"Заповнити тишу". Історія врятованих від розстрілів у Бабиному Яру

Протягом мого дитинства мимоволі виринали якісь шматочки цієї історії, але вони ніяк не хотіли складатися. Історикинею я стала занадто пізно, коли вже не було кому поставити жодного змістовного запитання. Я взяла своє перше в житті інтервʼю у дочки Галини, Ірини. Тоді я дізналась про її бабусю Рахіль Козиру, яка загинула в Бабиному Яру. Коли я дізналася про проєкт "Один камінь — одне життя: 80 каменів спотикання для Києва", подумала, що це шанс повернути історію Рахілі та її дітей Галі та Льоні у наш простір пам’яті.

Ми з сестрою по крихтам збирали документи для проєкту у пошуках майже забутих, наче старанно затертих слідів. Мене переслідувало глухе мовчання. Восени 2021 року під час навчання у Відні я отримала доступ до архіву свідчень, зібраних The Shoah Foundation. Голосом врятованої Галі я нині намагаюсь заповнити ці лакуни. Не дарма на медалі праведників пишуть, що одне врятоване життя — це врятований цілий світ.

Єврейка Рахіль була одружена з білорусом Яковом. Вона мала гарну освіту: гімназія, університет і вечірня консерваторія. Дуже любила музику і гарно співала. Рахіль викладала німецьку мову в школі, біля якої у рамках проєкту встановили Камінь спотикання. Вона багато часу приділяла дітям, не лише як викладачка. Вона працювала в службі зі справ неповнолітніх — допомагала дітям покращити умови проживання, комунікувала з різними службами. Її звіти могли розчулити навіть найбільш байдужих бюрократів.

Війна застала Рахіль із дітьми в передмісті Києва в розпал літньої відпустки. Про початок війни першою почула восьмирічна Галина — з радіоприймача. Вона побігла до матері, але жінка не одразу повірила. Коли вже сама почула оголошення, не маючи часу на роздуми, зібрала дітей і поспішила на станцію. Галина згадувала: "У мами на одній руці брат, йому два роки, в іншій — сумка, мабуть, із речами чи чемодан, а я вже поруч … ми підбігаємо, а потяг вже рушив. І в мами крик розпачу — "Зачекайте!" Вона ж розуміє, наскільки це неможливо — ну хто ж буде зупиняти потяг? … "Зачекайте!" Потяг, звісно, не зупинився, поїхав. А як ми вже потім дісталися (Києва, - ред.), я не пам’ятаю".

Батька Галі та Льоні призвали в армію. Рахіль мала можливість евакуюватись із дітьми, але маючи на руках хворого на дизентерію дворічного сина і літніх батьків, вирішила залишитися у Києві. Після оголошення, що євреї мають зібратися біля Бабиного Яру, усі були розгублені. Що робити? Виконувати наказ? Тікати? Ховатися?

Надя, племінниця Рахілі, прийшла до неї і занепокоєно поділилась передчуттям, що цей наказ недобрий. На що Рахіль відповіла: "Давай вияснимо". Рахіль, Галя, Надя і Льоня вийшли на вулицю, щоб ще раз перечитати наказ. Тоді вони зустріли німецького солдата. Надя і Льоня залишилися на одному боці вулиці, а Рахіль із Галею підійшли до нього. Рахіль запитала в солдата німецькою: 

— Що буде після того, як євреї зберуться в місці збору? Що буде далі?

— А далі — нічого, — відповів солдат.

За родинною легендою, саме ця коротка розмова стала переламним моментом у цій історії. Не знаю, чи саме через це, але з мого раннього дитинства бабуся Надія і її чоловік дідусь Леонід постійно говорили мені вчити мови. В певному сенсі знання німецької проклало стежку до порятунку Галi та її братика Льоні.

Наступного ранку Надя знову прийшла до Рахілі: "Тьотю, ви нікуди не підете, на вас чекає смерть". Рахіль сама все розуміла. На пропозицію племінниці піти разом із дітьми до неї додому Рахіль попросила забрати лише її дітей: "Я знаю, що їм буде так само, як і вам, а я буду… на якому б світі я не була, я буду молитись". У цей час вже стукали в двері: "Чому ви не виходите? У вас же стільки жидів в квартирі". Надя з дітьми через чорний хід нишком вийшли з квартири, захопивши зі собою лише фотоальбом. Рахіль пішла на вулицю Прорізну до своїх батьків, щоб разом із ними піти в Бабин Яр.

Коли Надія привела дітей до свого дому, в родині одразу вирішили переїхати, щоб сусіди не знали, хто ці діти. Батько Надії, Андріан Єлисейович, хворів на туберкульоз, тож весь тягар виживання в окупаційні роки ліг на тендітні плечі двох жінок — Наді та її матері Марії Іванівни. Галина згадувала нестерпний голод і щохвилинний страх за життя, що не минали навіть уві сні. В новому житлі вікно виходило на дах сусіднього будинку. Цей дах був їхнім прихистком під час облав. У будь-яку погоду і пору року вони вилізали через вікно, щоб перечекати небезпеку. Часто з ними переховувалась і сама Надя через страх, що її можуть вивезти до Німеччини.

Були дні, коли страх набував іншого виміру. Київ задихався від диму — у Бабиному Яру спалювали тіла. Якось до них прийшов військовополонений, який змушений був закопувати рештки загиблих. Галина не запам’ятала його історії втечі, тільки обличчя — зморене, сіре, без життя. Свідчення, яке не потребувало слів.

Після звільнення Києва зник страх за життя, але не голод. Галина згадувала: "Якось біжу я на заняття, а в парадному піднімається німець — такий страшний. А в мене ж перед німцями був неймовірний страх. Він мені каже: "Гіб майне [мір] ессен", потім: "Бройт, бройт!" — хліб просить. А в мене в портфелі був сніданок, я не змогла йому не дати. Я дістала той сніданок, віддала йому, а він: "Данке, данке шьон, данке шьон", — каже мені. І пішов собі. А мені стало його шкода — попри все, шкода стало".

Діти змогли вижити. А згодом повернувся з фронту і батько Галі та Льоні. 

***

У тиші легко сприйняти забуття за щось, чого ніколи не існувало. Відсутність — це не нічого, це втрата, це горе. Ми втратили цілий всесвіт. Ми втратили Рахіль. Вона не заспівала пісень, вона не навчила дітей мови, вона не залишила той слід, який могла. Ця історія не стільки про Галю, Надю, Рахіль, скільки про порожнечу, яка зовсім не порожня. Вона сповнена сенсів, смислу, болю, надії. І камінь біля 25 школи на вулиці Володимирській у Києві — це не ще один камінчик у бруківці, це життя, яке було стерте, це доля, яка була загублена. Це місце памʼяті Рахіль — не подарунок і не послуга, це справедливе місце, а її історію є кому розповісти.