Тут створювали нових людей. Про перший у світі й найбільший у Європі меморіал жертвам комуністичного терору

12:20, 18 травня 2022

Сигет 1920.jpg

Комунізм утвердився в Румунії за тією ж схемою, що і в інших країнах Східної Європи. Під час парламентських виборів 1946 року, які відбувалися під пильним наглядом радянських військових. Того ж року скасували чинний доти монархічний лад. 1947-го проголосили незаконними опозиційні партії. Ще через рік соціалістів змусили приєднатись до комуністичної партії. Незгодних – арештували.

У центрі містечка Сигет, що біля кордону з Україною, одразу за мерією та судом – кам’яна триповерхова будівля. Від 1897 року її використовували як тюрму. Спершу там відбували покарання за типові злочини. 7 травня 1950 року все змінилось. Приміщення заповнили колишні міністри, академіки, економісти, військові, історики. Більшість була старшою за 60 років. За нової прорадянської влади місце їм знайшлось лише тут. 

Сьогодні в колишній в’язниці діє музей. Перший у світі та найбільший у Європі меморіал жертвами комуністичного терору. Досвід Румунії у меморіалізації пам’яті про місця злочинів може бути корисним і Україні. 

5.jpg

Антон Семиженко

журналіст, редактор

Вивчити пам’ять наново 

В’язні спершу навіть не знали, до якого міста їх привезли. Вікна камер затуляли дошками так, щоб було видно тільки небо. Ця деталь досі збережена. Залишились і масивні металеві двері з маленькими вікнами, і старі сходи, і таблички з написами: “Медичний кабінет”, “Кухня”, “Зона відпочинку”. Відпочинок був передбачений для працівників, не для в’язнів.

Тюрму в Сигеті закрили 1977-го. Будівлю використовували як склад солі, овочів, автомобільних шин. На час повалення комунізму 1989-го це вже була порожня напівруїна. 1993-го правозахисники Анна Бландяна та Ромулус Русан запропонували Раді Європи створити меморіал. Невдовзі там, за 2 кілометри від українського кордону, з’явився перший у світі й найбільший у Європі комплекс, присвячений комуністичному терору.

сигет румунія.jpg

Меморіал жертвам комуністичних репресій розташований у центрі румунського Сигета

Фото: Антон Семиженко

– Найбільша “перемога” комунізму, драматично оприявлена лише після 1989 року – це створення людини без пам’яті, – говорить Анна Бландяна. – “Нової людини” із промитими мізками, нездатної пригадати, ким вона була, що мала чи що робила до настання комуністичних часів. Меморіал – це спосіб протистояти цій перемозі, опритомнити колективну пам’ять. Чи можна вивчити пам’ять наново? Так, можна. І це не лише оптимістичне формулювання, а й єдиний спосіб врятувати наше минуле.

Меморіал займає майже сотню камер – три поверхи й підвал. У кожній – експозиція на окрему тему. Іноді настільки багата, що вистачило б на окремий музей. Ось камера про загальну систему тюрем у комуністичній Румунії. Їх було 230, включно із зонами допитів, трудовими таборами, сортувальними центрами, “перевиховними” психіатричними клініками. 

Ось камера, у якій неперервно показують документальні відео – історії тих, кого ув’язнила чи вбила репресивна машина, розмови з тими, хто вижив. У центрі наступної кімнати стоїть старий, вкритий іржею мотоцикл. Його зібрали в’язні тюрми міста Аюд, де в рамках “перевиховання через працю” збудували цілий завод.

memorial-of-the-victims.jpg

Меморіал у Сигеті – перший у світі й найбільший у Європі комплекс жертвам комуністичних репресій

15 тисяч борців за режим

Комунізм утвердився в Румунії за тією ж схемою, що і в інших країнах Східної Європи. Під час парламентських виборів 1946 року, які відбувалися під пильним наглядом радянських військових, 70 % голосів офіційно отримали комуністи й соціалісти. Справжній результат, вважає частина істориків, був протилежним.

Подальші події – теж типові для країн соцтабору. До кінця року було скасовано чинний доти монархічний лад. 1947-го проголошено незаконними опозиційні партії. Ще через рік соціалістів змусили приєднатись до комуністичної партії. Незгодних – арештували.

Румунські комуністи чітко дослухалися до порад радянських друзів. Націоналізували заводи та фабрики: до державної власності перейшли виробництва і сталі, і наперстків, і навіть зубних паст. Колективізації обіцяли уникнути. Але спочатку площу приватної земельної ділянки обмежили 50 гектарами, потім конфіскували й більшість цих наділів. Встановили такі норми продрозкладки, що одноосібникові легше було приєднатися до колгоспу, ніж намагатись самостійно віддати державі її частку. Скасували офіційні звертання “пан” та “пані” – їх замінили “товариші”.

