Пам’ять землі: Бабин Яр Івана Дзюби

14:22, 30 вересня 2021

1960.jpg

У вересні 1966 року Іван Дзюба виголосив спонтанну промову в Бабиному Яру, в якій закликав до порозуміння та шанобливого ставлення до пам’яті про трагедію Бабиного Яру. Тоді Дзюба вже далеко не вперше потрапив в поле зору КДБ. Однак проблеми, озвучені літературним критиком понад п’ятдесят років тому, на жаль, не втратили своєї актуальності

радомир мокрик.jpg

Радомир Мокрик

науковий співробітник Інституту східноєвропейських студій, Карлів Університет (Прага, Чехія)

4222-8-1.jpg

Іван Дзюба

Фото: day.kyiv.ua

Пам’ять про трагедію Бабиного Яру була постійним невралгічним пунктом для радянської влади в повоєнний період. Радянська політика розвивалась пропорційно до зростаючої параної радянського вождя Йосифа Сталіна. В останні роки життя диктатора в СРСР посилювався антисемітизм, який офіційно отримав назву "боротьби проти космополітів". Тож надмірної уваги до жертв Голокосту годі було чекати. В Бабиному Яру планували побудувати парк розваг. Для цього було необхідно "вирівняти рельєф" Яру. З цією метою київська влада на початку 1950-х років погодила проєкт, згідно з яким на територію Яру мали спускати відходи з Петровських цегляних заводів.  Протягом наступних десяти років в Бабин Яр закачали декілька мільйонів кубічних метрів пульпи і перекрили їх дамбою.

Дамбу прорвало 13 березня 1961 року. Болотиста лавина хлинула на київську Куренівку, змітаючи все на своєму шляху. Будинки розліталися на друзки, хвиля розкидала автобуси та ховала живцем перехожих киян. В офіційно озвучену цифру – 145 загиблих - мало хто з киян вірив. Серед єврейської общини поширювалось переконання, що це наслідки антисемітизму партійних чиновників, які замість того, щоб побудувати меморіал на місці Бабиного Яру, фактично вчинили акт наруги над місцем масового вбивства євреїв. Значною мірою вони мали рацію. Цей зловісний та похмурий мотив Куренівської трагедії поширювався серед місцевих жителів як переконання, що "це піднялися трупи євреїв, розстріляних тут в період окупації" через те, що "осквернили пам’ять розстріляних в Бабиному Яру".

630_360_1489396142-3907.jpeg

Куренівська трагедія

Фото: ukrinform.ua

Пам’ять про Бабин Яр й надалі перебувала під постійним моніторингом з боку органів КДБ. Через п’ять років після Куренівської трагедії голова КДБ УРСР Віталій Нікітченко звітував в ЦК:

"29 вересня цього року о 17.00 з нагоди 25-х роковин масового розстрілу німецькими окупантами радянських громадян в місті Києві в районі колишнього Бабиного Яру зібрався мітинг, на якому були присутні біля 500 чоловік  громадян єврейської національності, в тому числі значна кількість молоді".

1.jpg

Затиснуті у натовпі письменник Віктор Некрасов та літературознавець Іван Дзюба. Без жодної трибуни, мікрофонів і підсилювальної апаратури.

Фото: ua.krymr.com

Мітингарі очікували приїзду представників влади, однак через деякий час почали виступати стихійно – промовці швидко знайшлися. Хтось з натовпу гукнув: "письменники прийшли!" і трійцю письменників справді попросили виступити. Це були Іван Дзюба, Віктор Некрасов та Борис Антоненко-Давидович. Згодом Дзюба згадував, що навіть не чув виступів своїх колег, адже вони розійшлися в різні кінці. Сам же він виступав спонтанно, однак озвучував ключові етичні імперативи тзв. "шістдесятництва":

“Бабин Яр – це трагедія всього людства, але сталася вона на українській землі. І тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей. Бабин Яр – це наша спільна трагедія, трагедія перш за все єврейського і українського народів […] В часи Сталіна були одверті, очевидні спроби зіграти на взаємних упередженнях частини українців і частини євреїв, спроби під виглядом єврейського буржуазного націоналізму, сіонізму тощо – обрубувати єврейську національну культуру, а під виглядом українського буржуазного націоналізму – українську національну культуру. Ці хитро обмислені кампанії завдали шкоди обом народам і не сприяли їх здруженню, вони тільки додали ще один прикрий спомин у тяжку історію обох народів і в складну історію їх взаємин. […] Ми, українці, повинні в своєму середовищі боротися з будь-якими проявами антисемітизму чи неповаги до єврея, нерозуміння єврейської проблеми. Ви, євреї, повинні в своєму середовищі боротися з тим, хто не поважає української людини, української культури, української мови, хто несправедливо вбачає в кожному українцеві прихованого антисеміта. Ми повинні вижити всяке людиноненависництво, пересилити всякі непорозуміння і всім своїм життям вибороти справжнє братерство”.

