"Всі жертви — наші". Всі злочинці – ОУН-Б та УПА? Що сказали і про що змовчали українські (та польські) історики

"Друге" польсько-українське комюніке підписали 24 "історики" України та Польщі. Для справедливості слід згадати, що вже двоє з українського боку відкликали підписи — ймовірно, таки вдумливо прочитали цей документ (автори стверджують, що попереднє було підписане ще 1994-го, хоча спільні комюніке виходили і пізніше).

Щоб прояснити свою позицію одразу скажу, що як публіцист, я не належу до академічного середовища. Та здається, що цей документ має претензії вийти поза межі історичного дискурсу і стане розмінною монетою в руках політиків — у Польщі готують нові законопроєкти щодо заборони ідеології українського націоналізму та спадщини ОУН та УПА. Для цього "професори" зробили неабияке підґрунтя, коли в документі виступили з новою формулою: "всі жертви — наші", а по-суті заявили: всі злочинці — ОУН-Б та УПА. 

Документ складається з п’яти розділів, дотримуватимемося цього поділу, підсвічуючи всі неоднозначні, а часом навіть вкрай однозначні його фрагменти. Отже, про що сказали і що забули сказати історики?

Комюніке стосується взаємин українців та поляків у ХХ столітті. Почати його з 1917-го вже є помилкою, бо так автори оминають спадщину, з якою обидва народи ввійшли в ХХ століття та взаємини перших півтора десятиліття. А тоді було багато різного — від боротьби українців за власний університет, до гучних убивств з обох боків: студента-українця Адама Коцка й намісника і польського графа Анджея Потоцького. Це історичне тло могло б більше прояснити історикам і нам "посполитим", чому "заіскрило" між обома народами наприкінці Першої світової.

Тут доречно згадати і "руку Кремля" — все-таки в преамбулі комюніке йдеться про "деструктивні дії Москви, спрямовані на розпалювання непропрацьованих поляками та українцями травм недавнього важкого минулого". Чи ж подібне не мало місця 1908-го, коли видатний польський лідер та депутат Думи Роман Дмовський від імені поляків обіцяв росіянам придушувати український розвиток в Галичині?

Не схильний згадувати такі дрібні моменти, пов’язані з персоналіями, а все-таки згодилося б пам’ятати, що тінь Москви спочивала на наших взаєминах й на початку ХХ століття.

<p>У декларації проголошення Української Держави від 19 жовтня 1918 року у пункті 3 та 4 згадано про права національних меншин, зокрема й національні автономії та представництво в уряді</p>

Та повернімося до тексту. Ось один з перших цікавих моментів: "Проголошення самовільно визначених кордонів, передусім оголошення в 1918 році утворення Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), призвело до початку війни за Львів і Східну Галичину".

Добре знати, що українці дали поштовх до війни за Львів... Дарма, що свою державність вони проголосили 19 жовтня 1918 року на основі імператорського декрету про утворення на базі Австро-Угорщини Союзної держави, "в якій кожен народ має право утворити на своїй території власну державу". Проголошення здійснила конституанта — всі українські посли до обох Віденських палат, Галицького й Буковинського сеймів, представники партій, єпископату, а також виділено місця національним меншинам. Після Листопадового зриву владу над краєм офіційно передав Українській Національні Раді заступник намісника Володимир Децикевич. Хай там як, а серед підписантів є й ті львівські професори, що є "фахівцями" в тематиці ЗУНРу.

Зважаючи, що поляки встановлювали свої кордони в боротьбі з чехами, німцями, литовцями, москалями і галицькими українцями, закид про "самовільне визначення кордонів" з боку українців є щонайменше спекулятивним.

Британський прем’єр Ллойд Джордж писав: "Сп’яніла молодим вином свободи, яким її забезпечили союзники, Польща знову уявила себе безроздільною господинею Центральної Європи. Принцип самовизначення не відповідав її домаганням. Вона вимагала Галичину, Україну, Литву й деякі частини Білорусі, чиє населення при проведенні голосування категорично відмовилося б від польського панування".

Зрештою, зупинившись на Галичині, "історики" упустили величезну частину матеріалу, який стосується Волині — як і чому ця українська земля опинилася в складі Польської держави? Не згадано історичне засідання Польського національного комітету 2 березня 1919-го, де  власне й вирішили анексувати Волинь як територію, що найбільше надається для полонізації. При чому, на карті, що ПНК приготував на Версальську конференцію, Волинь позначено як територію де проживає заледве від 5 до 20% поляків.

