Батьківщина гетьмана Вані

"Вічно коло Мазепи товчуся"

— Ваня він у мене. Я до нього прибирать ходжу. Він знає: яка б робота в мене не була, я до нього прийду. Вчора в десятій вечора поливала біля нього цвєточки, бо знаю — Ваня мене жде. Діти з мене сміються, кажуть — баба дурна. 

Надія Пилипенко стоїть поряд із високим парканом біля свого обійстя. На масивних воротах великими літерами написано адресу: вул. Івана Мазепи, 31. Жінка мешкає навпроти пам’ятника історичному герою, якого вона пестливо називає Ванею. То для інших Ваня — гетьман з історичних книжок. А для Надії Олександрівни — просто сусід, якому час до часу вона витирає ганчіркою голову. 

— Село Мазепинці, вулиця Мазепи. Лише моє прізвище — не Мазепа, а Пилипенко, — пані Надія відчиняє ворота й запрошує нас на чай із малиною, яку щойно зібрала на своєму городі. 

На подвір’ї рясно цвітуть осінні квіти, у саду червоніють яблука, а великі грона синього винограду важніють під хатньою стріхою, наче хтось спеціально їх натикав. А ще скрізь висить патріотична кукурудза — із блакитним верхом. "Внук, як була революція, отак пофарбував", — пояснює жінка.

Погруддя Мазепі встановили поряд із хатою господині 1994 року. Поставили просто на городі. Пані Надія розповідає: прийшли і спитали, чи віддасть ділянку під парк із пам’ятником. Вона й віддала. За 28 років там виросли височезні сосни, а жінка чи то за звичкою, чи то через добре серце продовжує господарювати на чужій-своїй ділянці. Тільки замість картоплі садить квіти.

Запитую, чи отримує за це платню. Спопеляє поглядом: 

— Я вас умаляю, які гроші? Подяку дали. От висить, — показує на "Подяку від районної ради". — А якось один підприємець приїхав. Вже пізно було, всі сплять, лиш я біля Мазепи товчуся. Потім ще раз приїхав — я знов біля Мазепи. На третій раз привіз мені три ящики круасанів. Я йому кажу: а що це таке? А він мені: та я ото коли не приїду, ви вєчно коло Мазепи, то вам за це. А я ж не можу інакше. Власть міняється. А цвєточки і Мазепа залишаються, — обличчя пані Надії розпливається у щирій усмішці. Від того павутина зморшок вмить розбігається біля очей. 

На веранді, де ми п’ємо чай, гостювали туристи з різних куточків України та світу. Жінка частувала варениками навіть президента Леоніда Кравчука. Він відкривав пам’ятник. Двічі бачила в Мазепинцях і Віктора Ющенка: на освяченні церкви 2007-го і на відкритті меморіального комплексу козацької слави 2008 року. 

Коли зводили меморіальний комплекс, поставили огорожу-частокіл, камінний хрест, дерев’яний млин та сторожові вежі й засадили парк. Однак до пуття справи не довели. Відтоді вежі струхлявіли. На етнографічному музеї висить великий замок, територія заросла бур’яном. А в парку місцеві збирають гриби. Екскурсоводів, які б розповідали туристам та й самим мешканцям, хто такий Мазепа і який стосунок має до Мазепинців, у селі нема.

— А що ви знаєте про Мазепу? — запитую пані Надію. 

— Та що я про нього знаю? — стенає плечима. — Нічого. Що гетьман. І що народився в нас, на Замку.

Замок, у якому не народився Мазепа

"Замком" у Мазепинцях називають околицю села над річкою. Історик і краєзнавець Євген Чернецький одразу попереджає: нічого надзвичайного там нема. Сам Чернецький живе в Білій Церкві. Вивчає генеалогію роду Мазеп і не раз бував у Мазепинцях. Пояснює, що є два типи історичних об’єктів. Перший — коли з одного погляду все очевидно, наприклад, умовна піраміда Хеопса. А другий — місце, на якому картина оживає лише зі слів історика: "Ось тут стояли козаки, ось там — польське військо, а тут проходила битва". Так-от, каже Чернецький, Мазепинці — з другого типу історичних об’єктів.

Замок виявився зарослим пригірком над широким лугом біля річки. Сьогодні тут подвір’я з хатою та городом — дача київського бізнесмена. Пан Євген запевняє: тут ідеальне місце для оборонного маєтку. 

— Це мав бути оборонний двір, у стилі реконструйованої садиби Курцевичів з фільму "Вогнем і мечем". Навколо — частокіл, рів, всередині – споруди, які стоять захисним колом. Брама. Щось отаке. В рові могла бути вода, оскільки тут річка поряд, — уявляє собі пан Чернецький.