Tortury-1.jpg

Копія кімнати дізнання: невеликий закритий простір, стіл із друкарською машинкою для слідчого. В таких кімнатах із в’язнів вибивали потрібні покази. На стіні видно, якими були найпоширеніші способи знущань над людьми

Стежити за правильною поведінкою товаришів була покликана служба безпеки – Секурітате. 64 % її працівників раніше були робітниками. У перший рік існування штат налічував 4461 людину, вже через два роки – понад 15 тисяч. Заняття знайшлося усім – зокрема, вишуковувати та знешкоджувати потенційних опонентів режиму. В усіх верствах суспільства.

Цінності комуністичної Румунії не поділяла Церква? Влада влаштувала показовий судовий процес над священиками, які нібито об’єднались у групу “Палаюче багаття” і планували державний переворот. Десятки церковників ув’язнили, іншим заборонили залишати межі монастирів, деякі померли за нез’ясованих обставин.

Науковці – скептичні до нової влади? Комуністи перезаснували Академію наук, у штат набирали новачків. Із досвідчених залишали лише тих, хто підтримував режим. А звільненим навіть не давали дожити свій час у бідності – їх відправляли до тюрем, де вони часто й помирали.

Виникали питання до військових, які присягали ще королю? Проблему було вирішено: сотні з них – у тюрмі. Пручалися підприємці? Таким пряма дорога до в’язниці. Іноді навіть повз суд – нові закони запровадили поняття “адміністративний арешт”, коли звичайні чиновники могли позбавити людину свободи на термін до 10 років. Селяни опиралися колективізації? Є рішення: тюремні терміни отримали 30 тисяч землеробів.

Тут помер прем’єр-міністр

Камера за камерою, фрагменти румунської історії XX століття миготять, наче кадри з моторошного фільму. Ось епізод про знущання з церковників: найбільше дісталось греко-католикам. Ось про Молдову, яку Радянський Союз по Другій світовій забрав собі, відтак місцеві зайві для нового порядку люди потрапляли в табори. Ось про нову комуністичну мову: на стінах виведено добре відомі й нам словосполучення на кшталт “внутрішні вороги”, “ненадійні елементи”, “ворог народу”. Автори експозиції зізнаються: мовні конструкції виявились настільки нудними, що кодові фрази довелося розбавити уривками із щоденників учительки старших класів та університетського викладача естетики.

В’язнів часто змушували працювати – у полях, у горах на видобутку свинцю, на заводах. Головним проектом такого перевиховання стало будівництво каналу Дунай–Чорне море. В румунському аналогові радянського Біломорканалу взяли участь щонайменше 40 тисяч в’язнів. Кам’янистий ґрунт розбивали простими кирками й лопатами. Скупий раціон призвів до того, що люди були змушені ловити та їсти мишей. У народі цей канал прозвали “цвинтарем румунської буржуазії”.

Однак найбільше вражають не ці камери. Навіть не вкритий травою шматок ґрунту в центрі присвяченої колективізації кімнаті – як символ тисяч смертей і водночас вічного життя й відновлення. Подих перехоплює від майже порожніх камер із полущеною фарбою на стінах, одним ліжком із дошками замість пружин, іржавим відром у кутку замість туалету. І підписами: приміром, “Камера, у якій помер Юліу Маню”, політик і триразовий прем’єр-міністр Румунії. Чи: “Тут помер Ґеорґе Брацяну” – історик, член Академії наук.

Kitsch.jpg

Окрему експозицію присвячено деталям побуту комуністичної Румунії

Власний комунізм

1952-го Румунію прийняли до Організації об’єднаних націй, країна підписала Женевську конвенцію. Ставлення до засуджених пом’якшилось. Когось відпускали, когось переводили під домашній арешт, когось, потай – до психлікарні. Тюрма в Сигеті знову стала “звичайною”. Але в ній ще померли 54 представники інтелігенції.

Kaplycia-2.jpg

У каплиці меморіалу

1965-го, після приходу до влади Ніколае Чаушеску, країна позбулась московських політичних консультантів, відмежувалась від радянських практик і змінила назву на “Соціалістична Республіка Румунія”. Новий комунізм мав багато особливостей – підтримував співпрацю із Заходом, відмовився від участі в радянському оборонному проекті, визнав Федеративну Республіку Німеччина. Його навіть неформально називали “чаушизмом”. Однак переслідування за політичні погляди не зникли.

Далі активно діяла Секурітате. Як і досі, обмежували свободу в журналістиці, мистецькій, релігійній діяльності. “Нові” комуністи, як і “старі”, прагнули створити інший тип людини – відірваної від минулого, із фанатичними переконаннями та світлим поглядом у майбутнє. Понад 8 тисяч творів румунської та світової літератури заборонили, ці книжки вилучали з бібліотек та приватних збірок. Цензори були прихильними лише до творів соцреалізму, де зображене життя вірної комуністичним ідеалам трудящої людини.

