Серед загублених могил. Максим Віхров

Померла Гапка перед Другою світовою війною. Взимку 1942-го хтось порубав хрести на кладовищі на дрова, тож навесні невисокі горбочки позаростали буйним степовим різнотрав'ям, і скромна Гапчина могила загубилася. На початку 1970-х місцеві хлопці, копаючи могилу для новопреставленого односельця, натрапили на стару домовину. Копати нову яму у важкому ґрунті не хотілося, тож грабарі вирішили розібрати безіменну труну і викинути її в сусідній ярок разом з усім вмістом. Та коли вони підчепили ломом віко, замість струхлих кісток побачили старезну бабу, котра, за місцевими переказами, лежала в домовині "мов жива, тільки з лиця сіра".

Та ще більшу увагу грабарів привернула ікона у багатому срібному окладі, що лежала в головах у покійниці. Коли ж один із грабарів спробував дістати "скарб", шкіра покійниці тріснула й розсипалася на порох, оголивши скелет. Після такої чудасії грабарі усовістилися, дістали труну і прикопали її у новій неглибокій могилі. Щоправда, срібний оклад виявився звичайною фольгою, але чутки про дивний випадок по Пластунівці все ж розійшлися. Так місцеві старожили й упізнали дивну покійницю: то ж стара Гапка заповіла покласти з нею у домовину ікону, яку колись привезла з Київської Лаври.

Вперше цю химерну історію я почув ще у дитинстві. Коли ж торік я взявся досліджувати долю своїх предків, то виявилося, що матеріалу у родинній пам'яті збереглося багацько — спогадів й оповідок вистачило на цілу книжку. Втім, можна лише здогадуватись, скільки ще могли б розповісти про своє життя-буття мої діди і баби — сама лише Гапчина історія тягне на грубий роман. Але комуністична "родіна" добре навчила цих людей мовчати. Приміром, про Гапчиного свояка — мого прапрадіда Пилипа Вихрова — відомо дуже мало. Знаємо, що був він мельником у сусідній Романівці, а від заслання до Сибіру його врятувало те, що у новоствореному колгоспі не знайшлося нікого, хто міг би впоратися із вітряком. "Багату" хату в нього теж забрали, тож Пилип доживав віку в убогій землянці.

Після Другої світової у його конфіскованій хаті облаштували фельдшерський пункт. В дитинстві мій батько часом забігав туди "у гості" до своєї тітки Катерини, теж з роду Вихрів. Малий хлопець хапався за візерунчасті мідні ручки, а фельдшерка гойдала його на міцних дубових дверях. Але про колишніх власників оселі вона ніколи й словом не обмовилася. Село Романівка існує й досі, проте Пилипової могили вже не знайти. Якось у середині 1960-х одна старша родичка показала моєму батькові великий безіменний камінь у заростях дерези: "Отут твій прадід Пилип лежить". Розповідати більше про розкуркуленого родича малому піонерові мудра жінка не наважилася. 

Пластунівське ж кладовище зникло без сліду разом із самим селом, назву якого перестали друкувати на мапах ще на початку 2000-х. Я ще встиг побачити декілька порожніх, врослих у землю хат, але тепер там розкинувся лише голий степ. Не дивно, що відчуття зникомості переслідувало мене весь час, поки я працював над своєю книгою "Слобожанська історія". І саме наївне бажання хоч трохи призупинити шалений натиск забуття спонукало мене підготувати рукопис і віднести його у видавництво. Бо ж мова, зрештою, не лише про моїх дідів і бабів, а й про всіх тих людей, котрі покоління за поколінням приходили в цей незатишний світ, і зникали, не залишивши по собі жодного тривкого сліду.

Звісно, в архівах можна віднайти силу-силенну відомостей. Приміром, я був надзвичайно радий розшукати у метричних книгах записи про свою прапрабабу і прапрадіда, заповнивши одразу декілька білих плям сімейної історії. Проте якби не пласт усних родинних переказів, їхні імена в метричних книгах навіки б залишилися просто набором літер, за якими вже не роздивитися людей. Природно, що увагу дослідників приваблюють передусім знакові постаті: державники, військові діячі, митці й усі ті, хто, як вважається, задають вектори суспільного розвитку. Годі посперечатись і з тим, що з височини ґранднаративів можна побачити те, чого не видно "із землі". Проте рефлексії про минуле, в яких є лише процеси і Події з великої літери, загрожують перетворитися на абстрактне теоретизування або на схоластично-ідеологічні вправи. Теоретизування, звісно, також потрібне. Проте тканина повсякденного народного життя складається не з теорій, а з плетива мільйонів доль тих, кого заведено називати "простими людьми".

Утім, вивчення родинної історії — це не лише про оптику, крізь яку ми дивимося у минуле, але й про нашу власну ідентичність. Заочне знайомство зі своїми предками — штука дещо ризикована, бо ніколи не знаєш, в якій компанії опинишся. Мені в цьому сенсі поталанило: серед головних героїв "Слобожанської історії" не виявилося ані продзагонівців, ані тих, хто відправляв односельців на заслання. Так, двоє моїх дідів у часи "гражданської" трохи повоювали під червоним прапором, проте не з ідейних міркувань, а щоб вижити в круговерті тієї лютої доби. Компартієць був лише один — мій дід Микола. В партію його примусили вступити ще в армії, і цього факту він стидився все своє життя, називаючи радянську владу не інакше як "нашими панами". Одним словом, великого гріха на них немає. Але це радше щаслива випадковість, зважаючи на все, що сталося із нашим народом у ХХ столітті.

Утім, небезпечними можуть бути й позитивні відкриття, бо вони спокушють нас відчути себе чимось більшим, ніж ми є насправді. На щастя, я рано прочитав Нестайкових "Тореадорів з Васюківки", тому не бундючився, коли ще в дитинстві дізнався, що рід наш буцімто походить від запорізького козака на прізвище (чи прізвисько?) Вихор. За сімейною легендою, той козак остепенився й осів на теренах сучасної Луганщини ще у XVIII столітті. І нібито саме через нього невеликий ліс неподалік від Романівки, у якому він мешкав зі своєю родиною, став прозиватися Вихровим Довжиком. Урочище з такою назвою справді існує — вже призабута народна назва зафіксована у документах місцевого лісництва. Інших документальних підтверджень цій легенді знайти не вдалося. Та в будь-якому випадку, хіба це робить його ймовірних нащадків "більшими українцями", ніж будь-хто інший?

Одним словом, вивчення родинної історії — це гарна нагода поміркувати, де пролягає межа між нами і нашими предками, як особисте співвідноситься із колективним, а вибір — із сумою випадковостей, котра зветься фатумом. Багато думок лізе в голову, коли походжаєш серед загублених могил, у яких заховані мільйони історій, які вже ніколи не будуть розказані.