Далі нас чекає ще один несподіваний пасаж від авторів комюніке: "Польсько-українська війна 1918–1919 рр. принесла полякам військову перемогу, з якою українці не змирилися. Якоюсь мірою вона відривала українців від боротьби з більшовиками, в певному сенсі сприяючи поразці перших і перемозі других". 

Тобто — коли б галицькі українці не проголосили ЗУНР і не боролися за свою державу, то могли б спокійно покинути "польську Галичину" і за Збручем боротися з більшовиками? 

Чи інше цікаве свідчення: "Польсько-український союз проти більшовицької Росії, укладений у квітні 1920 року, з’явився із федеративних концепцій Юзефа Пілсудського, які, однак, не мали підтримки в Сеймі, де домінували націоналістичні настрої".

Стара історія про доброго царя і поганих бояр. В інтерв’ю британській Daily News Пілсудський чіткіше пояснив своє тогочасне ставлення до українців: "Є два способи навчити людей плавати. Мені більше подобається спосіб кидання їх у глибоку воду і примусу, щоб плавали. Це я роблю з українцями".

Далі у документі не раз протиставляють "позитивного" Пілсудського "негативним" опонентам.

Про що не згадали творці комюніке, ретельно переходячи різні сторінки спільної історії, — це про табори інтернованих та військовополонених. От де слід шукати перші масові поховання невинно убієнних. Адже задекларована формула "всі жертви — наші" мала б передбачати бодай згадку про жертв. Показово, що в 1930-х краківський відділ українського Товариства охорони воєнних могил опікувався більшою кількістю поховань, аніж львівський. У 1920 році уряд ЗУНР оцінював українські втрати серед полонених у не менше як 10 тисяч осіб. До цієї цифри можна по-різному ставитися, але офіційні польські відомості підтверджують масову загибель українських військових у польському полоні.

У Брест-Литовську, де в лютому 1918-го підписано перший мирний договір Першої світової війни, за даними Червоного хреста лише з 27 липня по 4 вересня 1919 року (трохи більше як за місяць) померло 770 в’язнів. А рекорд встановлено на початку серпня, де за один день померло 180 військовополонених. В абсолютній більшості це були галицькі українці. Подібних історій — багато. Коли 20 грудня 1919-го з Тернополя до табору відправили 700 полонених, живими доїхало лише 400. Зауважу, що це офіційні польські дані, які публікували окремими томами, та ця сторінка нашої спільної історії, вочевидь, не має суттєвого значення для творців комюніке.

Ще один фрагмент, який не хочеться оминути: "Однак, поділ українських земель між більшовицькою Росією та відродженою Річчю Посполитою в 1921 році перекреслив державотворчі прагнення українців. Незважаючи на початковий тиск великих держав на Польщу з вимогою визнати автономію Східної Галичини та обіцянку її запровадити, польська сторона врешті не дотримала цієї обіцянки. Своєю чергою, українські національні діячі відкидали автономію до рішення Конференції послів, сподіваючись на повну незалежність. Затвердження в березні 1923 р. Конференцією послів східного кордону ІІ Речі Посполитої позбавило галицьких українців навіть обіцяної автономії".

Звучить так, що якби українські національні діячі погодилися на автономію, а не чекали "повної незалежності" — то її отримали б. Досить згадати, що Польща підписала із західними країнами "Малий версальський договір", яким гарантувала права національних меншин, а в Ризькому навіть є окремий пункт, де згадано про права українців.

Можна навіть уявити, що Варшава його не порушила, адже в ІІ Речі Посполитій українців не було! Офіційно цей термін замінили на "руських". І лише 1936 року з’явився перший документ, який частково реабілітував етнонім "українці". Та цей факт у документі проігнорували.

