657 украдених днів Івана Багряного

01:03, 25 серпня 2020

kaver-16.jpg

Івана Багряного арештували через кілька місяців після повернення із заслання. Справа тривала довго. На допитах письменник визнав свої антирадянські настрої. Правда, заперечував участь у контрреволюційній організації, яку приписували йому чекісти. Здавалося, доля бідолахи на найближчі роки визначена. Аж раптом кримінальна справа набула несподіваного повороту

Anton-Semyzhenko.jpg

Антон Семиженко

журналіст, редактор

1-11 (1).jpg
Іван Багряний Фото: wikipedia.org

Компас як компромат

Навесні 1938 року  Іван Багряний повернувся до рідної Охтирки після дворічного заслання до далеких Хабаровська та Благовіщенська. Повернувся у 32 роки, з пенсією через інвалідність і намірами присвятити себе творчості. Утім вже на початку літа на письменника звернули увагу в Харківському відділенні НКВС.

Протягом дня чекісти підготували одразу кілька документів. Багряний “бере участь у контрреволюційній буржуазно-націоналістичній організації”, – ішлось в одному. В іншій постанові стверджували, що він є “керівником повстанського загону”. Тож його необхідно негайно ізолювати. “Перебування на свободі може вплинути на хід слідства”, – так підсумували.

1-Obkladynka-scaled.jpg
Обкладинка справи Івана Багряного

15 червня його помешкання обшукали. Вилучили стандартний набір документів радянської людини: паспорт, військовий квиток, трудову книжку. І один нетиповий предмет – компас. Його Багряний набув під час заслання. Там він здобув фах мисливствознавця: стежив за поведінкою місцевих диких тварин, визначав ареал їхнього проживання та норми відстрілу. Компас – необхідний для цього інструмент. Але в цивільному житті саме володіння ним викликало підозру: недешева річ, яка дає чимало додаткових можливостей. Забагато свободи як для ненадійного елемента.

Минуло лише п’ять років після закінчення політики українізації, а всю документацію у цій справі вже вели російською – і бланки з написами “УССР”, і печатки, і зроблені вручну підписи: “Фамилия – Багряный (настоящая – Лозовягин). Имя и отчество – Иван Петрович. Место и год рождения – Ахтырка, 1906”.

Далі в анкеті цікавляться походженням арештованого, його соціальним статусом до та після революції, чи брав участь у повстаннях проти радянської влади, чи має сім’ю. Всі відповіді нібито позитивні для комуністичної системи цінностей: батьки – робітники, революцію застав ще малим, після неї працював службовцем, проти влади не повставав. Має дружину та дітей – півторарічного та тримісячного синів.

Однак усе це владу не переконало. Багряний “проводить антирадянську агітацію, дискредитує владу та її заходи”, – йшлось у виданій в день арешту постанові. За ґратами повинен бути безстроково. Письменника помістили у слідчу тюрму – і на кілька місяців забули про нього.

Заколотники з Охтирки

Шукати докази винуватості Івана Багряного почали аж у вересні. Звернулися до показів інших охтирців.

– Восени 1928-го Лозов’ягін в обережній формі давав мені зрозуміти, що він є запеклим українським націоналістом, і старався у тому ж напрямку обробити й мене, – свідчив військовий і письменник-початківець Павло Кононенко. – Він був проти колективізації і запевняв: ця реформа призведе до голоду на селі. Переконував інших у потребі літератури бути патріотично налаштованою або розвивати шовіністичні почуття українського населення. Багряному вдалось сформувати підпільну націоналістичну групу, яка складалася з десятка людей. Мета – створити контрреволюційні повстанські кадри.

– Охтирці підтримували зв’язки з Києвом через письменника Бориса Антоненко-Давидовича і з Кубанню через харків’янина Остапа Вишню, – говорив інший допитаний, військовий Гео Гроза.

Третій свідок, звинувачуваний в антирадянській пропаганді агроном Костянтин Даниленко підтвердив ці покази. Додав, що одним зі спільників Багряного був також агроном Анатолій Рябий. Той зустрівся з письменником у Хабаровську 1935 року й отримав поради, як ефективніше вербувати в організацію нових людей.

3-13 (1).jpg
Фрагмент автобіографії Івана Багряного

Що відповів на це Багряний? Так, він дійсно мав антирадянські настрої, часом висловлював свою позицію. Переважно через художні твори – наприклад, історичний роман у віршах “Скелька” чи поему Ave Maria. Так, він знає багатьох із названих іншими осіб: Рябого з дитинства, з кимось мав спільні літературні зацікавлення. Але брати участь в анархістському підпіллі? Вербувати для нього нових людей? Організовувати переворот? Ні, цього не було. Та й Рябого в Хабаровську він не бачив. Бодай тому, що не був у цьому місті після 1934-го.

Серед паперів 1938-го є документ, на якому не видно місяця й дня. Це повідомлення про те, що підозрюваний має туберкульоз легень у важкій формі. “Відкритий процес!”, звертає увагу лікар. Жодної реакції на це у справі немає. 27 вересня 1938 року слідство закінчилось. На спеціальному бланкові зафіксовано, що підозрюваного спитали, чи хоче він щось додати. “Заявив, що додати слідству йому нічого”, – свідчить документ.

