Зачистка пам’яті. Максим Віхров

Не була вона потрібна й "регіоналам", які калібрували місцеву культурну політику відповідно до власних русофільських настанов. Вказівки, які в часи Ющенка спускали "згори" по лінії ОДА, виконувались, проте в межах необхідного мінімуму — бо ж навіщо мешканцям Донбасу згадувати про якусь там "голодовку". Те, що було у "регіоналів" на умі, легко зіскакувало з язика місцевих комуністів. Так, у 2010-му депутатка Луганської міськради від КПУ Наталія Максимець ошелешила всю країну публічною заявою, що на роковини Голодомору влаштує шашлики з олів’є, піснями і танцями. При окупантах їй, схоже, жилося добре, проте недовго — у 2017-му Максимець померла у віці 45 років від тромбу.

<p>Фанаска Вихров, 1940 рік</p>

А от скільки моїх родичів померли в роки Голодомору, точно не підрахувати. В одній лише Романівцітепер – у Сватівському районі Луганщини з п’яти сотень мешканців загинули 155, серед яких, згідно Національної книги пам’яті, було й півтора десятки Вихрів. Багатьох романівців, включно із моєю прабабою Фанаскою, в ті жахливі роки врятував колгоспний бригадир Карпо Терник. Час від часу він збирав бабів і грізно наказував: "Сьогодні до комори зерно завезуть, а сторожа не буде, але красти ви й думати не смійте!". Баби кивали головами, а вночі лізли під комору — дерев’яний сарай, що стояв на чотирьох великих каменюках, і ручними свердликами робили дірки в підлозі. Коли тоненькою цівочкою починало сипатись збіжжя, вони наповнювали невеличкі торбинки, забивали отвори дерев’яними кілочками і тишком-нишком пробиралися додому.

Але така нагода траплялася не часто, тому у січні 1933 року Фанаска наважилася шукати допомоги деінде. У Романівці знали, що у поблизьких селах, розташованих на території РСФСР, жили такі ж самі українці-слобожани, проте там не голодували. До кордону було якихось 20-25 кілометрів, тому жінка зібрала у мішок все, що можна обміняти на хліб, і разом із сусідом Степаном Хабриком вирушила у дорогу. Йти довелося навпростець, через степ, бо всі дороги були перекриті міліцією і солдатами. Фанасці і Степанові довелося пробиратися вночі через засніжені поля, по пояс у снігу, вкритому крижаною шкаралупою. На жаль, у сімейній пам’яті не збереглися ані назва села, ані імена господарів, які прийняли обморожених і смертельно втомлених мандрівників, обігріли і наступного дня спровадили назад з великим мішком борошна. Взяти бодай щось взамін господарі категорично відмовились — такого старожитня селянська етика не дозволяла. Те борошно і порятувало мою бабу. А навесні, коли з’явилися "їстівні" трави, стало трохи легше…

Не дивно, що теперішнім окупантам конче треба викорінити пам’ять про Голодомор, підмінивши її якимось химерним ідеологічним симулякром. І така робота вже ведеться. Ще у грудні 2022 року на місцевому Луганському телебаченні оголосили, що справжніми призвідцями голоду 1932-1933 років були... "англосакси". Мовляв, молода Країна Рад рвала жили на ниві індустріалізації, але кляті капіталісти вимагали розраховуватись за верстати і технології винятково збіжжям. "Про це українські міфологізатори, як і їхні англосаксонські ляльководи воліють мовчати, як і про те, що голодували не лише райони Української РСР, а й решта півдня Росії від Дону і Північного Кавказу, до Поволжя та Південного Сибіру", — розпатякував в ефірі редактор телеканалу "Луганськ 24" Сергій Колєсніков.