Взагалі цю сторінку, ймовірно, як не важливу, автори подали грубими мазками, не згадуючи слова "окупація", що офіційно вживали до березня 1923-го. Або ж про створення найбільшої української підпільної мережі — Таємного університету. Саме так — масовим українським підпіллям були не УВО чи інші групи, а навчальний заклад на півтори тисячі студентів. У серпні 1919-го ректорат Львівського університету, а згодом й інших, заборонив навчання тим, хто не служив у польському війську. Різні українські курси теж опинилися поза законом і українці створили власний підпільний університет. З 1921 по 1925 рік його студенти нелегально навчалися в приміщеннях монастирів, громадських організацій, а коли не щастило — то й камерах тюрми Бриґідки. Можна було б цим феноменом пишатися, якби не одне "але": на зламі ХІХ–ХХ століть поляки мали подібний "летючий університет", найвідомішою випускницею якого була Марія Склодовська-Кюрі. Це була відповідь на російські гоніння. Але паралель про гоніння поляків у Російській імперії й аналогічну ситуацію щодо українців у польській державі взагалі не згадано в комюніке. А дарма — це дало б ширшу уяву обом народам про подібності в нашій історії.

"Після травня 1926 року Польща, йдучи до авторитарної системи, виявила свою репресивну сутність не лише щодо української меншини, а й щодо опозиційних до влади співвітчизників. Непослідовна й хибна національна політика наступних урядів ІІ Речі Посполитої коливалася між державною (Пілсудський) і національною (націонал-демократи) асиміляцією українців".

Чудовий приклад спекуляції. Перше речення наче каже: так, Польща була несправедлива, але ж не лише щодо українців, але й своїм перепало. Певно мірою це правда — польська опозиція сиділа в Брестській фортеці 1930-го і в Березі Картузькій у другій половині 1930-х. Та все-таки тут йшлося про політичних активістів. Натомість щодо українців мова йшла про загал: забороненими були етнонім, мова, деякі організації, а у випадку Волині, то навіть структури та преса, що легально діяли на Галичині.

Друге речення є не меншим покручем. Тут знову ж виділяють Пілсудського, який на відміну від націонал-демократів був наче "меншим злом". Дивно, що в контексті "наступних урядів" згадано про "націонал-демократів", адже після травневого перевороту ендеки вже не мали влади. То ж вся відповідальність від 1926-го була на Пілсудському та його оточенні — спершу Блоку безпартійному (т.зв. бебеків), а після його смерті — Табору національної єдності (т.зв. озон).

Взагалі шкода, що підписанти, які хотіли розібратися з питанням українського націоналізму, не згадали про освіту. Бо революційний рух по-справжньому виріс не з УВО, а державних польських шкіл з "руською" мовою навчання. І чи не найбільшим злочином того часу була заборона українських шкіл. Через так звані Lex Grabski з 1922 до 1926 року, за даними польських дослідників (не тих, що підписували комюніке), українці втратили понад дві тисячі закладів. Найпоказовішим прикладом є Волинь, де з 442 українських шкіл залишилося лише дві! Преса жартувала, що треба з каганцем пройтися по Волині, щоб відшукати бодай ті дві школи.

Зрештою, як висловилися творці документу, не згадуючи цієї сторінки, — це була всього лиш "непослідовна" і "хибна" політика. 

Та читайте ж Жеромського, Пілсудського чи того ж Грабського — як шкільна русифікація зробила з них польських патріотів (націоналістів — сказали б українці). А в 1930-х існував жарт, що польська поліція зробила серед українців більше патріотів, аніж "Просвіта" за всі роки свого існування. 

Але йдемо далі: "Зрештою, у другій половині 1930-х років переміг націоналістичний підхід до українського питання в Польщі".

Винахідливо. Вживання терміну "націоналізм" в негативній конотації щодо окремих сторінок польської політики вибудовує несприйняття українського визвольного руху, що взяв це поняття як самоназву. От наче автори кажуть: ми ж не лише проти українського націоналізму, але й засуджуємо польський.

Та тут ще варто зрозуміти, що дійсно хотіли сказати "історики". Підозрюю те, що після смерті Пілсудського у 1935 році, який наче є символом "державницького" підходу, його наступники здійснювали агресивну політику щодо українців. Але не все так однозначно. "Угода", що українці уклали з поляками 1935 року дійсно не спрацювала, та це не означає, що політика стала ще фатальнішою, в порівнянні з тим, що було за Пілсудського.

В документі трапляються й відважніші висновки: "Влада ІІ Речі Посполитої трактувала більшість українців як спільноту без усталеної національної ідентичності, і тому значною мірою придатну до полонізації, незважаючи на значні відмінності, що залежали від історичного досвіду українців та території проживання до 1914 р."