Донедавна краєзнавець разом з іншими істориками був певен, що Мазепа народився саме на Замку. Бо чого б із покоління в покоління передавали саме таку назву цієї місцини? До того ж саме на отаких рельєфах зазвичай і споруджували оборонні садиби. А ще тут час до часу виявляли підземні ходи. Чернецький їх бачив на власні очі і вважав, що вони могли походити із часів Мазепи. 

— Та 2006 року тут почали проводити розкопки. Очолювала їх Лариса Виногродська, археологиня Інституту археологіїНАНУ, фахівчиня з археології Доби козаччини. Вона розкопала – і стався шок! Кераміка Черняхівської культури є, Середньовіччя є, а Козацької доби — нема. Не знайшли тут кераміки XVI—XVII століть, — пригадує історик. Пояснює: знахідки означають, що в той час на місці Замку люди не мешкали. 

Мазепина могила

Відомо точно: Мазепи в цих краях з’явилися ще 1592 року. Польський король Сигізмунд ІІ подарував землі над річкою Кам’янка шляхтичеві Михайлові Мазепі-Калединському. Ким він доводився майбутньому гетьманові — невідомо. Євген Чернецький під час дослідження генеалогічного дерева Мазеп дійшов висновку, що Іван не був прямим нащадком Михайла, а походив із бічної гілки.  

— За часів Ющенка висунули припущення, що Мазепа народився не в Мазепинцях, а в Білій Церкві. Так вважав чернігівський історик Сергій Павленко. Він спирався на те, що в Білій Церкві зафіксований двір Мазеп. Дійсно, за документами такий двір є. Але про те, що Іван Степанович народився саме в Мазепинцях, написав Самійло Величко. Літописець особисто знав гетьмана і як полковий писар міг цю інформацію чути безпосередньо від гетьмана, — переконаний Чернецький.

Пан Євген вважає, що з’ясувати точне місце народження Мазепи можливо. Але для цього треба розкопати все село. Обійти кожну садибу в Мазепинцях, кожен город, зібрати всю кераміку, оформити повний реєстр знахідок — і вже з цього робити висновки. Чоловік певен: треба ґрунтуватися на історичних фактах, а не на легендах. Бо помилок уже наробили. 

— За селом є курган, або так звана Мазепина могила. "Могила" українською донауковою мовою, власне, і є курган. Це означає лише те, що цей він був розташований на землях Мазепи. Більше нічого не означає, — розповідає пан Чернецький.

За президентства Віктора Ющенка на Мазепиній могилі вирішили звести меморіал. Розповідали, що Олександр Меншиков пригнав сюди з Батурина полонених козаків і тут їх затоптала польська кіннота. 

— Це — цілковита нісенітниця. Утім на місці скіфського кургану, який охороняла держава, з подачі Ющенка зробили стрілецьку могилу. Його фактично спаплюжили. Тому все потрібно робити дуже делікатно, — стверджує пан Чернецький.

Сучасні "гетьмани"

На початку вересня у Мазепинцях тривають стандартні для цієї пори розкопки — картопляні.

Прямуємо на поле, на якому з десяток людей збирає виорану бульбу. Одна з жінок випрямляє спину і приглядається до нас. Господиня лану сподівалася, що йдуть помічники. Та коли почула, що журналісти, інтерес втратила. 

Збирачі врожаю заводять розмову про нових "гетьманів", до старого їм діла нема. 

— Ото Зєлєнскій казав: ви наплакалися, тепер будете сміяться. А ми не знаємо, сміяться нам чи плакать, — пенсіонерка Валентина в картатій сорочці і яскраво-червоних рукавицях відносить великий кошик із картоплею до мішка. 

— Дві тисячі гривень пенсії в мене. Чого мені сміяться? Не мала б городу, з голоду б померла.

— А вони ще на твій город налог поставлять. Ото тоді будеш знати, — підхоплює партнер зі збирання, худорлявий чоловік у робі із назвою місцевої агрофірми. 

— Еге ж. Вже щось там ставлять. На те налог, на се налог, — Валентина роздратовано вкидає картоплю у кошик.

Наймолодший серед збирачів — Олександр. Розповідає, що має постійну роботу, власний трактор, тримає бичків на продаж. Переймається: ще трохи – і село куплять разом із ним.

— Зєлєнскому три года лишилося. Продавати вже нічого, ото вони й прийняли той закон про землю, щоб останнє продать, — аргументує чоловік.

Питаю Олександра, чи продав би свій пай.

— Та нє. Дають десять тисяч доларів. Якби дали стільки, що можна дитині квартиру купить, я продав би. А так нє. Що з тих 10 тисяч?