Справа без свідків

Наступного разу про Багряного згадали майже через 4 місяці. 15 січня 1939 року його викликали на новий допит. Він тривав від 11:00 до 17:00, а потім з 20:00 по 1:00. І питання, і відповіді – такі самі, що й раніше.

– До самого дня арешту ви були керівником антирадянського повстанського загону. Вимагаємо ваших правдивих свідчень!

– Керівником загону я не був, так само як нічого не знаю про його існування.

pro-svidkiv.jpg
Зі справи Івана Багряного

Багряний укотре згадує про Ave Maria та “Скельку”. Слідчі вкотре питають про зустрічі в Хабаровську 1935 року, коли Багряного там фізично не було. Цікаві тут лише деталі: розповідаючи про недописану поему “Комета”, письменник наводить її основні тези. Каже, що за радянської влади свободи слова немає, а українські письменники є її лакеями. Говорить про зустріч із працівником газети “Коммунар” Сухомлином (ім’я та прізвище не пам’ятає) у Харкові. Той пропонував долучитися до контрреволюційної організації. Відмовився.

– Чи повідомили про це владу? – питають слідчі.

– Так, після арешту в 1932 році.

– Чому не раніше?

– Не встиг, – знаходить шпарину Багряний.

dovidky.jpg
Зі справи Івана Багряного

Не почувши жодних зізнань, чекісти все ж вважають злочин розкритим. У квітні матеріали справи передали на розгляд Особливої наради при НКВС. Цей орган міг в обхід судів вислати людину чи призначити їй до 5 років трудових таборів. Ефективний інструмент репресій: усе відбувалось швидко та без зайвих церемоній.

Формальним приводом звернення до Особливої наради часто ставало те, що деяких свідків неможливо було запросити до суду, бо вони самі вже відбували покарання. Те саме сталось і в справі Багряного: Анатолій Рябий сидів у тюрмі з лютого 1938 року, Костянтин Даниленко – від березня. Потенційного свідка, директора Охтирського історичного музею Миколу Горвата тримали за ґратами ще з 1934-го. Після долучення цих довідок справу Багряного відправилиь до Києва. Тамтешні чекісти Бакута й Носков додали свої резолюції “СОГЛАСЕН” і перенаправили документи до Москви. Долю наступних років письменника було практично вирішено. Покарання могло бути будь-яким: позбавлення волі на термін не менше як 6 місяців, розстріл або оголошення ворогом трудящих із конфіскацією майна й позбавленням громадянства.

Від комсомольця до націоналіста

Багряний не був людиною сталевого характеру. Ще під час першого судового процесу він надав слідству “Свідчення про свою контрреволюційну діяльність” – автобіографію на семи друкованих сторінках. Копію додано й до нової справи, і це єдиний в папці українськомовний документ. Письменник постає людиною з мінливим характером і нестійкими вподобаннями. Він розписує, як 19-річним почав “тинятись по світу”: був у Криму, на Кубані, працював у Кам’янці-Подільському в редакції газети “Червоний кордон”. Як у 20 років вступив до Київського художнього інституту, звідки й почався його моральний “розклад”.

Багряний писав, що головно на нього вплинули твори Миколи Хвильового, Максима Рильського, Миколи Зерова, Бориса Антоненка-Давидовича. Очевидно, він усвідомлював, що такими зізнаннями додає проблем усім цим людям. “Таким чином із колишнього комсомольця помалу робився націоналіст, – стверджує. – Виправдовуватись не хочу, я мушу понести відповідну кару й покірно прийму її як заслужену. Засуджуючи й зрікаючись старих поглядів, я хотів би зітерти з себе цю пляму корисною і потрібною громадською роботою, віддати себе на слугування своїй клясі до кінця без будь-якого повороту в минуле”.

На останньому процесі Багряний теж не захищав своїх антирадянських поглядів. Він знову говорив про вплив на себе Антоненка-Давидовича, Зерова й інших. Єдине, що відмовляється робити – це визнавати себе винним у створенні підпільної антирадянської групи. Втім для слідства це перепоною не стало.

Несподіваний поворот

Початок Другої світової війни Іван Багряний провів у харківській в’язниці НКВС. Однак незабаром процес різко змінився. Причиною стали кадрові зміни в керівництві комісаріату.

Від вересня 1936 року структуру очолював Микола Єжов, відомий своєю активною репресивною політикою. Так звана “єжовщина” – це швидкі арешт, суд і етапування в Сибір, на Північ або розстріл сотень тисяч людей, які теоретично могли мислити в неприйнятному для радянської влади ключі. Часто їх об’єднували в групи, вигадуючи абсурдні за своєю масштабністю звинувачення: підготовку терактів проти керівництва, наміри здійснити державний переворот тощо. Під тортурами вони нерідко зізнавались у цьому.