Слухайте, та може прямо скажемо: влада не просто трактувала українців "як спільноту без усталеної ідентичності", але й приклала руку, щоб сучасні історики так написали. Візьмімо за основу два переписи Польщі (єдині, що проводили в міжвоєнний період — у 1921 та 1931 роках) У 1921 році було 38 943 "тутейших", а за десять років їх кількість склала 707 088 осіб! І тут не так принципово, чи влада вдалася до масової фальсифікації, чи довела місцеве населення до стану денаціоналізації.

Іншою проблемою документу є узагальнення різноманітних явищ. Скажімо, щодо УВО, а потім ОУН згадано: "Проте більша частина  українського суспільства була проти застосування терору в боротьбі за незалежність". З цим навіть можна було б погодитися, та не у всіх випадках і не стосовно двох десятиліть. Спротив, що чинили українці, як і бойові акції в перші роки окупації, набув абсолютної підтримки суспільства і перша саботажна кампанія була проведена силами українського загалу. Навіть замахи — на Пілсудського 1921 року, чи на українського політика Твердохліба 1922 року мали величезну підтримку українського суспільства.

Ба більше, і поляки розуміли цю боротьбу. Наведу показовий приклад. У 1932 році двох бойовиків ОУН засудили до смерті за збройне пограбування пошти. Лист до президента з проханням помилування написав Томаш Арцішевський — один із діячів ППС, в майбутньому —прем’єр-міністр Польщі. В листі вказав, що засуджені українці "в своєму переконанні боролися за волю свого народу". Варто додати, що сам Арцішевський був одним із тих, хто під проводом Пілсудського пограбував царський потяг під Безданами 1908 року. Та що там Арцішевський, у період становлення ОУН, що припадає на 1930–1933 роки, при владі почергово були ще троє прем’єр-міністрів — в минулому польські бойовики, які грабували царський потяг і здійснювали теракти на російських діячів — Валерій Славек, сам Пілсудський та Александр Пристор. Безданське пограбування в Польщі з повагою називають "акцією чотирьох прем’єрів".

<p>Портрет депутата польського сейму Тадеуша Голувка в "Польсько-українському бюлетені". Убивство Голувка є одним із найрезонансніших замахів, що здійснили оунівці. Провід від нього відмежувався і навіть в середовищі націоналістів вважали, що це могла бути провокація окремих польських груп</p>

Тож не лише українське, але й польське суспільство мало різні підходи до українського революційного руху. До того ж УВО, а пізніше ОУН були надзвичайно динамічними структурами, де співпрацювали особи різних поглядів і тактик, а серед націоналістів були ті, що не підтримували бойових акцій. Спрощення тих подій лише викривлює їх розуміння.

Все ж не можна сказати, що документ звинувачує лише українців. Чимало перепало й польській стороні. Ось фрагмент, де згадано перелік польських помилок, які викликали "ворожість українців до Польської держави". Наведемо його повністю:

"Пацифікації, здійснені в українських містах Східної Галичини в 1930 році із застосуванням принципу колективної відповідальності як реакція на акти тероризму ОУН; репресії проти українських діячів, ув’язнення членів ОУН — разом з комуністами, націоналістами, соціалістами, членами селянських партій, громадянами ІІ Речі Посполитої інших, ніж українська, національностей — без вироку в таборі Береза-Картуська; польські військові (Волинь) та цивільні (Східна Галичина) поселення на теренах, де в більшості проживало українське населення; зрештою, жорстока національна політика з кінця 1930-х рр. (включно з руйнуванням православних храмів і випадками примусового покатоличення вірних православної церкви на Волині і Люблінщині в 1938 р.) — все це сприяло посиленню ворожості українців до Польської держави напередодні вибуху Другої світової війни".

Що впадає в око? Зм’якшення акценту — члени ОУН сиділи в концтаборі в Березі, але ж не лише вони, а й інші політичні сили та представники інших національностей. Зрештою, все це виглядає таким несуттєвим, що автори документу всі ці кривди, починаючи з пацифікації 1930 року і до руйнування православних церков 1938 року – тобто ціле десятиліття – вмістили в одне речення. А дарма, бо кожен з цих фактів можна було б належно подати, щоб передати масштаб та розуміння проблеми, яка матиме наслідки у наступний період.

