Жінки на дорозі. Галина Пагутяк

Нещодавно мені розповіли про сестру багатолітнього політв’язня, яка все життя пропрацювала на дорозі, орудуючи киркою та лопатою. Вона у всьому собі відмовляла, гроші просто складала на чорний день, і так ніколи й не скористалася зі своїх заощаджень. Їй подобався сам процес накопичення і тільки у цьому вона бачила свій сенс. Це дозволяло їй піднятися над дорожньою курявою і випарами асфальту, не розчинитись у них. Останній острівець жіночої гідності.

У колгоспі було ще гірше.  Ви хоч знаєте, що "свою пальку", той кавалок колгоспного поля, на якому садили буряки чи льон, мусили обробляти бібліотекарки, завклубом, обліковці? Їм навіть на думку не спадало, що вони  можуть відмовитися це робити, бо за це могли б вигнати з роботи і відібрати присадибну ділянку. Не кажу вже про виклики у КГБ. Моя бабця, мати-героїня, до речі, заробила собі в колгоспі аж 11 рублів пенсії.

Після школи мені довелося рік пропрацювати в колгоспі на току, і то ще було не найгірше місце — не треба було виконувати норми. Всім начхати було на те, що я була неповнолітня — під недремним оком бригадира я тягала по півмішка з зерном, закидала його в машину, що очищала збіжжя від сміття — віялку. Одного разу ця машина наїхала мені на палець на нозі й майже розчавила. Але я боялася навіть признатися вдома — я була всім винна. Бригадиру, що "підставила" ногу, батькам, що не вступила за першим разом до Київського університету, де в мене не було жодного шансу без зв’язків потрапити на факультет, куди приймали дітей еліти і партійної номенклатури, колгоспницям, які  влаштували мені дошкульну дідівщину. За цей рік я не бачила жодної копійки і тато весь час мені на це вказував, хоча чудово знав, що в колгоспі я не зароблю нічогісінько. Та найгірше — це було усвідомлення, що я нічого кращого не заслужила, що я — людина другого сорту лише тому, що я жінка. І зобов’язана вийти заміж якомога швидше, тягнути на собі всю хатню роботу, і негайно народити дитину, бо кожен буде тицяти в мене пальцем і казати, що я погана господиня і не виконую свого священного обов’язку — плодитися і розмножуватися. Як домашня худоба. Її за безпліддя заріжуть, а мене піддадуть обструкції.

Тому коли я чую слово "берегиня", мені хочеться тріснути ту особу баняком по чолі. Таким чавунним, в якому варили свині бульбу з кропивою. Ота жінка, яку я згадую, не мала дітей, думаю, через тяжку працю на дорозі. Наш сусід, виплеканий і гладенький, був майстром на дорозі й непогано собі жив. Нею він і керував. Зрештою, я не раз бачила з автобуса те, що описує Юрій Бобош у короткому дописі "Жінки на важкій праці", що увійшов до публікацій Інформаційного бюлетеня Українського національного фронту-2 за березень 1977 року:

"На будівництві шосейних доріг, не рахуючи спеціальної техніки, зайняті в основному жінки, які в спеку літом і в холодну пору зимою, а також під холодними осінніми дощами, знаходяться під відкритим небом з лопатами і кирками. Вони то кидають щебінку під колеса на проїжджу частину дороги, де за кермом сидить, звичайно, чоловік, або стоять в болоті і копають канаву вздовж дороги, а по дорозі походжає прораб чи майстер, також чоловік.

В сільських населених пунктах ще гірше. Сюда привозять із річок камінь. Цей камінь приходиться кидати вручну в каменедробилку, і цю важку непосильну фізичну роботу приходиться робити жінкам, матерям теперішнім чи майбутнім".

Той бюлетень був призначений для Заходу, що знаходився за залізною завісою. Дуже часто на дорожніх роботах опинялися дівчата, яких вигнали з університету за антирадянську діяльність. Принаймні, одну я таку знаю. Або їдьте, дівчатка, на шахту чи рудники, укладайте шпали. Бо ви завинили перед суспільством розвинутого соціалізму. Про лісоповали, де жінки-політв’язні працювали під дулами чоловіків-автоматників, я вже мовчу. Це давно відомий факт.

Під дощем і вітром вони обідали похапцем, важко уявити навіть чим,бо в 70-х роках не було ні масла, ні ковбаси, і навіть термосів, щоб зігрітися. І коли ви проклинаєте давно не ремонтовані дороги, уявіть собі, що їх прокладали ось ці жінки з обвітреними обмороженими обличчями, зі загрубілими негнучкими пальцями, в куфайках і ватованих штанях, кирзаках, вдома на них чекали голодні діти. Хоча, які там діти… Хто би взяв собі за жінку-істоту, що втратила ще змолоду всю жіночність, і могла не раз зазнати насильства при тій же дорозі від будь-якого чоловіка, наділеного владою. І мала бути ще йому вдячна за секс. Врешті вона тягнулася до чарки, щоб не почуватися кругом винною і не достойною кращого життя.

Якби мене спитали, що було найгірше в часи СРСР, я би однозначно відповіла: самоприниження, почуття меншовартості у жінок. У них легше було вбити віру в себе, бо за їхніми плечима стояли тіні безмовних, покірних і запрацьованих матерів, бабусь, прабабусь. Правда, ті не працювали на дорозі. Але цілком залежали від батьків, свекрів, чоловіків. Але то вже інша тема.

Мала я й інший досвід, коли розвантажувала під нетерплячим поглядом водія машину великих обрубків ялини у нас на подвір’ї. Вже при незалежній Україні. Бо не було кому. Я ще й була винною, коли змістила собі хребці, й лікувалася якимось садистським методом. Треба було когось покликати, — дорікнули мені потім. Ну, якщо добре подумати, то можна уявити себе каріатидоювертикальна підпора у вигляді жіночої постаті, яка тримає три кути в хаті, а чоловік хіба один. І навіть, прости, Господи, берегинею. Правда, не в тому сенсі, що надають цьому слову наші невігласи. Берегині — насправді мстиві і злі духи жіночої статі, а не жертовні молодиці у вишиванках, які тягнуть на собі ярмо сімейного щастя під поблажливим наглядом чоловіка на дивані.

І художню літературу про наших берегинь творили загалом чоловіки, нагодовані, чистенькі, на всьому готовому. Того самого поля ягідки, що і дорожні майстри та водії.  Ще й казали початкуючим письменницям: "Та ви пишете, аби вдало вийти заміж, ха-ха".