До ювілею Івана Дзюби

12:17, 26 липня 2021

12=.jpg

 Сьогодні Іван Дзюба відзначає 90-ліття

радомир мокрик.jpg

Радомир Мокрик

науковий співробітник Інституту східноєвропейський студій, Карлів Університет (Прага, Чехія)

"І був Іван Дзюба. О, той Іван! У нього, без перебільшення, був закоханий увесь інтелігентський Київ. Коли цей вродливий, стрункий чоловік зі світлонаївними, аж мовби дитячими очима виходив на сцену – аудиторія завмирала. Іван був гладіатором і лицарем, а кожен його вихід на трибуну – поєдинком. Із глупством,  косністю, підлістю, ошуканством. Ораторських прийомів не було. Ні громових розкатів голосу, ні ядучого сарказму – боронь Боже! Іван говорив спокійно і чемно. Дивлячись своїми наївними очима (і це був не прийом, Іван був справді великою дитиною, і як дитина не знав ні милосердя до "голих королів", ні страху перед ними). … Верхівка (і політична, і літературна) люто ненавиділа його.  На нього не було засобів впливу. Не діяв ні батіг, ні пряник. Якщо ставлення до інших митців-дисидентів коливалося (залежно від поглядів) між повагою і несприйняттям, між симпатією і осторогою – то щодо Дзюби йшлося  тільки і гранично про несамовиту любов і таку ж несамовиту ненависть".

unnamed.jpg
Іван Дзюба Фото: don.pp.ua

Так про шістдесяті роки Івана Дзюби згадувала Ірина Жиленко, одна з когорти "шістдесятників". Серед покоління, котре згодом увійшло в історію під цією умовною назвою, Дзюба належав до "старших" (разом із Євгеном Сверстюком та Іваном Світличним). Тих, котрі творили інтелектуальний ґрунт для молодого покоління, котре входило в українську культуру на зламі п’ятдесятих та шістдесятих років минулого століття. В спогадах та щоденниках багатьох шістдесятників невипадково можна зустріти терміни "дзюбізми" чи "дзюбісти". Таке напів жартівливе самовизначення молодих людей підкреслювало особливе становище літературного критика серед своїх колег.

CXcquTJWsAElpFg.jpg
Обкладинка книги Івана Дзюби "Інтернаціоналізм чи русифікація?" Фото: https://day.kyiv.ua/

Саме Іван Дзюба в 1965 році написав "Інтернаціоналізм чи русифікацію?" ключовий текст українського дисидентського руху, який щойно народжувався. Літературний критик,  не вдаючись до надмірної емоційності чи пафосу, у своєму тексті по поличках розклав механізми русифікації України. Понад п’ятдесят років після написання цього есею, під час однієї з наших розмов, пан Іван ствердив: "Серед нас були дуже різні люди – з різними світоглядними чи релігійними переконаннями, зрештою, різної національності. Однак всіх об’єднувало трагічне становище української мови".

Есей став бомбою сповільненої дії для Радянського Союзу.  До цього тексту поверталися не лише дисиденти в наступних десятиліттях, адже мало хто мав здатність з такою чіткістю схопити суть проблеми і аргументувати свою позицію, як Іван Дзюба. Текст перекладався різними мовами і виходив за кордоном. Характерно, що проблема русифікації України була незрозумілою навіть для кола російських дисидентів. Вадим Скуратівський пригадував, що коли з російським перекладом "Інтернаціоналізму чи русифікації?" ознайомився Андрій Сахаров, він лише кинув: "первобытно-каменный век проблемы". Ситий голодного не розуміє, українські дисиденти вели власну боротьбу за свою мову та культуру проти колоніального тиску, яка, насправді, досі не завершилась.

***

Відносно нещодавно мені пощастило знову чаювати в гостях у пана Івана та пані Марти. Розмова, після побіжного огляду сучасних політичних  реалій, плавно повернулася в ті роки буремної хрущовської "відлиги", коли пан Іван задумував свій знаменитий лист-есей. Насправді, паралелі з тодішньою русифікацією та сучасним "мовним питанням" напрошуються самі собою. Абсолютна більшість механізмів русифікації, які Іван Дзюба описав понад 50 років тому, активно діють досі. Однак попри моє детальне дослідження нормативно-правових актів того часу, мені так і не вдалося віднайти чіткого "репресивного" апарату, який би тоді змушував українців переходити на російську мову. Напрошувався невеселий висновок. Зрештою, в кого запитатись, як не в автора "Інтернаціоналізму чи русифікації"? 

Іван Дзюба кивнув на мої роздуми:

"Так, формально українська була на рівні з російською, але насправді було зовсім по-іншому. Однак русифікацію України, фактично, віддали в руки самим українцям". 

Без сумніву, існував тиск, який не описувався в законах. Був опосередкований примус, була атмосфера в суспільстві, була політична кон’юнктура. Але вибір, по суті, залишався за кожним з нас. Справді, мало що змінилось з того часу.

Після декількагодинної розмови пан Іван відпроваджував мене до фіртки. В голові в мене крутилося все те ж банальне але ключове: "Так а що ж таки робити?"

"Популяризувати українську мову як тільки можливо. Пишіть, розповідайте, пояснюйте. Говоріть українською".

Ivan_Dziuba_cropped.jpg
Офіційна світлина КДБ Івана Дзюби перед арештом у 1973 році Фото: wikipedia.org

***

Попри те, що ім’я Іван Дзюби, мабуть, залишиться в історії, передусім саме як ім’я автора "Інтернаціоналізму чи русифікації?", його етика значно ширша, аніж лише боротьба за рівноправність української мови. Саме Іван Дзюба був тим, хто 4 вересня 1965 року виступив на прем’єрі "Тіней забутих предків" Сергія Параджанова, відкрито та публічно заговорив про арешти української інтелігенції. Нечуваний прецедент в радянській Україні. Момент, з якого, фактично, можна брати відлік переходу шістдесятників у дисидентство. 

Через рік, на 25-ті роковини трагедії в Бабиному Яру, саме Іван Дзюба виголосив спонтанну промову, яка є цілком актуальною сьогодні, коли трагедія Бабиного Яру стала причиною для спекуляцій та політичного протистояння. Тоді ж Іван Дзюба окреслив ледь не ключовий етичний імператив "шістдесятництва":

                                                                                         

"Бабин Яр — це трагедія всього людства, але сталася вона на українській землі. І тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей. Бабин Яр — це наша спільна трагедія, трагедія перш за все єврейського і українського народів".

Людина як найвища цінність, європейська традиція гуманізму та солідарності всередині радянської тоталітарної системи переплітається в етиці Івана Дзюби із чітким усвідомленням своєї національної гідності:

"Найвищий обов’язок людини – належати людству, але належати людству можна тільки через націю, через свій народ". 

Однак Іван Дзюба це не лише сторінка історії України, а досі активний літературознавець. Нещодавно вийшла нова книга "Золота нитка. Нариси про (не) знаних".  Попри поважний вік, пан Іван працює над новими ідеями та книгами.  Голос Івана Дзюби – все такий же спокійний та розважливий, які багато років тому. І так само вартий того, щоб до нього дослухатись. 

Схожі матеріали

vesniani_klopoty.jpg

Віктор Зарецький — український Клімт