До речі, Колєсніков — колаборант зі стажем. До окупації він працював на обласному телеканалі, але в "молодій республіці" заходився робити кар’єру, фонтануючи ідеями. Ще у 2016 році за його редакцією вийшов дитячий журнал із промовистою назвою "Ввічливі чоловічки". Щоправда, видання вийшло настільки огидним (в усіх сенсах), що його критикували навіть затяті "сєпари". Проте в окупаційній адміністрації ентузіаста оцінили і прилучили до справи. Типаж впізнаваний і, можна сказати, архетиповий — зокрема, у контексті подій столітньої давності.

Серед тих, хто порядкував колективізацією і хлібозаготівлями у Пластунівцінині неіснуюче село поряд з Романівкою був такий собі Кицун. Відомо, що більшовицьких гасел він нахапався ще під час Першої світової війни, звідки повернувся кульгавим і сповненим віри у марксистсько-ленінське вчення. У Пластунівці і навколишніх селах він розгорнув самочинну більшовицьку агітацію, проте на його балачки звернули увагу хіба що денікінці, які ненадовго об’явилися в тих краях. Від шибениці Кицуна врятували односельці, яким вдалося переконати білого "ахвіцера", що він всього-навсього контужений сільський дурник. "Ахвіцери" врешті махнули рукою і відпустили агітатора. А от більшовикам ентузіаст дуже сподобався і перед Кицуном відкрилося широке поле для відповідальної роботи, внаслідок якої, за переказами, у 1932—1933 роках вимерла чи не половина пластунівців. Для мене ця історія також особиста, бо саме у Пластунівці мешкала велика родина моєї прабаби Фанаски, яка перебралася до Романівки вже після заміжжя. Більшість Фанасчиних родичів відправили на заслання до Сибіру ще під час розкуркулення, де вони всі й погинули, а чи помер хтось в роки Голодомору, того родинна пам’ять не зберегла…

<p>Троянди, покладені біля пам&rsquo;ятного знаку "Жертвам Голодомору" у Луганську у 2023 році</p>

Чесно кажучи, мені б дуже хотілося, щоб екскурси у власну родинну історію не перетворювалися на підрахунок замучених і пограбованих, проте куди подінешся від об’єктивних фактів нашого буття? Пригадую, як у другій половині 2000-х точилися дискусії про те, чи варто "будувати ідентичність навколо трагедії", і чи не призведе "культивування Голодомору" до того, що у нас сформується "ментальність жертви". На щастя, подібні розмови залишилися в минулому. І, думається мені, не лише тому, що змінились певні "ідеологічні" тренди. За цей час дуже багато з нас усвідомили, що Голодомор був не лише національною трагедією, але й трагедією конкретних не чужих нам людей. Так само й під каток репресій потрапляли не абстрактні українці, а наші батьки, баби й діди. І саме для того, щоб загальмувати це усвідомлення проросійські сили роками чинили опір відновленню пам’яті про Голодомор та інші московсько-комуністичні злочини.

Бо врешті, мова тут не лише про комунізм, і навіть не лише про імперію. Мова про суспільно-політичну систему, яка дозволяє собі чинити над людиною будь-яке насильство, а людина немає вже сили чинити активний опір. Саме таку систему експортували на наші терени російські більшовики, саме така система відтворилася у Росії в часи Путіна, і саме про таку систему мріяв Янукович. Такі ж антилюдські порядки насаджують на наших теренах окупанти — в цьому й полягає глибинна суть так званого "русского мира", який час від часу міняє зовнішню обгортку, проте залишається незмінним з часів московитських князів-деспотів.

Але пам’ять живе навіть тоді, коли її не дозволено вбирати в слова. 25 листопада 2023 року до пам’ятного знаку жертвам Голодомору у Луганську хтось поклав квіти — дві троянди, перев’язані чорною стрічкою. І це — навпроти вікон будівлі, де нині розташоване "МГБ ЛНР". Не дивно, що окупанти вирішили "підчистити" сквер, аби уникнути подібних прецедентів. Але підчистити пам’ять їм, схоже, не вдається.