Виступ Івана Дзюби припав до душі його аудиторії, однак значно менше сподобався кдб-істам. У звітах читаємо:

“К концу митинга прибыли и приняли участие в выступлениях Некрасов, Дзюба и Антоненко-Давидович, которые акцентировали внимание присутствующих на необходимости ведения борьбы с антисемитизмом и объединения усилий украинского и еврейского народов, за сохранение своей национальной культуры, что было одобрительно встречено участниками митинга. Особенно бурно с националистических позиций проявила себя еврейская молодёжь”.

2.jpg

Письменник Віктор Некрасов на мітингу вшанування жертв Бабиного Яру 24 вересня 1966 року. Стоп-кадр із зйомки Едуарда Тімліна

Фото: ua.krymr.com

Там, де Іван Дзюба намагався знайти привід для єднання і солідарності, КДБ вбачало лише "націоналізм". Однак саме солідарність народів, їхня спільна боротьба за взаємоповагу була наскрізною ідеєю виступу Дзюби. Але, водночас, і збереження власної гідності та самобутності кожної спільноти. Лише через власне самоусвідомлення можна прийти до справжньої солідарності. Саме так пам’ять про трагедію Бабиного Яру мала б об’єднувати спільноти, а не створювати напруження між ними.

З часу виступу Івана Дзюби в Бабиному Яру вчора минуло  56 років. Радянська система зруйнувалась і кдб-істи, здавалося б, вже не стежать за кожним "неправильним" кроком навколо Бабиного Яру. Протягом десятиліть пропонувались різні проєкти меморіалізації жертв трагедії Бабиного Яру, частина з яких таки була реалізована. Однак місце трагедії залишається місцем не примирення, а навпаки – антагонізму різних сторін. Через більше як пів століття після свого виступу в Бабиному Яру в вересні 1966 року своє переконання зберігає й сам Іван Дзюба:

3.jpg

Розритий Бабин Яр. Серпень 1961 року, півроку після Куренівської трагедії. Внизу на фото Аміка Діаманта людські кістки, які виплили з-під ґрунту

Фото: ua.krymr.com

" Те, що зараз відбувається навколо Бабиного Яру, подекуди, на жаль, схоже на профанацію – і Бабиного Яру і усієї проблеми: трагедії євреїв в Україні і стосунків єврейського та українського народів. Профанацію шляхом грубої політизації – підпорядкування сучасним політичним інтересам. Трагедія Бабиного Яру відбулася на українській землі – тому саме Україна, українська громадськість повинна про це говорити. Адже це стосується безпосередньо нас самих. Зараз же цією темою намагаються зловживати. Якісь мільйонери, які мають гроші, мають можливості – вони хочуть будувати якісь комплекси. Немовби "задавити" безпосередню пам’ять землі. Пам’ять того, що сталося, вони хочуть придавити своїми політизованими монументами. В перспективі це дуже погана історія. Сьогодні воно ще не так відчувається, бо є ще первісний Бабин Яр, є ще безпосередня пам’ять про нього. Але через декілька поколінь – з такими проєктами вони це перетворять в бозна-що. Боюся, що це може остаточно перетворитися на місце профанації та грубої політизації. Те, що повинно сприйматися як трагедія, не повинно підпорядковуватися якимось поточним політичним емоціям чи політичним інтересам. І особливо, якщо це зовнішні політичні інтереси. Це стосується не лише російських політичних інтересів, але й інтересів тих єврейських кіл, які орієнтуються на Росію. Це неправильно, коли на людську трагедію шар за шаром накладаються політичні прошарки".  

І з думкою Івана Дзюби справді важко не погодитись.

4.jpg

Бабин Яр, серпень 1961 року

Фото: ua.krymr.com

Схожі матеріали

Natalka Rymska.jpg

“Коли я читала це вперше, на голові ворушилося волосся”, – перекладачка Наталка Римська

Вшанування рабина Рему, Старе єврейське кладовище в Кракові, 1931 р.

Криваві квіти. Спогади про винищення євреїв на Галичині

600.jpg

А хто твій сусід насправді? Ким був Іван Дем'янюк

600+.jpg

Великомостівська синагога – пам’ятник жертвам Голокосту. Золота галицька провінція

600

Едіт Еґер: "Навіть за найскрутніших обставин людина все-таки має вибір"

600.jpg

Венді Лавер: "Геноцид – це злочин над злочинами"

Маріуполь SEO

Коли живі заздрять мертвим. Галина Пагутяк

Iryna Maksymiv.jpg

Врятувати 16 душ: про родину Саїк – праведників світу з Тернополя

600.jpg

“Коли б зі мною щось сталося”. Розстріли перемишлянських євреїв в урочищі Березина