Синдром рибки Дорі. Віталій Ляска

Якщо абстрагуватися від фантастичної фабули, то синдром рибки Дорі спрощено, але пояснює таке явище, як соціальна амнезія, тобто коли людська спільнота втрачає спогади про минуле. Часто це відбувається внаслідок або примусового притлумлення спогадів (чого-чого, а примусу в часи тоталітаризмів у ХХ столітті українцям вистачало), або ж навмисного ігнорування окремих подій минулого на догоду сучасним трендам. Уперше така дошкульна аналогія мені спала на думку невдовзі після повномасштабного вторгнення Росії. Тоді українців різного віку, різного походження та соціального статусу охопила мода на все українське, особливо історію та культуру. Історичні факти та події базового шкільного рівня миттю стали унікальними та сенсаційними. Овва, а наші предки чинили спротив Москві ще не одне століття тому! Овва, ми мали письменників, які писали не лише про журбу під селянською стріхою! Овва, нонконформізм буває не лише політичним, а й мистецьким! Врешті, овва, історію, культуру чи мову може й не намастиш на хліб, але цемент для національного будівництва із них вряди-годи виходить хороший. Мій суб’єктивний спогад із тих часів — загальне захоплення курсом історії України у Єльському університеті, який прочитав Тімоті Снайдер. Те, що для американських студентів мало стати дороговказом серед туманних історії та географії Східної Європи, для частини українців стало відкриттям загальнонаціонального масштабу.

Проєкт "Українська історія: глобальна ініціатива", який започаткував Снайдер, тепер також схильні розглядати як своєрідну панацею, що допоможе переглянути та збагатити наші знання про минуле. Обраний за основу територіально-тематичний принцип, за словами візіонерів проєкту, має непрямо шукати відповіді на засадничі запитання: "Хто ми?", "Як уможливилась нація?" тощо. Інакше кажучи, йдеться про побудову нового українського ґранднаративу, слова, від якого Михайло Грушевський, творець «Звичайної схеми "русскої" історії» невдовзі здригатиметься у домовині. Вкупі з концепцією інтегрованого курсу історії для шкіл, який нещодавно задекларувало Міністерство освіти і науки України, це спричинило бурхливу дискусію, яку так і кортить окреслити парафразом назви книжки Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" — глобальність чи деукраїнізація, або ж яке майбутнє очікує українське минуле?  

Така дихотомія цілком штучна й напрочуд небезпечна. Вона породжує абсолютно шкідливі аргументи на кшталт того, що історію України мають писати лише українці, бо ж за такою логікою і Роберт Конквест, і Джеймс Мейс, і навіть політичний канадієць Орест Субтельний безапеляційно поступаються українським історикам радянського вишколу. Вона ж провінціалізує українську минувшину, позбавляє її панорамности та відроджує уже заяложену самобутність. Однак вона має й інший кінець: наївні уявлення західних інтелектуалів, що ера кінця історії, а отже, національних історій, таки настала. Недарма ж, за словами візіонерів дискутованої ініціативи, "національна історія може бути інтелектуально обмеженою і морально підозрілою". Відповідно така оптика відкидає на маргінес і Перші визвольні змагання, і Рух опору, і тотальні репресії та безумовно сахається слова "націоналізм". Про державність у праісторії говорять, а на бездержавності у ХХ столітті акцентують. Невже на запитання "Як уможливилася українська нація?" мають відповідати скіфи чи греки, аби не націоналісти, незручні для західного ока? Які ж тоді рольові моделі з минулого сподвигли українців на відчайдушний опір агресорові? І врешті, чи нація, яка воює, потребує саме ненаціональної історії?

Як же вирватися з цієї дихотомії? Мій рецепт дуже суб’єктивний, але напрочуд простий: якщо рибка Дорі все ж позбудеться амнезії, то допомога Марліна із пригадуванням буде йому любою, але ж ніяк не аксіоматичною. А до цього одужання пошуки пророків у своїй вітчизні чи поза нею — справа передчасна і, мабуть, марна.