Від Саліни до Бучі. Галина Пагутяк

Глобалізація, політкоректність, причісування історії, роззброєння – чого варті всі ті здобутки цивілізації після звірячого насильства в Україні, в центрі Європи, в режимі онлайн, відкрито і неприховано? Але сучасній людині цього мало, щоб повірити – вона мусить торкнутися рукою відкритої рани. От і возять політиків до Бучі та Ірпеня і будуть возити колись до того, що лишилося від Маріуполя, а інші самі приїжджають. Безперечно, це потрібно, але наша психотравма незмірно глибша, на сто років щонайменше нам стукатиме по серці цей попіл Клааса, навіть коли не залишиться жодного живого свідка.

Три тисячі людей було закатовано за два дні на околицях Добромиля – хтось, підглядаючи з вікон у Солянуватці обчислив кількість жертв в колоні за її довжиною і шириною. Хтось бачив, як трощили черепи чоловіків, жінок, дітей товкачами для трамбування солі, в які було забито цвяхи, а потім вкидали у шахти з соляною ропою, після чого ексгумація стала неможливою. Хтось зауважив, що найбільше жорстокості виявляла жінка-військова і що виконавців знищили після екзекуції. 

І пам’ять про це зберігали в умовах тотальної заборони десятиліттями. “Ви всьо врьоте”, “докажитє” – так реагували на мою статтю понад десять років тому. Той матеріал був першою інформацією, яка вийшла за межі Львівської області, хоча поляки вже давно регулярно проводили конференції на цю тему. А наші історики поблажливо хитали головами: “Та не було стільки жертв, ви перебільшуєте”. 

Не було 30 дітей з перемишльського сиротинця, не було дідуся в кептарі, не було червоних мештів, по яких мати пізнала свого сина, не було жінки, яка навіть мертвою не випустила з обіймів шестимісячного сина, не було розіп’ятого чоловіка у залитому кров’ю костелі. Як і єдиного врятованого, що вибрався вночі з шахти і його напівбожевільного та скаліченого переховували по селах люди. 

Спекулятивне мислення – це найогидніша зброя супроти правди та історичної пам’яті, особливо, в нашу цинічну епоху, яку обзивають постмодерною. Ми ще не раз будемо стискати кулаки від безсилля, вислуховуючи від “не все так однозначно”, “ви самі спровокували цю війну” до “це все вигадка та інсценізація”. Навіть маючи під рукою спогади очевидців і документи. Як би не мені не хотілося цього, але так воно й буде. Якщо тільки не звершиться новий Нюрнберзький трибунал, на якому засудять комунізм і його спадкоємців – рашистів.

Але увесь цей спекулятивний арсенал, на щастя, не мав і не матиме жодного впливу на історичну пам’ять українців. На Покрову з села Залокоть та Опаки десятки людей після служби в церкві йдуть на гору Кобилю, де восени 1914 відбувся бій воїнів УГА з російськими козаками. Там загинули хлопці з усієї України, жодного місцевого, але люди сто років проводять той самий ритуал, незважаючи на заборони, плюндрування могил усілякими владами. Бо розуміють, що втрата історичної пам’яті – це найгірше, що може трапитись з суспільством. 

Так само і в Саліні, де було замордовано небагато місцевих, бо тих знищили перед тим у Добромильській тюрмі. Щороку в останню неділю червня люди добровільно приходять на місце поховань, тепер уже до них приєднуються чиновники і виголошують щирі, або нещирі промови за написаним сценарієм.

26 червня у відновленому міському арсеналі Добромиля відкриють виставку світлин Павла Бішка про зруйновані у лютому-березні міста Київщини. Ян Щасний Гербурт, видатний політичний діяч Речі Посполитої кінця XVI – початку XVII століття, власник і захисник Добромиля, поет, полеміст, одним з перших використав образ матері Вітчизни, чиє серце ранять стрілами її ж діти. Він закликав до єдності у боротьбі проти  ворога, який хоче, щоб “в Русі не було Русі”, в Україні не було України. 

400 років минуло відтоді, а проблема збереження національної ідентичності та історичної пам’яті нікуди не зникла. Основними її хранителями залишаються “слони”, тобто люди, які зазнали психологічних та моральних травм від дотику до жорстокої і трагічної реальності, і не можуть про це забути за жодних обставин.