Таборова Україна. Віталій Ляска

Тоді ж могли (чи мали б?) померти Шерех, Маланюк, Лятуринська... Згодом і Яків Гніздовський не малював би своїх улюблених овець, а Володимир Чижович не став би одним із реформаторів американського сокеру. А яким був би світ комп’ютерних технологій без винаходів Любомира Романківа? Список цих відомих і невідомих можна продовжувати до двохсот тисяч переміщених осіб. Політиків, літераторів, комбатантів, митців. Ба більше, йдеться ж і про їхніх дітей та онуків, які могли не народитися. Але народилися. Їх минула та чаша, якою радянська тоталітарна дійсність напувала досхочу. До смерти, звісно.  

Вони врятувалися від смерти, але стали скитальцями, displaced persons. Як іронічно писав Богдан Бойчук, діпівці були нормальними людьми, правда, дещо звихненими. "Бо, коли, наприклад, найбільший філантроп в історії людства Йосип Сталін запропонував їм безплатні помешкання та харчування на Сибіру, — то вони, мов навіжені, втікали від нього чимдалі на Захід. А іншого великого філантропа Адольфа Гітлера, який запропонував їм подібні умови життя в концентраційних таборах, оминали десятою дорогою".  

У таборах для переміщених осіб вони будували Україну в мініатюрі. Там зустрілися галичани та наддніпрянці, праві та ліві, упівці та червоноармійці, прості сільські парубки та високочолі інтелектуали. Попри життєві негаразди, важку фізичну працю та ловитву радянських репатріаційних комісій, у таборах вирувало наукове, культурно-мистецьке та освітнє життя. Люди без громадянства, але з батьківщиною не прагнули щодуху розмитися та асимілюватися у повоєнному світі. Попри суцільну невідомість, їх не охопила апатія. Кордони ставали все вищими, але не могутнішими за волю людей, які опинилися поза ними. Вони зберегли Україну і примножили її. Вони не піддалися спокусі внутрішнього гетто, а волали на весь світ про Україну. Діпівського потенціалу вистачило, щоб на десятиліття наповнити стару еміграцію свіжим струменем і сформувати нову політичну українську діаспору. І це все було зроблено в біженських бараках. І зроблено всупереч, бо ж за словами діпівця Уласа Самчука: "Там удома їх захочуть витерти з пам’яти, але тут вони ростуть, зростають і вростають у пам’ять вічного і, як бумеранг кинутий у простір, повернуться назад".  

За пів століття бумеранг, який запустили діпівці, таки повернувся на батьківщину. Колишні таборяни та їхні нащадки передали поколінням незалежної України естафету історичної тяглости й доклалися до формування нашої ідентичности. Ми вчились історії завдяки Орестові Субтельному та відкривали українську пісню завдяки Квітці Цісик. До речі, обоє народжені не в Україні. І таких прикладів — чимало. Українській державі варто задуматися про зворотний кидок бумеранга й розпочати системну працю із закордонними українцями. Не щоб віддячити за минуле, а заради майбутнього. Тим паче, що мільйони наших співгромадян через того самого ворога знову опинилися за межами України.