Візьмімо за приклад пацифікацію, про яку в документі згадано, що здійснена "в українських містах Східної Галичини". Цікаво, що автори мали на увазі під "українськими містами"? Самозрозуміло, що "українських міст" було обмаль (і чи були такі?), то ж здається, що й пацифікація не була значною. Та лише за підрахунками посла до польського сейму Мілени Рудницької, в Галичині пацифікували близько тисячі сіл, а деякі з них кількаразово. За її даними, кількість побитих склала близько 20 тисяч. Не кажучи про вбивства, зґвалтування та інше... Ту справу розглядала Ліга Націй і описувала світова преса.

Тема Волині у комюніке заслуговує на окрему увагу, адже в документі їй присвячено чільне місце. У контексті 1920–1930 років її згадано обтічно: "Спроби врегулювання польсько-українських стосунків на Волині у 1928–1938 рр. (так званий Волинський експеримент Генрика Юзевського) та у Східній Галичині у 1935–1938 рр. (так звана нормалізаційна політика) закінчилися невдачею".

Хіба ж невдачею? Та відкрийте щоденник Генрика Юзевського, архітектора "сокальського кордону", який прямо писав про польську політику: "Те, що діялося на Волині в 1938 році, ставало нестерпним. Це був замах не лише на православних, але замах на Польщу". Замах на Польщу, а не просто невдача! Замах здійснений польською адміністрацією на Волині супроти польської державності.

Далі переходимо до націоналістів. От хоча б це: "Шанс на українську незалежність інтегральні націоналісти вбачали у тактичному союзі з Німеччиною, який давав сподівання на знесення "старого порядку" в Європі  та — як вони вважали — мав допомогти їм перемогти головних ворогів їхньої національної справи — СРСР та ІІ Річ Посполиту".

Звісно, серед націоналістів були й ті, які чекали й сподівалися на знесення "старого порядку". Та ця теза потребувала б більшого розшифрування — бо складно розуміти, кого автори комюніке мають на увазі, пишучи про "інтегральних націоналістів" в частині, де йдеться про кінець 1930-х. За зовнішню діяльність відповідав Провід на чолі з Євгеном Коновальцем — тим самим, що свідомо, одразу після заснування ОУН покинув Німеччину й переїхав до Швейцарії, а коли Гітлер прийшов до влади, то застерігав від "телячого захвату від гітлеризму". Показово, що навіть черговий Великий збір ОУН планувала в Америці та смерть Коновальця змінила плани.

Можливо підписанти мали на увазі "крайовиків" — тих не раз називали інтегральними націоналістами. Після масових арештів влітку 1934-го влада в організації не раз переходила з рук в руки, поки на кілька років не опинилася в Лева Ребета — не схильної до екстремізму особи, яка припинила бойову акцію в краї. Незабаром він став в’язнем Аушвіцу, а свій таборовий номер, випалений на руці (№57 368), носив до трагічної смерті. У Мюнхені 1957 року його вбив агент КДБ, який за два роки в тому ж місті вб’є Бандеру.

Парадокс, але реальний "тактичний союз з Німеччиною" в 1930-х реалізували не українські націоналісти, а поляки. На підставі Мюнхенської змови Польща отримала свій шматок "чеського пирога" — Заолзє. То ж напередодні Другої світової націоналісти проливали кров в боротьбі з нацистськими союзниками — угорськими вояками на Закарпатті, а поляки окуповували Цешинську Сілезію. На фото з березня 1939-го польські військові позували спільно з мадярами на фоні загиблих тіл українців.

І так — не шукайте про це згадок в комюніке.

"Плани українських націоналістів щодо незалежної держави були зруйновані влітку 1941 року, коли німці розкрили свої справжні наміри щодо українських земель. Вони мали намір піддати їх жорстокій окупаційній політиці, яка включала, серед іншого, максимальне економічне освоєння завойованих територій і виморення голодом місцевого населення".

Добре, що згадали про наміри німців щодо економічного освоєння земель і виморення голодом місцевого населення. Але, може, не варто було загально писати про "плани українців щодо незалежної держави". Начебто націоналісти не проголосили 30 червня 1941 року свою державність у Львові, і наче не було після того арештів Бандери та Стецька, їхнього ув’язнення в концтаборі Заксенхаузен, а провідного членства — в Аушвіці (там, між іншим, загинули два рідні брати Бандери).

