Пережити Різдво. Галина Пагутяк

Подекуди вже колядували, повечерявши наспіх, бо селяни були не менше загрожені ніж упівці у своїх хатах через ґвалтовні набіги НКВД. Михась сховався від колядників, а тоді приступив до вікна і став слухати розмову, що вели рідні. Ось що мовив старший брат за святковим столом: "Помолімося сьогодні за всіх померлих із нашої родини, за полеглих УПА, за нашого наймолодшого брата, а якщо він ще живе, то за його щасливий поворот до нас". Коли Михась ступив до хати, то спершу тільки брат його упізнав, бо хлопець мав бороду. Не встиг він умитися і поголити бороду, як почалися стріли. Боєць, вхопивши зброю, мусив відійти від хати, аби родині не спалили дім. На щастя, все обійшлося, але вечері він так і не скуштував, заснув у чужому оборозісільськогосподарська споруда для зберігання сіна або збіжжя. . Той святочний вечір він не забуде ніколи. А коляда того Різдва була особливою. Збирали кошти, щоб врятувати церкву, яку могли відібрати за несплату податку — 34 тисячі рублів. Комуністи не марнували часу.

Різдвяну історію повстанця Михайла Ковальчина можна почитати на сайті Діаспоріана — "В рядах УПА ,том ІІ", де зібрані спомини колишніх вояків УПА з Лемківщини та Перемищини.

Моя сестра від літа не бачила свого мобілізованого сина, і мріє, що йому дадуть відпустку. Діти й дружина теж чекають на нього. Чекають на хлопців по всій Україні, а особливо у нас в Галичині, де  Різдво — час, коли всі мусять бути присутні за столом. У часи мого дитинства в нас за вечерею згадували тих, хто в дорозі, хто не встигає додому. Моя уява малювала собі мороз, засніжену дорогу, якою йде незнайомий чоловік. І тієї ночі йому ніхто не наважиться відмовити, якщо він постукає у чужі двері. То був би страшний гріх. Не знаю як тепер. Але завжди, коли я приїжджала додому на Різдво, то чекала несподіваного гостя. Ми запросили вже ангелів і архангелів, духів предків, і хтось із них міг явитися в тілесній подобі. Ось це було би справжнім різдвяним дивом, а не голлівудською казочкою. Тому мені так подобається легенда про святого Мартина, римського легіонера, який поділився з нагим жебраком, розірвавши навпіл свій плащ. І наступного дня йому приснився Ісус, одягнений у половину плаща.

У 2024 році Україна начебто святкує з усім світом. Але наші свята, попри те, що на зло ворогу ми прагнемо сяяти особливо потужно і яскраво, забагрені кров’ю, омиті сльозами, і нагадують 1944-й. Ніхто не знає, чи переживе цю ніч, і чи це не остання зірка, що сходить першою, коли небо ще не вистигло.

Не так важливо, чи буде на столі 12 страв, у нас вдома ніколи їх не було стільки. Аби всі родичі сиділи поруч. Важливо, щоб цієї ночі ми чули не виття сирен, а коляду, не тарахкотіння дронів, а коляду, не свист снарядів, а коляду. А потім — тиша, тиша, спокій, щоб не довелося сидіти в коридорі чи бігти в укриття. З дітьми, які так мріяли піти до хресних чи дідуся з бабусею на вечерю, ходити по сусідах з колядою. Вони ж так терпеливо обирали яку колядку заспівають цього року, вивчали віншування. Ох, якби встигнути, перш ніж…

За наше українське Різдво варто боротися. Воно робить нас чистішими, сильнішими, добрішими. Якісь традиції відходять, але головне, щоб збереглася суть свята. Вона дуже проста — надія, що вкотре оновившись, світ стане цього разу кращим. Якщо ми йому допоможемо.