Школа, картопля і…гуманізм. Галина Пагутяк

Не вчитися було класно, але на третій день класно було повернутися за парти. Потім була картоплекопалка, і ми батрачили до обіду, дзенькаючи дірявими відрами, взятими з дому. Приїздила машина, і нам давали по склянці теплого чаю та кавалку хліба з повидлом. Вчителі стояли осторонь, балакали, і ми були злі на них, бо серед нас були слабші й сильніші, але кожен мусив встигнути зібрати картоплю зі свого кавалка площі. Під Новий рік колгосп виділяв школі якісь гроші, й на них купували одежу для бідних учнів, а з того, що залишилося, подарунки — кілька карамельок і твердих печив у мішечку з грубого паперу.

Отак із дитинства нас навчали сприймали збирання колгоспної картоплі, як щось невідворотне й необхідне, бо діти рабів — майбутні раби. Багато дітей набирали за пазуху картоплі й несли додому, бо так робили їхні батьки — крали все, що було колгоспне. І нам ніхто не дякував і не хвалив, коли ми закінчували роботу та пленталися до хати з руками, до яких присохла глина. Працювали і під дощем, нікого не обходила наша промокла вдягачка, дуже вбога, бо то був початок 1970-х.

Колгосп не скінчився і в університеті. Нас, першокурсників Львівського університету, послали аж у Сокальський район у село Хлівчани, під польським кордоном. На місяць. Жили ми як волоцюги, годували нас самим горохом, була повна антисанітарія. За втечу могли відрахувати з навчання, принаймні, ми як першокурсники у це вірили. Те саме, що у школі, тільки грошей ми не бачили і не знали, чи взагалі вони були. Збирали картоплю, тягали кормові буряки, а потім гостренними ножами відрізали гичку. Були серед нас і міські, їм було страшно, дехто мав по 17 років, і вперше опинився далеко від дому. Нам заборонили навіть у неділю їхати додому, хоч ми вже охляли з голоду і позастуджувалися. У неділю ми теж працювали, всупереч галицькому табу в неділю не працювати. То тепер бояться навіть пралку увімкнути в неділю, щоб сусіди не обмовляли, а при совітах "грішити" доводилось, тим паче, що у вцілілих церквах правив московський патріархат.

Але й тоді сумнівів у доцільності такого зриву на сільськогосподарські роботи не виникало. Ми виросли в системі, яка не допускала ні найменших проявів людської гідності, де найслабші зазнавали найбільших принижень, а відтак всі мріяли про статус начальника. Щоб стояти і дивитись, як інші працюють, не заохочуючи, лише зверхньо покрикуючи.

Малими нас посилали серед літа збирати вручну колорадських жуків на колгоспному полі, але можна було якось викрутитися і не піти. Всі, хто був поза колгоспом, за винятком вчителів, до розпаду СРСР мали ділянку буряків, які мали обробити. Бібліотекарі, завклубом, дрібні чиновники. Вчителі теж колись мали пальки, але я вже того не застала.

Не дивно, що з села всі втікали, намагаючись здобути освіту. Не дивно, що село всі зневажали — комуністична влада поставила селян на найнижчому щаблі соціальної піраміди. Зрештою, так воно й залишилося. Тому село вимирає, бо податки, рекет, незахищеність не мотивують іти у фермери. Правда, колгоспів немає, щоб посилати сільських дітей і студентів збирати врожай. Діти не переривають навчальний процес, за партами сидять соціальні сироти — батьки подалися на заробітки, або пішли воювати. Над культом картоплі в українців доброзичливо підсміюються, здебільшого ті, які не знають яка то каторжна праця її виростити. І є альтернатива — її купити. Ще трохи по моєму Сиховіжитловий масив Львова будуть їздити на вантажівках перекупники і продавати картоплю сітками, вигукуючи в мікрофон: "Картопля, кому картоплі?"

Тепер вже й можна замислитися над феноменом експлуатації дитячої праці в часи розвинутого соціалізму. Чому ніхто не протестував, не обурювався тим, що замість знань сільські діти по три тижні місили болото на колгоспних полях, а студентів у примусовому порядку відправляли збирати на півдні помідори за харчі, аби не зірвати продовольчу програму, не залишити голодним пролетаріат? Виправдати це рабство мав якийсь збочений гуманізм, якому після 1990-х знайшлась альтернатива — "нехай лохи працюють". За тим усім стоїть страх — стати рабом без оплати. Правда, за гроші можна і рабом стати, і зрадником, і бандитом. А працю можна любити, тільки цього не навчать у жодній школі.