Така ж доля спіткала і фільми. Кіноплівку різали на шматки. Навіть фільм “Реконструкція” Лучіана Пінтілє, визнаний однією з найкращих робіт румунського кінематографу, після закінчення знімання демонстрували лише в одному кінотеатрі протягом чотирьох тижнів. До міжнародних фестивалів його не допустили. Бо за сюжетом знімальна група приїжджає у віддалене румунське містечко, щоб за участі місцевих пияків зняти агітаційний фільм про шкоду алкоголю. Іронічність, на думку цензорів, шкідливо вплинула б і на жителів Румунії, і на закордонну аудиторію.

Дівчинка на ім’я Свобода

Про заборонені романи, зруйновані скульптури, непоказані фільми в Сигетському меморіалі також є експозиції – в окремих великих камерах. Довгий перелік прізвищ митців, які постраждали від дій комуністичної влади, містить й незнані навіть фахівцям. Адміністрація вирішила згадати румунів, яких забрали до тюрем одразу зі студентських аудиторій. Так вони не мали змоги закінчити мистецької освіти та стати відомими.

Фіолетова шкарпетка, штопана стільки разів, що білих ниток на ній більше, ніж власне тканини. Окуляри із замотаною ізолентою в п’ятьох місцях оправою. Куфайка, зшита з кількох різних предметів одягу, особливо цінна як один із небагатьох способів зігрітись у неопалюваних камерах. Підтяжки та краватка – залишки від колись насиченого життя поважної людини.

Kufajka.jpg

Зшита з кількох предметів одягу куфайка

Shkarpetka.jpg

Шкарпетка одного з в’язнів

На всіх цих побутових предметах, особистих речах майже фізично закарбувався людський біль. Яскравіше за цифри статистики чи стовпчики діаграм промовляє вишита на шматку брудної тканини квітка чи невміло намальований Ісус, який тягне свій хрест. Чи ожинове чорнило, яким кадровий військовий написав із пам’яті антологію франкомовної поезії, щоб не збожеволіти.

Чи шматок мила, на якому нашкрябано: “Любитиму тебе завжди. Ніку”. Ніку разом з односельцями чинив збройний опір владі. Шматок мила адресувався жінці, яка допомагала повстанцям й отримала за це 12 років тюрми. Невдовзі після ув’язнення вона народила доньку, яку назвала Юстиня-Лібертатя, Справедливість-Свобода. За три місяці дівчинку забрали до сиротинця.

Dytiachi-rechi.jpg

2% політв’язнів у комуністичній Румунії складали неповнолітні, здебільшого малі діти старших політв’язнів чи народжені в тюрмах

Скульптура без голови

У меморіалі немає екскурсоводів, тільки аудіогід. Відвідувачі також мовчазні. Більшість із них – румуни, дехто прийшов у національному вбранні. Комуністичні репресії торкнулись ледь не кожної людини, а іншого настільки масштабного музею його злочинів у країні немає. Утім, як і в усій Європі. Частину камер присвячено комунізму та боротьбі з ним в інших країнах: Чехословаччині, Угорщині, Польщі, Литві.

Обійшовши всі поверхи, виходжу у внутрішній дворик тюрми. Колись тут була безіменна групова могила. Сьогодні – два об’єкти. Пройшовши коридором, на стінах якого висічено тисячі прізвищ загиблих від комуністичного терору румун, потрапляю до першого. Це невелике кругле приміщення, біля стіни – лавки, по центру – велика пласка чаша з водою, у даху – отвір у формі хреста. Інше слабке джерело світла – свічки, які відвідувачі встромляють у дно чаші. Це – капличка, “місце для спогадів та молитви”. Хоч уздовж стін видніються силуети людей, тут панує майже повна тиша. Ззовні на даху – шар ґрунту, із якого ростуть 12 яблунь. Темно-червоні яблука якраз достигли, падають. Але ніхто їх не бере, вони так і лежать у траві.

З іншого боку подвір’я, біля збереженої сторожової вежі – світський символ трагедії. “Конвой смертників” роботи Аурела Влада – 18 металевих людських постатей. На обличчях одних – жах, інших – усмішка, хтось здійняв руки, хтось – затулив долонею очі. Але всі вони йдуть до глухої стіни. Вони підкорюються наказові іншої скульптури, що стоїть трохи збоку. І вона, на відміну від решти, не має голови.

Pamiatnyk-1.jpg

Скульптура “Конвой смерті”

Схожі матеріали

oleshky-misto.jpg

Між Олешками та Цюрупинськом

декомунізація 600.jpg

“Навіть на заході України досі є пам’ятники Чапаєву і Ватутіну”, – Вадим Поздняков

Южноукраїнськ

"Повернути ув’язнену націю собі". Данило Судин про деколонізацію України