— А ти продай і на отдих поїдь, — пані Валентина заражає компанію гучним реготом.  

— Ага. На Мальдіви, — сміються усі гуртом. 

Минуле цікавить місцевих набагато менше, ніж теперішнє та майбутнє.

Бунт проти Мазепи

На лавці біля охайного подвір’я — величезна плюшева миша. Поряд із нею бігає трійка молодих кіз. Ще дві дорослі скубуть траву на прив’язі. На паркані — табличка: Мазепи, 21.

До 2016 вулиця називалася Радянською. Ніхто тим особливо не переймався. А коли до Мазепинців дійшла декомунізація і голова сільради запропонувала змінити Радянську на Мазепи, мертвий гетьман не на жарт збурив нащадків. У селі почався бунт. Проти Мазепи. За Миру чи Дружби.

— Було декілька пропагандистів, що сильно знають історію і хто такий Мазепа. Кричали, що він — зрадник. "Зараз назвемо Мазепи, потім власть поміняється і знов почнуть міняти назви, то хай буде вулиця Миру". Оце таке було тут у лютому 2016 року, — розповідає Володимир Макаренко. 

Хата Макаренків — перша на колишній Радянській, центральній вулиці села. Сім’я була з тієї меншости, яка захотіла жити на Мазепи. 

Вказівник із новою назвою пан Володимир замовив у Білій Церкві, такий, "щоб здалеку було видно". Але його випередили. Першими поміняли «явки й паролі» якраз противники перейменування.  

— Ті, що найбільше кричали проти, зразу швиденько вивісили таблички на воротах: вулиця Мазепи. Ото наш такий народ: прийшли одні — махають червоними прапорами, потім інші — вже вони коло Ющенка, Партія Регіонів — вже з синіми прапорами, почалась революція — повдягали вишиванки і вже революціонери. 

Володимир Макаренко народився у Мазепинцях 1960 року. Його мама теж звідси, народилася 1928-го. Від XVII століття село не змінювало назви. І дивом лишилося Мазепинцями навіть у радянський період. Совєти двічі намагалися перейменувати поселення на Кам’янку — врешті дали селу спокій. 

— У свідоцтві про народження, у паспорті, у мене всюди написано: місце народження — село Сидори. Це сусіднє село. Там сільрада була. На всіх печатках, у всіх документах писали: Білоцерківський район, село — або Сидори, або Дрозди. Мазепинці ніде не фігурували. Якби печать із Мазепинцями попалася десь Хрущову чи Брежнєву, то було б ого! Не було на офіційних документах Мазепинців. Через те назва і збереглася, — міркує пан Володимир. 

Після відновлення незалежности Мазепинці стали цікавими, до села гетьмана Мазепи потягнулися туристи. Та що їм тут робити? — запитує пані Валентина, дружина пана Володимира.  

— От якби музей відкрили, корчму якусь поставили. А то приїжджають цілі автобуси, люди йдуть до пам’ятника та й по всьому. Ніхто їм нічого не розкаже. 

Байки про Мазепу

Розказати — можуть. Якщо погуляти селом, можна наслухатися байок. Микола п’є пиво біля сільмагу й оповідає нам легенду, яку вважає цілковитою правдою. Мовляв, Мазепа в них не лише народився, а й похований. Миколі нема діла до того, що навіть історики конкретного місця поховання не знають. У нього свої дані: Мазепа покоїться у кургані, якраз у Мазепиній могилі. Колись там було поле, переконує співрозмовник, а після того, як гетьмана поховали, козаки шапками наносили землю і насипали пагорб.

Надія Пилипенко, яка вже 28 років змиває бруд і пташиний послід із гетьманової голови, розповідає історії новітнього часу. Через два роки після встановлення пам’ятника на велосипеді приїхав чоловік. Поклонився гетьманові й посадив біля нього чотири кущі калини. Зайшов на подвір’я, випив із її батьком шклянку портвейну і поїхав собі геть — десь аж у Таращанський район. Наступного дня у Мазепинцях довідалися, що того чоловіка дорогою додому на смерть збила машина.

— Коли тут все перебудовували, міняли плитку, калину хотіли викорчувати. Я прибігла. Як розказала хлопцям, звідкіля та калина, вони аж завмерли, зразу відповіли: нє, ми її трогать не будемо.

Із чотирьох кущів дожило три. Щороку вони рясно вкриваються червоними, як кров, ягодами і змушують веселу пані Надю пригадувати ту сумну історію.

— А як вам Мазепа як чоловік? Красивий? — запитує на прощання наш фотограф.

Надія уважно придивляється до гетьманового погруддя, немов бачить його вперше. 

— Та я знаю... — знічується жінка, — наче нічого так.