Звідки походить прагнення українців до свободи. Наталія Старченко

Культура водночас виступала захисним механізмом від російського домінування, вона відповідала за вибудовування межі між “нами” та “ними”. Цінності, які “на хліб не намажеш”, виявилися тим нематеріальним спадком, який дозволив заціліти й українцям як народу, і їхній контрімперській культурі. Цей спадок визначав найголовніше – ставлення до себе, родини, своїх, “іншого”, світу. Аж раптом виявилося, що ця межа – яка на позір виглядала легкою похибкою в поведінкових реакціях “іншого” – таки прірва.

То що таке свобода – засаднича цінність нашої культури – та як її розуміли в тому минулому, коли українці існували поза межами російського світу? 

Повернімося до Речі Посполитої, де формувалася культура, в якій “свобода-вольність” уважали найбільшим здобутком громадян. Вони ж сприймали свою країну як унікальну завдяки особливому духу свободи на тлі решти Європи. 

Свобода так тісно була “спаяна” з правами, що зазвичай згадували в тісній зв’язці з ними – “права і вольності”. “Немає місця для свободи там, де немає прав”, – заявляв автор середини XVI століття Анджей Волян, а з ним і решта громадян Речі Посполитої. Найголовнішою ознакою свободи вважали право самим вирішувати свою долю та діяти з власними уявленнями, а втрата “вольності” означала потрапити в залежність від когось, хто узурпував це право: “Слуга сам своїм не є; не маючи в себе волі, панові своєму увесь належить”. Він, як худоба, пристосовується до волі господаря, йде туди, куди той вказує, служить інструментом для реалізації задумів свого пана, отже, не відповідає за свої вчинки, і карається за порушення розпоряджень. 

“Коваль кліщі для того має, аби йому не пекло; так теж кожен пан слугу тримає, аби те чинив, що йому накаже”, – заявляв у волинському суді адвокат, обґрунтовуючи правову недієздатність слуги. Пан брав на себе відповідальність за дії підлеглої особи, а водночас – звільняв її від відповідальності перед людьми й власною совістю.

Тому в підґрунті свободи лежало право жити згідно зі своїми уявленнями та цінностями, а в політичній сфері воно передусім зводилося до права вибору короля. Саме воно теоретично витворювало з кожного шляхтича хазяїна своєї долі, відповідального за Вітчизну. У стосунках “король – політичний народ”, укладених на підставі договору з окресленими зобов’язаннями володаря, справжнім сувереном виявлялося право. 

Станіслав Сарніцький писав у 1594 році: “Король під одним правом з нами”. Він володарює згідно з правом, а на тирана перетворюється тоді, коли наказує, “кому хоче, як хоче, коли хоче”. Врешті право встановлює не сам король, а разом із представниками шляхетського загалу на сеймі. Шляхетська спільнота пишалася й тим, що сама, а не з наказу володаря, ухвалює надзвичайні податки, коли вважає за потрібне. Станіслав Оріховський змальовував Річ Посполиту як спільноту людей, пов’язаних жилами – правами й привілеями, спрямованими на досягнення загального добра.

“Сам собі” – чи не найуживаніша лексема в політичній мові Речі Посполитої: “Свобода там, де кожен сам про себе може вільно вирішувати”. Нагадаю, знамените “нічого на нас без нас”, що передбачало: рішення мають ухвалюватися тими, кого вони стосуються. Отож вільний громадянин “сам встановлює право, яке має виконувати, сам накладає на себе тягар, який має нести, сам обирає собі владу, якій має коритися, сам боронить свої свободи”.

Розуміння Речі Посполитої як спільноти вільних і рівних між собою громадян не означало розчинення в ній особи, позбавлення її суб’єктності. Цінність кожного голосу в політичній сфері гарантувала засада liberum veto. Вона утверджувала пріоритет тих рішень, що досягали пошуками згоди, а не тиском більшості, адже свобода означала відсутність домінування. Найкраща для спільноти ухвала за означенням була компромісом усіх сторін, необхідним для досягнення згоди – бажаного суспільного ідеалу.