Наприкінці 1938 року керівництво НКВС перебрав на себе Лаврентій Берія. Система не перестала бути кровожерливою, але в ній дещо змінили правила. Підставою для арешту, депортації, вбивства могли бути етнічна належність – як у випадку кримських татар, чи вік – як зі старими працівниками спецслужб. “Вибиті” з освічених селян чи поетів-початківців плани влаштувати державний переворот перестали бути переконливими доказами.

Протягом наступного року з таборів та колоній звільнили понад 300 тисяч людей. Справу Багряного повернули до Харкова з вимогою провести додаткове слідство. Система визнала, що десь недопрацювала. Ще нещодавно таке не можна було уявити.

11 грудня 1939 року письменника викликали на допит. Слідчий уперше за 1,5 року запитав: чи знав Багряний Костянтина Даниленка? А Гео Грозу? А інших? І виявляється, що з першим той взагалі не був знайомий. Тоді запитали: чи були в Грози та Кононенка причини наговорювати на Багряного? В’язень вважає, що так. Через знайомство з ним вони зазнавали утисків, тож і намагалися так убезпечити себе. У третій день наступного року Даниленка допитували ще раз. Він повністю заперечував свої попередні слова.

– Не знайомий із Багряним і ніколи не зустрічався з ним. Нічого не знаю про його антирадянські погляди. Не підтверджую свідчень, які дав раніше, – такі фрази рясно розкидано по чотирьох сторінках протоколу.

– Чому тоді говорили неправду?

– Я боявся репресій. Мої уточнені свідчення цілком відповідають дійсності.

Потім слідство “раптово” зацікавилось вироком у справі Багряного 1932 року. Виявилось, що за “Скельку”, Ave Maria і решту написаного в той період письменник покарання вже відбув. Поточна справа розсипалась навіть без участі адвокатів. 2 квітня керівник НКВС Харківщини, капітан Держбезпеки Тихонов видав постанову, у якій визнав: від часу свого попереднього ув’язнення Багряний нічого з того, що йому раніше інкримінували, не зробив. Принаймні немає жодних доказів цього – ні листів чи книжок, ні вартих довіри свідчень.

Його звільнили з-під варти. Повернули паспорт, трудову книжку й військовий квиток. Все нібито стало на свої місця. Крім компаса та майже двох років життя.

“Бітіє опредєляєт сознаніє“

Невдовзі почалась Друга світова, і Багряний знову проявив свій “український буржуазний націоналізм”. Швидко переїхав з Охтирки на Галичину, там писав патріотичні пісні, малював карикатури та плакати. Після наступу радянських військ виїхав до Хорватії, звідти – до Німеччини. 1946-го написав програмний текст “Чому я не хочу повертатись до СССР”, у якому виклав добре відомі йому аргументи проти житті в “тюрмі народів”.

Не забарились і художні твори. 1950 року світ побачив роман “Сад Гетсиманський”, у якому письменник, зокрема, описує пережите в тюрмі. Намагаючись, серед іншого, зрозуміти: чому все відбувалось саме так?

“Тут, як ніде, з найбільше оголеним цинізмом і брутальною послідовністю застосовано гасло “Мета виправдовує всі засоби”, а діалектичну істину “Буття визначає свідомість” змодернізовано і пристосовано до філософії, світогляду та моралі сучасних інквізиторів, і тепер вона звучить – “Биття визначає зізнання”, – пише Багряний у романі. – Аж цю підміну однієї діалектичної істини такою ж другою діалектичною істиною зроблено по-російськи, і в цій мові воно звучить ідеально опукло та красномовно: Було – “Битіє опредєляєт сознаніє”, а стало – “Бітіє опредєляєт сознаніє”. Уявіть собі, змінено тільки одну-однісіньку літеру, але як геніально той перифраз відобразив епоху, її модерну філософію та внутрішню суть. “Бітіє”. Цебто биття. У всьому. Нещадне, тотальне, неперервне биття. Купка фанатичних, і малописьменних, і безпринципних реформаторів тресують 200 мільйонів. А тресуючи й шукаючи морального опертя, вони тезу про “бітіє” доповнили тезою, що стала заповіддю костоправів: “Ліпше поламати ребра ста невинним, аніж пропустити одного винного”! І ця заповідь стала девізом епохи”.

Схожі матеріали

600.jpg

Саліна: територія страху

Новый проект (4).jpg

Крим без обличчя. Як кримські татари стали ворогами СРСР

Без назви-2.jpg

42 дні Кенгірського повстання

hitar2.jpg

(Не)вирване коріння. Репортаж із "партизанської столиці" — Хітара

600_ДЕП.jpg

“Забирайтесь, бо знову репресуємо!”. Історія висланої на Сибір родини Голиків

600репр.jpg

Від Сосюри до Забужко. Українські письменники “під прицілом” КДБ

pidmohylnyi_1200-600.jpg

36 зі 120: парадокси Валер’яна Підмогильного

600.jpg

Майданек: найкраще місце після раю

600+1.jpg

Кількісні докази геноциду українців