Залісся як альтернатива Русі

09:48, 26 липня 2023

залісся

Виокремлення Залісся в цілісну політичну сутність — справа рук батька і сина: Юрія Довгорукого та Андрєя Боголюбського. Навряд чи це було їхнім свідомим намаганням — Довгорукий активно і успішно виборював для себе київський престол, а Боголюбський послав правити у Київ молодшого брата. Однак геоекономічні та етнорелігійні відмінності між "центральною" Руссю та її північно-східною околицею зрештою далися взнаки. А за Всєволода Велике Гніздо окремішність Залісся стала загальновизнаним фактом.

14707892_1222634477803507_566907530000509388_o.jpg

Сергій Громенко

кандидат історичних наук, експерт Українського інституту майбутнього

Виокремлення Залісся

Як я вже згадував, на з’їзді 1097 року Ростово-Суздальщина була закріплена за Володимиром Мономахом та його нащадками. Однак діяльність самого цього великого князя була зосереджена переважно на півдні, тож заліськими володіннями опікувався його син Юрій. У рік смерті батька, 1025-й, він переніс свою резиденцію з Ростова до Суздаля. Якщо створення нових столів для молодих удільних князів було на Русі справою звичною, то перенесення столиці землі до іншого міста стало безпрецедентним на той момент явищем. Це багато говорить і про особу Довгорукого, який поперемінно сидів в обох містах, і про порядки на Заліссі взагалі. 

Багато в чому переламним у процесі виокремлення став 1135 рік. В січні новгородське військо, яке вело на суздальський престол іншого кандидата, було розгромлене, а за пів року зірвався обмін Залісся на Переяславщину. Київський князь Ярополк віддав Юрію (своєму молодшому брату) Переяслав взамін за Ростов і Суздаль, однак виступ проти цього коаліції інших князів призвів до розриву угоди, тож Юрій повернувся до своїх старих володінь. Так Залісся зберегло цілісність та власну гілку правлячого дому. 

The_reign_of_Yuri_Vladimirovich_Dolgoruky_on_the_Kiev_throne

Юрій на Київському престолі. Мініатюра з Радзівілівського літопису, кінець XV століття

Фото: wikipedia.org

Розвитком цих територій правителі Русі займалися і раніше. Однак якщо за століття від Ярослава Мудрого до Володимира Мономаха було збудовано лише шість відомих з літописів міст (від Ярославля 1010 року до Владіміра-на-Клязьмє 1108-го), то за Довгорукого додалося ще 23. Всі міста отримували кам’яні храми, більшість — цитаделі. 

Князь Юрій вперше перейшов до політики стимулювання переселенців з півдня. Він не просто запрошував людей осідати у своїх володіннях на правах вільних землеробів, він ще й виділяв їм позики на облаштування. Завдяки політиці "відкритих дверей" в містах Суздальщини поселялися не лише місцеві слов’яни з фіно-уграми, але також і булгари з Волги.

800px-Vladimirskaja_ikona_Božiej_Materi

Вишгородська (Володимирська) ікона Божої Матері

Фото: wikipedia.org

Добрим фінансовим станом Довгорукий не в останню чергу завдячував своєму рішенню не платити в Київ "суздальської дані". Удільні князі та намісники відсилали до столиці 2/3 зібраних на місцях доходів, відмова Ярослава робити це у 1014 році призвела до війни з його батьком Володимиром Великим. Спочатку рішення Юрія було тимчасовим, поки київський стіл займав його суперник Ізяслав, але врешті перетворилося на запоруку економічної незалежності Залісся.

Однак Довгорукий, попри свою активну діяльність зі зміцнення Суздальщини, все ще залишався "загальноруським" князем. Вінцем своєї кар’єри бачив київський престол, який збирався зайняти за правом успадкування від свого батька Мономаха — що без згоди віча було зробити нелегко. Тричі Юрій сідав у Києві1149-1150, 1150-1151, 1155-1157, два рази був вигнаний Ізяславом, а в останній раз, найвірогідніше, отруєний київськими боярами. Його дружина і всі суздальці в місті та навколишніх селах були перебиті, а двір — розграбований народом. 

Усвідомлення самоцінності Залісся настало вже за Боголюбського (фактичний розпад Русі почався значно раніше). У 1155 році Андрєй волею Довгорукого був вкотре посаджений на княжіння у Вишгороді, але того ж року, не спитавши батька, кинув цей стіл та повернувся до Владіміра. Понад то, з місцевого жіночого монастиря він украв шановану ікону Богородиці, яка за місцем свого подальшого перебування прозвалася Владімірскою і стала однією з найбільших російський святинь. Намір Юрія розсадити своїх синів і на півдні, і на півночі провалився.

Залісся як альтернатива "центральній" Русі

В останні роки життя Юрія та за правління Андрєя Залісся не просто потроху віддалялося і відділялося від Русі, у певному сенсі воно почало ставати альтернативою "центральній" Русі. У 1150-х роках на Суздальщині масово з’являються міста-тезки давніх центрів півдня і заходу: Звенигород, Перемишль, Стародуб, Галич, а на додачу до уже існуючого Переяславля-Рязанськогосьогоднішня Рязань виник ще й Переяславль-Заліський (не кажучи вже про давню пару Володимир — Владімір). Крім топонімів, на північ "мігрували" і гідроніми: Либідь, Почайна, Ірпінь та двічі — Трубіж.