Про все це в комюніке не згадано, зате його автори, здається, "розкрили справжні наміри" націоналістів: "Тому ОУН-Б, випереджаючи фактичний стан речей, вирішила на зламі 1942/1943 рр. створити військові частини і підняти на Волині всенародне повстання проти всіх ворогів — головним чином поляків та радянських партизанів, меншою мірою — німців".

Отже, повстання проти поляків!... Цікаво, що в передмові до документу згадано про перше комюніке 1994 року, де серед іншого історики не зійшлися, чи існував наказ УПА про винищення польського населення, та навіть польські історики визнали відсутність подібного документу... Тепер же трактування одностайне, тож вимагає, щоб "історики" оприлюднили документ, на основі якого вони так висловилися.

Та поки автори оприлюднять свої знахідки, подивімося, що писала про конфлікт польська сторона — делегатура (представники екзильного уряду) у 1943 році. Тож у звіті про події на Волині йдеться: "Важко визначити головних виконавців цієї акції, оскільки на Волині, окрім відділів української поліції, діяли відділи бандерівців та мельниківців, окрім поліції, що підпорядковувалася бандерівцям, радянські диверсанти, петлюрівці, тобто відділи місцевих військових організацій із колишніх офіцерів армії Петлюри, далі блукали козаки, що втекли з німецької служби, біженці з цивільних громадян, дезертири чи звичайні бандити".

Тобто спектр різних військових сил, що нелегально діяли на Волині, був надзвичайно розмаїтий. А поляк-автор документу відповідальність за антипольську акцію на Волині покладав на червону партизанку...

Автори документу не забувають час від часу наводити ті самі поняття, щоб читач не забув про них. Так, коли мова про злочини українців, то двічі згадано, що не розрізняли ні за віком, ні за статтю. Щодо подібних польських злочинів таких термінів не вказано.

А ось чергова згадка про час, коли українці вирішили розв’язати польське питання на Волині: "Взимку 1942/1943 рр. провід ОУН-Б вирішив розпочати так звану антипольську акцію на Волині. Тут вона мала особливо кривавий характер. На Волині планувалося вбити частину польського населення, щоб змусити решту поляків тікати. Слід підкреслити, що були українці, які відмовлялися брати участь у злочинах, ризикуючи власним життям та життям своїх рідних, допомагаючи переслідуваним бандерівським підпіллям польським сусідам. Деякі з них заплатили найвищу ціну за свою людяність".

Вражає, що під цим підписалися й київські історики, які 20 років тому готували урядову довідку про ОУН та УПА. Про зиму 1942–1943 року там згадано, що бандерівці лише планували розбудувати власні збройні сили, а перший бій здійснили в лютому у Володимирці, коли напали на бараки німецької поліції. Про весну 1943-го там згадано в різних контекстах: є інформація про те, що "бульбівці" (sic!) вирізають польське населення і про те, що польська поліція спільно з німцями знищила майже чверть українського населення Людвипільського району Рівненщини.

Як би там не було — йдеться про множинність різних груп на Волині та участь поляків у знищенні українського населення ще весною 1943-го. Звісно, в комюніке про це не згадано.

Та важливий і "гуманний додаток", де йдеться про українців, що проявили свою людяність та рятували невинних жертв. Це наче підкреслює, що не всі українці однакові й серед них були шляхетні люди. Без сумніву, що про таких слід пам’ятати, але симетрично хотілося б згадати й поляків, які рятували українців під час польських каральних заходів.

От, до прикладу село Малин, де проживали чеські колоністи. Його спалили 13 липня 1943 року нацисти за участі поляків (окремі з них поіменно ідентифіковані). Один із поляків порятував українську родину. Чи це не свідчення гуманізму, про яке з польського боку варто згадати? Адже в Малині було знищено 374 чехів, 132 українці та 26 поляків. Кількість загиблих чехів перевищила жертв трагедії в селі Лідице біля Праги, спаленому німцями.

Далі у комюніке написано: "Вважається, що так звана антипольська акція ОУН-Б і УПА від зими 1942/1943 років до весни 1945-го призвела до загибелі близько 80–100 тисяч поляків".

