяк. Через 2 роки Софії дозволили повернутися в рідне село. Ще через 2 роки до них приєднався Ілля. Правда, за власну хату жінці довелося повоювати — туди самовільно заселився дільничний міліціонер. 

— Дружина того мєнта вічно закривала двері хати. Але в мами були всі документи. Та і як то: вона світло в шахти тягала, а тепер якогось мєнта боятись буде? Якось вичекала момент, коли та жінка пішла по дрова, і влетіла до хати. Та підняла крик, покликала головиху. Вона до мами: "Ти як то так в хату, до чужих людей залізла?". То мама чобота зняла й кинула в головиху. Добре, шо та встигла закрити двері. Після такого мєнт з жінкою ступились. 

Фото в целофанових пакетах

Криївка розташована на пагорбі, на схилах якого розкинулися будівлі комплексу. Навколо ростуть дерева, всіяні доспілими яблуками, грушами та айвою. Вхід замаскований сіткою. Починає накрапати дощ. Ховаємося всередині. Мандзяк клацає по вимикачу — засвічуються дві електричні лампи, подібні до гасових. Пахне вогким деревом. 

— Авжеж, ця криївка мало подібна на справжню, — говорить пан Володимир. — Упівці вчилися будувати їх у холодноярців. Ті хлопці били москалів, як бурих котів. Мали такі сховища, що коней можна було тримати. Галичани дізналися про Холодний Яр з роману Юрія Горліс-Горського, виданого коштом митрополита Андрея Шептицького. А коли прийшов час, повторили їхній подвиг так, що москаль дотепер лягає спати й стає зрання зі страхом перед Степаном Бандерою. Я прочитав роман "Холодний Яр" 1990-го, кум дав. Яка то гордість мене взяла! Тож коли тут бувають східняки, кажу: "Ви не думайте, що це все ми, галичани, придумали. Ми вчились у вас!". І наголошую, що не можна ділити нашої країни. 

Праворуч від входу — лава. Ліворуч — тумба з радіо та дерев’яний стіл, на якому стоять глиняні миски та свічник. На стінах розвішані фото, ікони, карти та плани — усі в целофанових пакетах, аби не пошкодила волога. У кутку — червоно-чорний прапор і невелике погруддя Степана Бандери. Чоловік показує найцікавіші експонати музею — зброю. 

— Вона вся несправна, стволи погнуті, ще й поіржавіла. Більшість ми з Юрком купували. Оце совєтські автомати ППС, зроблені на основі німецького "Шмайсера". "Фінка" — яку совєти скопіювали з фінського автомата. Ще дореволюційний, 1896 року, "Мосіна", але скорочений варіант, для піхоти. Ось "коса Гітлера" — Машинґвер, MG 42. Страшна машина, 700 пострілів на хвилину. Совєти пхали людей без розбору: "Баби єщьо нарожают". А німці їх цією "косою" клали. Отово є німецький кулемет, який викопали із землі у Грибовичах й подарували нам. Він був зігнутий ледь не на 90 градусів, але ми його відрихтували.

Також тут є повстанські кітелі. Їх господар сам перешив із придбаної на секондгенді уніформи. Мав і справжні німецькі кітелі. Але вони з часом "струпішали", довелося прибрати. 

З кулішем і самогонкою

До пандемії 2020-го туристи навідувалися до криївки майже щодня. Останнім часом гостей менше. Володимир Мандзяк показує їм експонати, розказує історію визвольного руху та власної родини. Якщо група велика, накриває стіл, бере з дому пляшку самогонки, на вулиці у велетенському казані готує куліш. Оповідь може затягнутися на кілька годин. Надто, якщо відвідувачі готові до дискусії. 

— 12 років тому приходили працівники російського посольства. Не знаю, чого їх привели — чи хтось пожартувати схотів, чи надоумити їх. Побачили Бандеру і дременули геть. Ще якось була група євреїв. Я підготувався — вивчив привітання і прощання івритом. Почав з того, що сказав, ніби моє прізвище не Мандзяк, а Дзякман. Сміялися. Екскурсія була дещо інша, ніж зазвичай. Розповідав, що багато лікарів УПА були євреями. Це було вигідно обом сторонам: наші хлопці боронили їх від німців, а вони лікували. Особливо їх зацікавила історія Лева Ребета — його, як і Степана Бандеру, вбив агент Богдан Сташинський. Декотрі джерела стверджують, що Ребет навчався у єврейській школі в Стрию — отже, мав єврейську кров. Ще казав, що Роман Шухевич ховав євреїв від нацистів. А на грошах УНР часів Симона Петлюри були написи їдишем. То який же він антисеміт? 

Дощ припиняється. Ми виходимо на вулицю. Мандзяк запрошує відвідати криївку після Перемоги. І ділиться тостом, який розповідає наприкінці кожної екскурсії:  

— 1721 року Петро I проголосив Московське царство Російською імперією. На той час у Львові вже 6 років працювала броварня. То випиймо нашого пива, щоб знати, хто старший!