Окрім сфери політики, утім, не менш цікава модифікація “свободи як права” на рівні шляхетського повсякдення. Тут поняття “прав і свобод” (передусім недоторканності життя і маєтності) набирало ще одного значення – персональної честі шляхтича. Тому побиття, знищення чи привласнення майна сприймали не лише як порушення права шляхтича, а передусім як уразу для честі та доброї слави громадянина. 

Різницю між “своєю волею” – безумовною цінністю – та “сваволею”, що маркувала негідну поведінку, прокреслювало право. Звинувачення у “сваволі” наносило удар по честі. Ось як волинський шляхтич Василь Гулевич описує свою образу, яку йому наніс його ворог, звинувативши у пораненні: “Мені вельми болить, як чоловіку почтивому, який ніколи з пристойності моєї шляхетської не виступив”. 

Звично оперуючи поняттями свободи, прав і гідності в нашому сьогоденні, ми не задумуємося ані про коріння такої їх злитості (їхню синонімічність), ані про давність культури, успадкованої нами.

А тим часом навіть козацька версія історії, покладена в основу українського гранднаративу, адекватно описується саме з допомогою цього інструменту – політичної культури Речі Посполитої з її республіканською основою у ставленні до “вольності” як права/честі. Наведу для прикладу лише маленький епізод – вимогу козаків, озвучену їхніми представниками на сеймі 12 липня 1632 року, допустити до вибору короля цих нових "лицарів" “як членів Речі Посполитої”. Того ж року в жовтні козацька делегація, оповідаючи в посольському колі про свої заслуги, просила “про вільний голос на елекції”. Щоправда, козаки немало здивували учасників зібрання своєю заявою про страту попередніх послів, “які не вміли добре їм услужити”.

Очевидно, створення нової версії української історії на ґрунті ранньомодерної української нації, сформованої в Речі Посполитій, неможливе без урахування політичної культури, яка в підсумку відділила український світ від російського. Розуміння свободи як “прав і вольності” вибухне в присмерку козацького світу “Історією русів”, яка стане “декларацією прав української нації” та “вічною книгою українського народу" (за Оглоблиним). Вона послужить механізмом передачі-закріплення республіканської культури в українському полі та протистояння культурі імперській. Ідеї, що так дивували дослідників цього тексту своєю модерністю, насправді родом з Речі Посполитої, яка залишилася в політичному світогляді мешканців Гетьманщини попри позірну ворожість двох світів. 

<p>Руський вершник. Гравюра Абрахама де Брейна</p>

В "Історії русів" знайдемо і виборний характер влади та договір в основі стосунків народу з володарем, й засудження тиранії, і самоврядування як основу громадянського життя, й право як найвищу цінність, і потребу захисту особистої свободи та відстоювання власних інтересів, і важливість релігійної толерантності (з якою, однак, у козаків таки була проблема, порівняймо, скажімо, акт Варшавської конфедерації 1573 року про дотримання релігійного миру в Речі Посполитій та, на відміну від нього, пункт про заборону мешкати на території Війська Запорозького неправославним представникам інших християнських конфесій та юдеям у “Конституції” Пилипа Орлика). 

Варто вказати, що козаки тут – це виключно шляхта, благородне рицарство, готове помирати в обороні своїх прав. Це мало підкреслити окремішність українського народу та його вроджене благородство як шляхетської нації.

Власне, автор (можливо не один) “Історії русів” на відміну від українських істориків у Російській імперії, вкаже й на ту прірву, що відділяє український світ від російського: “В народѣ Московскомъ владычиствуетъ самое неключимое рабство и невольничество въ высосайшей степени, […] у нихъ кромъ Божьяго да Царскаго, ничего собственнаго нѣтъ и быть не можетъ, и человѣки, по их мыслямъ, произведены на свѣтъ будто для того, чтобъ въ немъ не имѣть ничего, а только рабствовать”.

Наша історія свідчить: відстоювання свободи – не лише героїчний чин, а й щоденний труд по творенню простору, де свобода як право/гідність має бути принципом життя.