Здається, "історики" прийняли виклик польських політиків та вирішили їх перевершити. Коли польський сейм приймав скандальну постанову щодо Волинської трагедії, то навіть депутати не наважилися сказати про 100 тисяч поляків загиблих від рук ОУН-Б і УПА. В офіційному формулюванні йшлося, що "вбито понад сто тисяч громадян Другої Республіки Посполитої" (зауважте, громадян Другої Речі Посполитої, а не поляків, то ж сюди можна дописати хоча б жертв у Малині). Та й постанова не звалює все на ОУН-Б та УПА, але додає Дивізію "Галичина", "чи інші українські формувань, що діяли в співпраці з німцями".

Що ж, тепер польські політики можуть спокійно посилатися на цифри та формулювання, що їх засвідчили "українські історики". 

Щодо підрахунків жертв, то ще в 1980-х поляки звертали уваги на різні спекуляції своїх же істориків. Колись, в Ґедройцевих "Зошитах історичних" було опубліковане чудове дослідження про село Кисилин на Волині. За даними одного історика, там знищено 5 тисяч поляків. Інший вказував, що кількість жертв могла становити кілька десятків. Але автор, теж польський історик, звернув увагу, що в селі проживало близько 500 мешканців, та й то здебільшого православних.

І ще одна цифра, яку б годилося знати "історикам", які пишуть про 100 тисяч жертв від рук ОУН-Б чи УПА. Коли в лютому 1945-го загинув Клим Савур, керівник УПА-Північ, то в його сумці виявили схему зі структурою повстанців. На початок 1944-го вона налічувала 6 920 вояків — приблизно стільки ж як 27 дивізія Армії Крайової, сформованої на Волині.

А тепер і про українські жертви: "Внаслідок антиукраїнських дій польського підпілля до весни 1945 року загинуло не менше ніж близько десятка тисяч українців, з них двох-трьох тисяч на Волині, однієї-двох тисяч у Східній Галичині, а більшість — шість тисяч — на землях нинішньої Польщі".

Ще одна спекулятивна цифра, за яку особливо прикро, адже серед підписантів є й професори УКУ. Просто не віриться, що вони не чули про глобальне дослідження, яке провели в рамках проєкту УКУ щодо встановлення поіменних жертв польсько-українського протистояння. То ж лише на Волині встановлено імена загиблих 9 145 українців... Хай ця цифра "дві-три тисячі" — залишиться на їхній совісті. 

І чому б не дати ім’я "польському підпіллю", від рук яких "загинуло не менше ніж близько десятка тисяч українців"? Чи "історики" вважають, що це була Армія Крайова? Якщо так — то, може, варто так і написати, адже всі польські жертви приписали одній українській формації.

Відрадно те, що в тексті бодай раз згадано словосполучення "радянські депортації 1940–1941 рр." Окремі польські дослідники стверджують, що більшовики могли вивезти до мільйона поляків. І хоча про це в документі не згадано, але бодай є слабий натяк, що не одні українці знущалися над польським населенням. Зрештою, не згадано про страту більшовиками понад 100 тисяч поляків у другій половині 1930-х, хоча це теж має стосунок до української землі. Та московські злочини нікому не цікаві.

У підсумку документу ми ще зустрічаємо формулювання "масові злочини проти польського населення, а у відповідь на них — нищення українського населення за принципом колективної відповідальності" (з українського боку — масові злочини, а з польського — відповідь-нищення за принципом колективної відповідальності). Чергова згадка про "відплатну акцію", наче виправдання, що знову українці все перші почали.

І вкінці вже ясніше сказано, про що взагалі "історикам" йдеться: "Згода України на ексгумації не повинна сприйматися як взяття на себе відповідальності всього народу за злочини ОУН-Б і УПА, а як вияв християнської культури та поваги до всіх померлих незалежно від їхньої національності, віросповідання та політичних поглядів".

Облиште, не про померлих, а про "злочини ОУН-Б і УПА", за які весь український народ не повинен відповідати, йдеться авторам документу. Не хочеться передбачати, але здається, що коли польський політикум вкотре заговорив про чергові закони, які б засуджували ОУН, УПА та ідеологію українського націоналізму, то тверде плече їм підставили "українські професори-історики".

Черговий документ, який є ще одним кроком до непорозуміння в справах нашого минулого. Все те, що в преамбулі згадали як мету  комюніке, "історики" перекреслили бездарною (чи не злочинною) писаниною про трагічне ХХ століття. Повертаємося до Шевченка: "Якби ви вчились так, як треба, то мудрість би була своя"