Про історичну неєдність росіян та українців. Частина ІІ: чи існувала спільна мова на Русі?

Між 2014 та 2020 роком Владімір Путін пережив еволюцію поглядів на українців. Якщо до цього він називав російський та український народи “братськими”, іноді спеціально підкреслюючи їхню окремішність, то потім остаточно схилився до концепту “одного народу”. В основу гаданої єдності він поклав кілька факторів, чільне місце серед яких посідала начебто спільна мова.

В інтерв’ю ТАСС 20 лютого 2020 року Путін проігнорував можливі заперечення українців проти ототожнення їх із росіянами, пославшись на мовний аргумент:

“В.Путін: Але я вже багато разів казав: я вважаю, що ми один і той самий народ.

А.Ванденко: Українцям це дуже не подобається.

В. Путін: Не знаю, подобається це чи ні, але якщо подивитися на реалії, це так і є. Розумієте, до XI–XIII століття ми не мали жодної різниці в мові. І тільки внаслідок полонізації у тієї частини українців, яка жила на території, що знаходилася під владою Речі Посполитої, лише десь, на мою думку, у XVI столітті з'явилися перші мовні відмінності”.

Таку ж думку знаходимо у сумнозвісній статті “Про історичну єдність росіян та українців” 21 липня 2021 року:

“І росіяни, і українці, і білоруси – спадкоємці Стародавньої Русі, яка була найбільшою державою Європи. Слов'янські та інші племена на величезному просторі – від Ладоги, Новгорода, Пскова до Києва і Чернігова – були об'єднані однією мовою (зараз ми називаємо її давньоруською), господарськими зв'язками, владою князів династії Рюриковичів”.

Але наскільки це правда?

Якщо дуже коротко – абсолютно неправда. Хоча суперечки про справжню кількість і становище мов населення Русі тривають й досі, очевидно, що про “одну мову” не може йтися. З’ясуймо детальніше.

На світанку слов’янської історії певна мовна єдність існувала. Не будемо заглиблюватися у безодню дебатів про приналежність археологічних культур І–V століть, зазначимо лише, що візантійському дипломату Пріску Панійському у 440-450-х роках уже були відомі окремі слов’янські слова, як-от “мед”. На користь цієї єдності – і дані порівняльного мовознавства, і здоровий глузд. 

Сама назва “слов’яни”, найвірогідніше, означає спільноту, яка має “слово”, тобто розмовляє зрозуміло для інших спільнот. Натомість поняття “німці” означає “німі”, тобто нездатні говорити зрозумілими словами. Традиція називати “німцями” усіх західних європейців дожила у Східній Європі до XVII століття.

Чи розмовляли ці праслов’яни реально однією мовою, чи низкою взаємно зрозумілих діалектів – ми не знаємо, однак на той момент це не так вже й важливо. Важливіше, що “подрібнення” мов у нашій частині світу мали однакову логіку. Спочатку із загального індоєвропейського масиву виокремилася балто-слов’янська прамова, а з неї – і слов’янська прамова (або низка діалектів). Однак цей процес мало нагадував дерево, як це полюбляли малювати лінгвісти у ХІХ столітті: з одним стовбуром і рівномірно відгалуженими гілками – від більших до менших. Радше це скидається на дельту великої ріки, де окремі рукави одночасно зливалися і розділялися, зближувалися та віддалялися, не перетинаючись, перехрещувалися тощо.

Тож уже під час Великого розселення слов’ян з VI по VIIІ століття мовна єдність була порушена. Традиційно прийнято ділити слов’янські мови, а відтак – народи на три великі групи: західну, східну та південну. Але реальна ситуація набагато складніша (настільки, що я не ризикну її описувати, щоб не схибити). На одні слов’янські діалекти впливали інші слов’янські діалекти, а також чужі мови – народів, що опинилися по сусідству. Консенсусною є точка зору про вплив балтських мов на білоруську, фіно-угорських та іранських – на російську, іранських та тюркських – на українську.

І хоча ми не можемо вповні довіряти “Повісті временних літ” у цьому питанні – як значно пізнішому джерелу порівняно із самим процесом – тим не менше, її автор чітко окреслив різницю між назвами тих півтора десятка вождівств і племінних союзів, яких позначають як “східних слов’ян”. Одну групу становили назви на “-яни”: волиняни, деревляни, поляни, сіверяни; іншу – на “-ичі”: кривичі, дреговичі, в’ятичі, радимичі (цікаво, що і у західних слов’ян, і у південних теж можна побачити групи назв з аналогічними закінченнями, а деякі назви взагалі ідентичні нашим). Є й певні винятки, але саме винятки.

Це не означає, що перші були предками українців, а другі – решти народів. Це майже нічого достовірно не означає, окрім, можливо того, що “-яни” розселялися першими і ближче до спільної прабатьківщини, а “-ичі” – пізніше і далі. Однак якщо ці назви справді мають значення, а не вигадані літописцем з нуля, то вони демонструють наявність двох окремих груп, тобто відсутність єдності на теренах Русі уже в той час – задовго до самої Русі.

То невже давньоруська мова – цілковитий міф?

Ні. Спільна мова на Русі була, і то навіть не одна, але жодної єдності населенню вона аж ніяк не додавала, тому що нею мало хто розмовляв в реальному житті.

Мовна ситуація в ХІ – ХІІІ століттях виглядала так. На верхньому “поверсі” співіснували дві справді спільні мови. Одна – та сама знаменита давньоруська мова, яка так бентежить Путіна. Але правильніше її називати “давньокиївською книжною” мовою або “київським койне”, тому що у повсякденні вона була набутком лише невеликого кола столичних інтелектуалів і поза Києвом її навряд чи використовували. Зате саме нею творилися літописи (“Повість”), закони (“Руська правда”), нонфікшн (“Повчання Володимира Мономаха”) та художня література (“Слово о полку Ігоревім”). Вона забезпечувала правильне діловодство по всій Русі та серйозно вплинула на пізніші літературні мови всіх східнослов’янських народів.