Ставши по смерті батька 1157 року суздальським князем, Андрєй продовжив його традицію, перенісши свій стіл до Владіміра — тобто не просто до іншого, а до набагато молодшого міста. Прагнучи закріпити особливий статус своєї нової столиці, Боголюбський звів там Нове місто із в’їздом через подібні до київських Золоті ворота1164 р.. Всередині Андрєй спорудив Успенський собор1161 р. — архітектурне відображення Святої Софії (які існували лише у Києві, Новгороді та Полоцьку), а за назвою та функціоналом — аналог Успенського собору Києво-Печерської лаври. Цілком відверто князь проголошував, що творить не лише архітектурну, але й політичну альтернативу Києву: "буде сей град велике княжіння й глава всім". Свою ж особисту резиденцію Боголюбово Андрєй спорудив на тій самій відстані від Владіміра, на якій Вишгород розташовується від Києва.

Макет_древнего_Владимира

Макет давньоруського Володимира в Історичному музеї Володимира

Фото: wikipedia.org

Підбиваючи підсумки колонізації, князь похвалявся перед боярами, що всю підвладну йому "Русь містами и селами великими населив и багатолюдною учинив".

Паралельно почався процес утвердження Суздальщини в якості нового релігійного (читай: ідеологічного) центру Русі. По завершенні будівництва собору, у 1163 році, Боголюбський навіть намагався улаштувати свою власну Владімірську митрополію, незалежну від Київської, але тодішній патріарх Лука відмовив йому. У відповідь князь підтримав свого єпископа Феодора у протистоянні з київським митрополитом Костянтином ІІ — прибічником патріарха. Формально мова йшла про порядок дотримання постів, фактично — про ступінь самостійності руських ієрархів. 

У цей час в північно-східній Русі поширюються і набувають популярності православні свята, мало знані у Візантії: Спаса1 серпня і Покрови1 жовтня. На початку 70-х років з’являються кілька богословсько-політичних творів"Сказання про чудеса Владімірської ікони", "Слово на свято Покрови", пронизаних ідеєю особливої духовності Суздальщини. Активно поширюються легенди про заснування Владіміра не Мономахом, а ще Володимиром Великим, а ростовської єпархії — самим константинопольським патріархом наприкінці Х століття. 

Андрій Боголюбський

Андрій Боголюбський. Реконструкція по черепу М. М. Герасимова. 1939 рік

Фото: wikipedia.org

Нарешті останнім та найголовнішим аргументом на користь Залісся як альтернативи Русі стала доля Києва. Всупереч поширеному в українських ультрапатріотичних колах уявленню, похід військ Боголюбського на столицю не був першою "російсько-українською" війною. Мова йшла про війну однієї коаліції князів проти іншої, і разом із суздальцями на столицю йшли раті з міст Муромського, Новгород-Сіверського, Полоцького, Переяславського, Рязанського та Смоленського князівств, ба більше — з київського ж Вишгороду! 12 березня 1169 року Київ був взятий штурмом і — чого раніше з ним ніколи не траплялося — підданий жорстокому триденному пограбуванню. З міста були вивезені ледь не всі святині — це був не просто розбій, це була свідома десакралізація старого центра на користь нового — Владіміра.

Але найважливішим було навіть не це, а те, що Андрєй і участі в поході не брав, і на завойований стіл не сів — теж вперше в історії Русі. Командував виправою його син, а новим київським князем став брат Боголюбського Глєб. Після смерті Глєба (ймовірно, отруєного киянами) у 1171 році Андрєй призначив на це місце свого далекого родича Ростислава, а за два роки усунув його. Київ зайняв непокірний молодший брат останнього, Мстислав, і проти нього Боголюбський організував один з найбільших походів, які бачила Русь. 9 тижнів величезне військо під командуванням іншого сина князя облягало Вишгород, а потім зазнало поразки від волинських союзників Мстислава. Провал кампанії 1173 року зруйнував плани Андрєя підпорядкувати собі південь Русі та утвердити Владімір в якості альтернативної столиці.

Своїм демонстративним небажанням переїжджати до завойованого Києва Боголюбський порушив двохсотлітню традицію, яка зв’язувала старшинство в роду Рюриковичів із володінням Києвом. Завоювавши Київ і призначивши туди князем родича, але залишившись у Владімірі, Андрєй зробив заявку на перенесення столиці туди та "переприв’язку" старшинства до нового міста. Сама ж Русь при цьому продовжувала мислитися як єдине ціле. І поки Боголюбський був живий, більшість князів (крім волинських і чернігівських) добровільно або вимушено визнавали старшинство за ним — він і правда був найстарішим внуком Мономаха. Однак поразка 1173 року та загибель Андрєя у наступному році повернули ситуацію до попереднього стану — столицею так і залишився Київ. Натомість відпадіння Залісся від Русі стало невідворотним.

