Свічки на гробах. Галина Пагутяк

Це була середина 1980-х. Я тільки приїхала додому і мама запропонувала піти на цвинтар запалити свічки. Вона купила їх у нашого сусіда, церковного старости. Темно-жовті тоненькі свічки, про лампадки ніхто тоді й не чув. Так я вперше дізналася про цей звичай і, як мама сказала, все почалося, коли 1 листопада помер митрополит Андрей Шептицький. Тобто з 1944 року. Така була її версія, на той час мамі було 14 років. Звичайно, совіти намагалися стерти з української  пам’яті все, що стосувалося Шептицького, і неприхильно ставилися до запалювання свічок на могилах у цей день. Якщо ти простий колгоспник, чи на пенсії, то йди собі, а іншим — зась.

Від Європи нас відділяла залізна завіса і те, що там відзначали День усіх святих у такий спосіб, ми не могли знати, хоч від Польщі було всього 40 кілометрів. На наших цвинтарях мало бути темно. І краще, щоб їх взагалі не було. Так комуністична влада боялася навіть мертвих. Точніше, пам’яті про них. Знищували могили біля церков, але наша церква в Урожі стояла на цвинтарі й далеко від центру, тому там все збереглося.

Коли вже повмирали і Сталін, і Брєжнєв, Андропов, і Черненко, то люди ставали дедалі сміливіші. Позаяк мама була головою сільради, а перед тим вчителькою, то ми вибралися, коли стемніло. Як партизани. І коли ми наблизилися до чинної горішньої церкви, темряву прорізало сяйво десятків свічок. Це було вражаюче видовище. Запах правдивого воску, солодкавого диму й гіркуватий запах опалого листя розливалися довкола церкви, ще не зіпсутої ремонтом, з кам’яною огорожею і покрученими старими липами. Ми почали з могили мого тата Василя, котрий недавно помер, потім пішли до діда Григорія, січового стрільця. Непросто було прилаштувати тонкі свічки та запалити їх. На щастя, не було вітру, дуже теплий тихий вечір.

Далі ми пішли до прадіда Івана і маминого брата Йосипа, що загинув у 26 років. І мама мені тихо розповідала про кожного, хоч я це вже чула. Але то було потрібно душам померлих. Ми вклякали, молилися, ногами відчуваючи ледь помітні горбики давно забутих могил, вкритих барвінком. А від інших гробів родини не лишилося й сліду. Їх імена я дізналася пізніше, коли отримала доступ до метричних книг. Архів у радянські часи не допускав до них нікого. Мама нічого не могла розповісти про інших членів роду. Дерев’яні хрести давно зотліли, а на залізних не було табличок. Тепер я думаю, що кожне віднайдене мною ім’я — це наче свічка, яку я запалюю у той момент, коли його повторюю — Теодозія, Єва, Дмитро, Яким, Кость…

Останні наші могили були перед церквою, поряд із величезним дерев’яним хрестом, який поставили 4 серпня 1930 року, акурат у цей час народилася моя мама. Вона завжди обіймала його і казала ніжно "Мій ровеснику". Він і досі стоїть під церквою, тільки ніхто вже не скаже йому ці слова, які для моєї мами означали дуже багато. Вона сподівалася, що Бог захистить її, бо вона народилася в особливий для урізької громади день.

Ми зустрічали знайомих, яких важко було спізнати в темряві, далі гасили вогонь, що перекинувся на суху траву, і два кілометри пленталися додому по нерівній дорозі, вздовж якої подекуди стояли пам’ятні хрести, яких не могла знищити жодна влада, бо супроти неї повстало б ціле село.

Відтоді минуло багато років. Настала ера пластикових квітів, скляних лампад, потім ера хризантем у кошиках, що гинуть від першого морозу, і електричних свічок. Я все ще намагаюся йти 1 листопада, коли стемніє, і вже майже нікого на цвинтарі немає. Беру з собою кілька зайвих свічок, щоб поставити тим, до кого ніхто не прийде, на найбільш занедбані могили. Часом цей день застає мене в дорозі, і за вікном автобуса пропливають острівці світла.

Щоби відчути темряву, треба запалити свічку. Не буває темряви без світла, як і світла без темряви.