Від русинів до українців: освіта мого роду. Галина Пагутяк

Про Костя Басараба, який помер до 1820 року, я нічого не знаю, але його син Дмитро1801-1879 ходив "босим до Відня" у справі громади. На жаль, не існує жодного дослідження  про селянських посланців, яке могло би підтвердити боротьбу наших предків проти панського засилля і бюрократії колоніальної адміністрації. Але я знайшла інвентаризаційний опис земель села УріжСамбірщина за 1853 рік, де Дмитро Басараб був головою комісії. Він перебував в опозиції до графині Марії Гумницької у справі побудови нової церкви. 

Селяни були обурені, що цю церкву графиня римо-католичка ставить на своєму ґрунті й відмовлялися працювати на будові. Це було вже після Весни народів і скасування панщини в Галичині. Підтримував їх і місцевий парох Петро Мудрак, родом із Волошинової1795- 1867. Священник був одним з перших, хто навчався у Самбірській гімназії й у Львівській духовній семінарії, його батько вивчився за півроку на священника при дворі львівського єпископа. Освіту Дмитро мав, вочевидь, дяківську, тобто ходив до дяка, як колись Тарас Шевченко, а вже його син Іван1847-1928 мав змогу навчатися у маленькій школі, де було всього п’ять учнів. Вона з’явилася у 1850-х роках і провадив її перший урізький вчитель-професіонал Василь Огар. Утім, він був теж дяком. 

Селяни не те, що не хотіли, аби їхні сини були грамотними. Вони знали, що грамотних хлопців забирають до війська, тому не хотіли віддавати своїх синів у науку. І за навчання платила громада, а не цісар. Сини Івана — Григорій1887 - 1962 та Дмитро1895-1914 були тими, хто не лише здобув парафіяльну освіту, якість якої значно покращилась, а й стали українськими патріотами. Бо "Просвіта", навіть дві (українська і москвофільська), з’явилася у селі завдяки священникам Івану Леонтовичу та Михайлу Городиському вже у 1909 році. А з нею книги, хата-читальня, яку спалили москвофіли у 1935 році, кооператив, захоронка. Хлопці читали, а мій дід по мамі Григорій був ще й січовим стрільцем і виховував дітей патріотами, розповідаючи їм історію України. 

Завдяки йому моя мама Іванна1930 року народження, записана у метричній книзі як Яніна, вважала себе українкою і ображалася коли її називали русинкою. Вона пішла до школи після українського дитячого садкузахоронки, але школа була польською. Мама дружила з доньками інженера водотягу поляка Чупкевича і сиділа за однією партою з єврейкою Регіною, яку вбили під час Голокосту. Улюблена дочка діда, мама першою в роду стала вчителькою, здобувши освіту на повоєнних дев’ятимісячних курсах, а згодом у Дрогобицькому педінституті. Усім українським, що є в мені, я завдячую їй, як і літературному таланту, що передався мені від неї і від тата. 

Старша мамина сестра стала секретаркою у деканаті Дрогобицького педінституту, молодша — бібліотекаркою. Усі троє були професіоналами, любили свою справу і цінували свій статус, бо стали першими інтелігентами в родині. А діти інтелігентів, як було прийнято, всі здобували вищу освіту, також за радянських часів. Почали виникати вчительські династії, принаймні, вже є три покоління, хоча вчительська професія втратила престиж за радянських часів, а у теперішні й поготів.

У 1990-х вища освіта не допомогла сотням тисяч українців зберегти робочі місця. Гуманітарії ще якось животіли, бо їхню працю оплачувала держава, а от інженери, економісти, майстри були змушені виїхати на заробітки, чи торгувати на базарі. Я сама була свідком того, як на базарі дві пані з науковими ступенями сперечалися про Фрейда, торгуючи бакалією. Тобто моє покоління, яке мало відпрацювати три роки після закінчення вишу, яке садовили за "тунеядство", тепер опинилося на вулиці з малими дітьми і в агресивному криміналізованому соціумі, де вчорашні двійочники ставали мільйонерами і депутатами Верховної Ради. 

Здавалося б, прагнення здобути освіту розтане як туман. Але ні, платне навчання забезпечило усіх українців дипломами, які можна було купити. Вартість цих дипломів миттю оцінив ринок праці і тепер трамвайними контролерами та паркувальниками беруть лише людей з вищою освітою. Типова ситуація — випускник університету, отримавши диплом, їде на будову в Чехію, де батьки вже знайшли йому місце різноробочого.

Мені та моїм сестрам доводилося надзвичайно важко, аби вчити дітей при повному безгрошів’ї. Сестра втратила роботу, я отримувала мізер в музеї, книжки не виходили майже 10 років. Але в нашій родині з’явилася  перша особа з науковим ступенем. Моя дочка Владислава захистила докторську дисертацію з історії у Ягеллонському університеті і тепер подорожує літаком до Відня на наукові конференції, а не йде "босо і пішки", як її пра-пра… Дмитро Басараб. А моя племінниця Іванна перша в роду стала професійним митцем, закінчивши львівську Академію мистецтв.

З татового боку мій дід Семен Пагутяк був сільським писарем за Польщі, троє із чотирьох синів здобули вищу освіту, а їхні діти (дітей у них було багато) всі також вивчилися без хабарів і протекції. Традиційно — на вчителів та економістів, щоб залишитися у прекрасному селі Сторонна, галицькому Макондо величезного роду Пагутяків. Мій тато Василь Пагутяк, який починав із вчительських курсів, отримав дві вищі освіти і залишив онуці, що народилася уже після його смерті, чудову історичну бібліотеку й підручники іноземних мов. Латину я почала самотужки вивчати у 8 класі з татового підручника. За деякими підручниками з історії моя дочка навчалася в УКУУкраїнський католицький університет. Крім того, тато писав колись вірші і малював.

Добре знати такі речі. Принаймні, знаєш, що любов до української літератури, схильність до творчості, зацікавленість історією і здібність до вивчення іноземних мов, вміння комунікувати з людьми, пристрасть до мандрівок не впали з неба. Вони як зерна в ріллі чекали свого часу. Іноді досить самого прагнення до знань, щоб мотивувати нащадків здобувати освіту.