Варязький інцидент. Галина Пагутяк

У 1920–1930 роки у Варяжі, Белзі, Сокалі, що на Львівщині, були дуже сильні українські громади. Вони займалися просвітницькою, економічною, культурною діяльністю. Ясна річ, це не подобалося окупаційній владі й вона використовувала для залякування і блокади національного відродження українців усілякі засоби. Зовсім близько був кордон з УРСР і недавно штучний голод забрав життя мільйонів українців. Очевидно, що польських комуністів підгодовував сталінський режим, але влада сприймала це як щось менш небезпечне, ніж українське національне відродження на теренах Галичини. Та й тих комуністів було небагато і поводили вони себе як маргінали: бігали, мітингували, збиралися на підпільні безконечні сходки. Принаймні, так це виглядало на Сокальщині.

У другій половині 1930-х, коли весь світ спостерігав за іншими маргіналами — націонал-соціалістами, які захопили владу в Німеччині, варязькі та сокальські комуністи нападали на різні урочисті заходи, що провадила українська громада: заважали, влаштовували бійки, тобто займалися дрібним терором, і польську владу це аж ніяк не тривожило. Єдина сила, яка намагалася протистояти комунякам, що діяли спільно з польськими шовіністами, була Організація українських націоналістів. Комуністи натомість виступали під назвою "Народний Фронт".

30 серпня 1936 року у Варяжі мала пройти процесія греко-католиків з виразним національним забарвленням: козаки на конях, діти на підводах, усі в народних строях. Напередодні стало відомо, що комуністи мають намір розігнати процесію. Поліція про це знала, але не подбала про захист вірян. Натомість охороняти українців зібрався загін ОУН з Кристинополя Червоноград, очолювала його жінка — дочка дяка, двадцятирічна Олена Жарська. Зброї захисники не мали, тільки дрючки. І комуністи теж начебто не мали. Разом з ними вирушили бити українців місцеві шовіністи. Директор варязької школи Міляновський був українцем, що перейшов у римо-католики, а такі були найнебезпечніші. Він та деякі ксьондзи священники підбурювали поляків до нападів. Коли на колону напали, а нападників було втричі більше ніж захисників, почався хаос. Із вікна по українцях почав стріляти варязький лікар-поляк. У місті було троє лікарів: український, польський та єврейський. Лікар поранив одного чоловіка. Зчинилася паніка. Діти плакали. У хід пішла вогнепальна зброя, яку принесли комуністи. Учасники ходи нарахували 8 вбитих і 17 поранених. За версією поліції, 2 вбитих і 80 поранених. Інформація дуже суперечлива, але важливо, що було далі.

Про покарання нападників нічого не відомо. Може, їх шукали і "не знайшли". Арештували 10 українців. Але навіть окупаційна влада мусила визнати, що українці оборонялися. Інакше їм би загрожував смертний вирок. А так Олена отримала 6 років ув’язнення за зберігання "Бюлетеня ОУН". Її майбутній чоловік Василь Ваврук, гімназійний абсольвент особа, яка дає прощення, звільняє від якихось зобов'язань., отримав також 6 років. Суд почався 29 вересня 1937 року у Львові  і закінчився 3 жовтня. Інші обвинувачені були селянами. Через два роки їх звільнили вже інші комуністи, і звичайно, вони мали бути за це вдячними. Однак Олена з чоловіком пішли в УПА. А тюрму наповнили інші політичні в’язні, яких потім у червні 1941 року по-звірячому замордували в Саліні у Добромилі. В УПА вже воювали не дрючками.

Чоловік Олени загинув 1945 року, а її з двома дітьми внаслідок операції "Вісла" виселили на територію ПНР, де влада належала комуністам. Принаймні, їй вдалося уникнути Сибіру. У 1949 році жінку знову арештували. Сиділа Олена у Бидгощі. У 1953-му її звільнили і останні 20 років життя колишня вчителька пропрацювала в будинку перестарілих, самотужки виховуючи дітей. Невідомо, як діти прожили тих 4 роки, під чиєю опікою.    

Українські націоналісти ніколи не співпрацювали з комуністами, на відміну від польських, які вважали себе передовсім поляками, а тоді вже комуністами. Після падіння комуністичного режиму польським комуністам це не допомогло. Всі вони зазнали люстрації і діти комуністичних бонз не успадкували владу так, як це трапилося в Україні та інших пострадянських країнах, традиційно зробивши своїми союзниками люмпенів декласовані верстви населення. Націоналісти —  останні, кого б хотіли бачити теперішні українці при владі. А молоде покоління, яке виховується і далі в ізоляції від історії свого народу, щиро вірить, що націоналізм — це архаїка. Про Стокгольмський синдром у нас знають більше, ніж про Варязький інцидент. Це зручно і владі, і нашим сусідам, і союзникам, а найбільше нашому одвічному ворогу.