Другою мовою – ще більш універсальною та ще менш повсякденною – була церковнослов’янська. Її створили Кирило і Мефодій на основі одного з болгарських діалектів суто для релігійних потреб, і завдяки своєму сакральному статусу вона служила інструментом комунікації Русі з південними слов’янами. Цією мовою відправляли служби, писали духовні тексти, її берегли від проникнення простонародних слів (зате дуже активним був зворотній процес).

Знання обох цих мов було доступне не більше ніж 1% населення Русі, і могло створювати у них почуття приналежності до спільного культурного простору. Але, як я вже зазначав у минулій статті, якщо це і було так (а є й протилежні аргументи), то все одно нічого не говорило про широкі народні верстви. 

Аналогічна ситуація склалася у Західній Європі, де королів та єпископів пов’язувала одна релігійно-ділова мова – латина (а з нею – і культурно-юридичний спадок Риму). Але якщо нікому до голови не приходить казати про існування “єдиної латинської народності”, то навіщо ж живити химеру “єдиної давньоруської народності”?

На нижньому поверсі все було ще складніше – ми навіть не знаємо, скількома мовами спілкувався простолюд! Якщо взяти “залізобетонний” критерій, то вийде щонайменше дві: північна (новгородсько-псковська) та південна (київська). Доказами їхнього існування є берестяні грамоти на півночі та графіті на стінах Святої Софії на півдні. Налічується від 20 до 30 пунктів, за якими ці мови відрізняються, і для південної уже зі зламу ХІ і ХІІ століть характерні питомо українські риси. Передовсім “іфікація”, потім – кличний відмінок, повноголосся в іменах.

Захисники концепції єдиної давньоруської народності (Петро Толочко чи Владімір Корнілов) звертають увагу на те, що спільних рис у цих мовах начебто більше. Не заперечуючи фактичного підрахунку, зверну увагу на його методологічне безглуздя. Справа в тім, що всі мови на планеті мають спільні риси, і чим мови ближчі – тим більше. Наприклад, окремі мовознавці нараховують у сучасних білоруської та української мов понад 80% спільної лексики. Чи означає це, що ці мови – суть одна? Звісно ні, це ж абсурд. Так само буде абсурдом стверджувати, що якщо спільних рис більше, ніж відмінних, то новгородська і київська мова – це одна. Ні, достатньо буквально однієї відмінності та, найголовніше, усвідомленням мовцями своєї окремішності – і ось уже є дві мови. А то й чотири-п’ять: спитайте у боснійців-сербів-хорватів-чорногорців чи носіїв британських, американських, австралійських та ще кількох десятків різновидів англійської мови.

Якщо ж спиратися на таке доволі оригінальне джерело, як помилки переписувачів книг, то кількість мов на Русі суттєво зростає. Георгій Хабургаєв нараховував п’ять діалектних зон: північно-західну, північно-східну, центральну, південну і південно-західну; а Валерій Іванов теж п’ять, але інших: північно-західну, північно-східну, західну, південно-західну та південно-східну. Григорій Півторак виокремлював на території сучасної Росії північну групу діалектів (псковський, новгородський, ростово-суздальський) та південний діалект басейну Оки, а Юрій Шевельов на території України – київсько-поліський та галицько-подільський діалекти. Клавдія Горшкова розподілила "давньоруську мову" на вісім діалектів: псковський, новгородський, смоленсько-полоцький, ростово-суздальський, рязанський, чернігово-сіверський, галицько-волинський та київський. І хай всі ці поділи є доволі умовними (інакше їх не було б так багато), а накреслені дослідниками кордони не завжди збігаються, ясне одне – жодної спільної розмовної мови на Русі ніколи не існувало.

А ще десь посередині між "поверхами" розташовувалося "купецьке койне", бо цим людям з різних куточків Русі треба було швидко порозумітися один з одним. І тут вже не скажеш, що "київське наріччя" головувало, бо новгородські купці – теж поважна братія.

В минулій статті я вже звертався до прикладів античної Еллади та Німеччини ХІХ століття і зроблю це знову. Кожен з цих країв був у рази меншим за Русь, а в умовах відсутності телефону, телевізору та інтернету відстані мають значення. І в кожному з цих випадків мовної єдності не було: в класичній період у власне Греції було 7 діалектів (у трьох групах), а єдиної німецької мови не існує досі – є «стандартні» німецькі Німеччини, Австрії та Швейцарії, але є і розмовні нижньонімецька та верхньонімецька (з двох груп діалектів) мови, межі яких не збігаються з державними кордонами, а у кількості діалектів сам чорт ногу зломить. Враховуючи історично жалюгідний стан доріг на Русі, немає жодної підстави твердити, що тут регіональні мовні особливості були менш виразними.

Коротше кажучи, якоїсь однієї спільної мови, якою б розмовляли (а не лише читали) більшість мешканців Русі, просто не існувало. Сучасні білоруська, російська та українська мови склалися самостійно і незалежно на основі своїх власних коренів, а не виникли через розпад якоїсь гаданої спільної мови. Таким чином, і підстав твердити, що білоруси, росіяни та українці колись були одним народом, а потім розділилися, просто не існує. І це ще я не кажу про те, що навіть спільна мова не конче означає наявності одного народу (чи англомовний ірландець стає англійцем?).

Тож, в підсумку, Путін не "повертає втрачене історичною Росією", бо нічого спільного російсько-українського в минулому не було, а банально захоплює чужу землю.