Сумна чарівність речей. Галина Пагутяк

Я сиджу зараз за старезним столом з дубовою стільницею, який аж ніяк не назвеш антикваріатом. Ніжки в нього пощерблені, на стільниці є сліди від ножів, зрештою, він займає багато місця. Кошмар перфекціоніста. Але це справжнє дерево, нефарбоване, яке служило не одному поколінню і переживе мене. Перед святами його відшкрібали, чистили піском і на ньому вистигав свіжоспечений хліб зі свого борошна. Позбутися його — все одно що відмовитися від своєї селянської ідентичности, свого коріння. Доки річ функціонує, доти вона потрібна.

У селі все ще користуються великою стільницею, де щонеділі мама місила тісто, ліпила вареники, а бабця робила стиранкустрава з борошна, звареного на воді або на молоці. Стільниця теж дубова, а бортики вже геть стерлися. Є тачівкакачалка, сточена, аж тонка, якою розкачували пеленички на вареники, трохи подзьобаний шашелем макогін, зовсім не схожий формою на ті, що зараз продають, потемніла колотівкаінструмент для збивання, зроблена з верхівки ялиці — скільки себе пам’ятаю, вона незмінна, старезна надщерблена дерев’яна ложка, якою так добре було розмішувати сало, що топили на смалець, сточений ніж... У нас про такі речі кажуть "вироблені", краще сказати "спрацьовані", але так кажуть про людей, а не про речі. Про сільських людей, які працюють до останнього, і як тільки перестають працювати, то вмирають.

Я забрала до Львова величезний дротований горщик, у якому є і тріщина, і дірка, але там можна зберігати горіхи. Дивлячись на нього, я уявляю, яка то кропітка праця сплести довкола горщика павутину з грубого мідного дроту. І як колись у селі з’явився чоловік, що мандрував, дротуючи горщики, це здебільшого були бідні євреї, й запитую себе: хто він був, звідки, як його приймали у тій хаті, що вже давно не існує… Можна про нього написати цілу книгу, про ті руки, які були порізані дротом, про те, як господиня приймала роботу, як його гостила, і як поволі блискучий дріт втрачав блиск, і ставав одного кольору з зеленою поливою. Про корів, від яких зливали в той горщик молоко, аби скисло, а зверху збирали сметану до тих недільних пирогів, що їх ліпили на тій стільниці, розкачавши тією ж тачівкою, а подавали з мачанкою зі сметани, пересмаженої з цибулею, яку треба було розмішувати дерев’яною ложкою. Я певна, що японці і тут би мене зрозуміли, але навряд чи їм би сподобалось, що повагу до речей тепер не успадковують, а потім у скансенах допитуються, для чого служила та чи інша річ, бо навіть якщо вони з села, то в нових кам’яницях нічого такого не збереглося.

Колись, охоплена ностальгією, я поїхала до містечка Рудки, де при дорозі продають двовушні лозові кошики і привезла один до Львова. Він уже в мене років 15, і за цей час я встигла позбутися меблів, які розвалилися, бо були зроблені не з дерева, а з відходів деревини і ще всілякої токсичної хімії. А з кошика навіть кора не облущилася, мені навіть здається, що якби його посадити в землю, то він би проріс вербою.

Колись я надіслала знайомому музейнику світлину важкого молота з деформованим кінцем, ще подумала, що він ковальський. Але знайшла я його в цвинтарній шопі. Музейник сказав, що молот "вироблений". Ним забивають досі хрести в землю, дерев’яні чи залізні. Уявіть, скільки довелося потрудитися цьому інструменту, що пов’язаний зі смертю. Хоча ні — з надією на воскресіння сотень чи навіть тисяч моїх земляків.