Убийство_Андрея_Боголюбского

Вбивство Андрія Боголюбського. Мініатюра з Радзівілівського літопису, кінець XV століття

Фото: wikipedia.org

Проблема великого князівства

В добу розквіту Русі словосполучення "великий князь" було радше почесним званням, а не титулом (хоча на світанку історії, поки Рюриковичі не підкорили всю Русь, великі князі фігурували у договорах з візантійцями). Так в літописах і оповістях називали видатних правителів за їхні особисті заслуги, у той час як титул: а) прив’язаний до володіння/стола, а не до персони; б) може бути як переданий у спадок, так і втрачений із втратою місця; в) вимагає визнання з боку інших носіїв аналогічного титулу. 

До тих пір, поки старшинство в роду було хоча б номінально було пов’язане із володінням Києвом, великої проблеми не було. Старший (тобто головний, найвпливовіший, а отже і певною мірою "великий") князь сидів у столиці, а це у свою чергу означало, що він міг претендувати на владу над усією Руссю. Але сам по собі факт захоплення Києва не робив завойовника "великим князем всієї Русі" автоматично.

Однак в міру розгалуження роду Рюриковичів питання старшинства стало настільки складним, що деякі справді найстарші чи просто найсильніші князі уже не сиділи в Києві. І тому у ХІІ столітті поняття "великий князь" починає, по-перше, трансформуватися у титул, а по-друге, відривається від столиці та переноситься у регіони. 

Найчастіше, зрозуміло, великими князями іменували київських, але відомі у ХІІІ столітті й великі князі у Володимирі (тому самому оригінальному, що на Волині). Ще раніше великокняжий титул прагнули закріпити за собою князі чернігівськіспорадичні згадки в документах з 1036 року, постійні — з 1225-го, востаннє — у 1401 році. Знайдена чаша князя Володимира Давидовича1140-1151, де він титулується "великим" — отже, цей термін реально входив у політичний дискурс Русі, а не був плодом творчих вправ літописців.

Ну і зрозуміло, що на велике князівство претендували і правителі Залісся. Стосовно Довгорукого літописи використовували цей термін непослідовно, Юрій в джерелах теж титулується так нечасто. Цілком може бути, що фактичного володіння Києвом і успішної боротьби за визнання старшинства їм було досить. Однак уже син Боголюбського Міхаіл у 1175—1176 роках титулувався "великий князь всієї Ростовської землі", а молодший брат — Всєволод Велике Гніздо — остаточно закріпив за собою та своїми нащадками титул саме "великого князя". 

Про Всєволода автор "Слова о полку Ігоровім" казав, що його раті можуть "Волгу веслами розкропити, а Дон шоломами виляти", а його старшинство визнавали всюди (крім Чернігова і Полоцька) — хоча б тому, що він залишився єдиним з онуків Мономаха. Однак саме Велике Гніздо був останнім північно-східним князем, який активно (і зрештою невдало) втручався у справи південної та центральної Русі — після нього Залісся загрузло у внутрішніх проблемах. І що характерно — Всєволод правив у Києві лише з лютого по березень 1173 року, а сівши княжити у Владімірі, більше жодного разу не зміг підпорядкувати собі столицю. 

Так фактична "дисоціація" Русі наприкінці першої половини ХІІ століття призвела до утвердження великокнязівського титулу за чернігівськими правителями, а невдала спроба перенесення столиці Русі до Владіміра закінчилася, врешті-решт, появою окремого великого князя і на Заліссі (згодом цей титул взяли і смоленські князі). Шляху назад — до політичної єдності всіх Рюриковичів на чолі з київським князем — уже не було.

* * *

В короткому підсумку відпадіння Залісся від Русі виглядає так. Довгорукий активно розвивав Суздальщину і перетворив її на свій оплот для завоювання Києва — успішно. Боголюбський активно розвивав Суздальщину з метою зробити саме її центром Русі замість Київщини — невдало. Велике Гніздо уже не зміг підкорити Києва, а остаточно утвердився як великий князь, рівний київському (і чернігівському), чим зафіксував повну окремішність Залісся від Русі.  

І саме на цей період виокремлення Залісся з тіла Русі (друга половина ХІІ століття) припадає і поява там нового політичного порядку — князівського самовладдя.

І хай перша спроба "самодержавної революції" виявилася невдалою, осад залишився.

(Далі буде) 

Схожі матеріали

Іван Світличний 1200

Вусатий естет з Уманської. До тридцятих роковин смерти Івана Світличного

Южноукраїнськ

"Повернути ув’язнену націю собі". Данило Судин про деколонізацію України

пагутяк сео

Мальмансталь. Галина Пагутяк

Halyna_Pahytiak.jpg

Київ об’єднав Україну

Путін в ролі Невського_960х560_1

Путін в ролі Нєвского. Нові російські історичні темники

01.jpg

Турецький цвинтар у Лопушні. Золота галицька провінція

165902-uk

Путін воює і програє свою останню війну. Тімоті Снайдер про поразку Росії

сергій громенко

Концептуальні питання російсько-української війни. Сергій Громенко

сео хрещення

Влада чи Церква, закон чи благодать? Початки російської автократії та української демократії