Від Волині до Волині. Віталій Ляска

<p>Ян Матейко "Болеслав I Хоробрий у Києві"</p>

Першу літописну згадку про Волинь (щоправда, достеменно невідомо, чи про землю, чи про город) датують 1018 роком. Тоді польський князь Болеслав Хоробрий спільно зі своїм зятем Святополком Окаянним рушили війною проти Ярослава Мудрого. Ярослав же, за словами літописця, "зібрав множество русі, варягів, словен, рушив супроти Болеслава і Святополка, і прийшов до Волині, і стали [війська] обаполи ріки Бугу". Польське військо перейшло вбрід Західний Буг, застало руську дружину зненацька й розбило її. Зазнавши поразки, Ярослав утік до Новгорода, а Болеслав урочисто вступив до Києва. За свідченнями польських хроністів, на знак своєї перемоги й оволодіння Руссю Болеслав ударив мечем по київських Золотих воротах, від чого на клинку з’явилася зазубрина. Так виникла легенда про Щербець, меч, який через два століття став коронаційним символом польських королів. Ця найдавніша зі збережених регалій династії П’ястів і досі викликає напругу в польсько-українських суперечках про минуле. Зображення Щербецю на Цвинтарі "Орлят" у Львові, де поховані польські комбатанти, загиблі у війні проти ЗУНР, багато українців сприймають не як меморіальний знак, а як імперський символ польських претензій на Галичину. 

Те, що у Середньовіччі польські державці пробували окреслити мечем, нині історики намагаються закарбувати пером. Для польських науковців уже аксіоматичною стала теза про розселення наприкінці І тисячоліття на Волині лендзян, яких трактують як прапольське плем’я. Заради цього дослідники готові йти на будь-які жертви: або інтерпретувати літописних бужан та волинян як територіальне називництво лендзян, або ж переселяти цілі племена на кшталт хорватських племен із Прикарпаття за Волгу. Мовляв, до Дністра та Стиру, а інколи ледь не до Києва цей простір замешкували саме носії прапольської культури. При цьому географія лендзян у таких реконструкціях розростається напрочуд легко. Майже так само, як у польському наративі множаться цифри жертв Волинської трагедії. Якщо позицію польських дослідників щодо племінного періоду можна хоч якось пояснити туманністю та фрагментарністю писемних джерел, то з наступними століттями складніше. Літопис чітко фіксує поширення руської ойкумени далеко на захід від сучасного кордону України. Західними форпостами Руси були волинські Сутейськ, Щебрешин та Тарнава на річці Вепр, від яких до Вісли не більше 100 кілометрів. Поміж Вепром та Віслою ані писемні, ані археологічні джерела не фіксують жодних укріплень і загалом вказують на доволі слабкий рівень заселення. Фактично, це була no mans land — нічийна земля, тож у ХІІІ столітті Польська держава не сягала далі аніж лівого берега Вісли.

Що ж на це кажуть польські дослідники? Їхня логіка вражає своєю простотою: після інтеграції Західної Волині до держави Ярослава Мудрого місцеве лендзянське населення нібито зазнало "рутенізації", тобто підо впливом Руси поступово втратило свою первісну польську ідентичність. І показово, що тут бар’єром для науковців стала пізніша Лінія Керзона. Майже весь археологічний матеріал Княжої доби на захід від неї описано як "руські впливи", "аналогії з території Русі", речі "східного" чи "руського походження", із "західноруськими рисами", "чужими впливами" або ж як наслідок контактів із Руссю. При цьому такі артефакти зазвичай пояснюють або як імпорт, або як місцеву продукцію, яку виготовили прийшлі ремісники чи хтось під їхнім впливом. Інакше кажучи, Русь тут була, але як зовнішній чинник, а не питома традиція. 

Над польською історіографією Щербець і досі висить дамокловим мечем. Але це, зрештою, польська справа. Інша річ — чи ми самі бачимо Волинь поза сучасними кордонами України? Відповідь на це запитання може бути болісною.