Пам’ять землі: Бабин Яр Івана Дзюби

<p>Іван Дзюба</p>

Пам’ять про трагедію Бабиного Яру була постійним невралгічним пунктом для радянської влади в повоєнний період. Радянська політика розвивалась пропорційно до зростаючої параної радянського вождя Йосифа Сталіна. В останні роки життя диктатора в СРСР посилювався антисемітизм, який офіційно отримав назву "боротьби проти космополітів". Тож надмірної уваги до жертв Голокосту годі було чекати. В Бабиному Яру планували побудувати парк розваг. Для цього було необхідно "вирівняти рельєф" Яру. З цією метою київська влада на початку 1950-х років погодила проєкт, згідно з яким на територію Яру мали спускати відходи з Петровських цегляних заводів.  Протягом наступних десяти років в Бабин Яр закачали декілька мільйонів кубічних метрів пульпи і перекрили їх дамбою.

Дамбу прорвало 13 березня 1961 року. Болотиста лавина хлинула на київську Куренівку, змітаючи все на своєму шляху. Будинки розліталися на друзки, хвиля розкидала автобуси та ховала живцем перехожих киян. В офіційно озвучену цифру – 145 загиблих - мало хто з киян вірив. Серед єврейської общини поширювалось переконання, що це наслідки антисемітизму партійних чиновників, які замість того, щоб побудувати меморіал на місці Бабиного Яру, фактично вчинили акт наруги над місцем масового вбивства євреїв. Значною мірою вони мали рацію. Цей зловісний та похмурий мотив Куренівської трагедії поширювався серед місцевих жителів як переконання, що "це піднялися трупи євреїв, розстріляних тут в період окупації" через те, що "осквернили пам’ять розстріляних в Бабиному Яру".

Пам’ять про Бабин Яр й надалі перебувала під постійним моніторингом з боку органів КДБ. Через п’ять років після Куренівської трагедії голова КДБ УРСР Віталій Нікітченко звітував в ЦК:

Мітингарі очікували приїзду представників влади, однак через деякий час почали виступати стихійно – промовці швидко знайшлися. Хтось з натовпу гукнув: "письменники прийшли!" і трійцю письменників справді попросили виступити. Це були Іван Дзюба, Віктор Некрасов та Борис Антоненко-Давидович. Згодом Дзюба згадував, що навіть не чув виступів своїх колег, адже вони розійшлися в різні кінці. Сам же він виступав спонтанно, однак озвучував ключові етичні імперативи тзв. "шістдесятництва":

“Бабин Яр – це трагедія всього людства, але сталася вона на українській землі. І тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей. Бабин Яр – це наша спільна трагедія, трагедія перш за все єврейського і українського народів […] В часи Сталіна були одверті, очевидні спроби зіграти на взаємних упередженнях частини українців і частини євреїв, спроби під виглядом єврейського буржуазного націоналізму, сіонізму тощо – обрубувати єврейську національну культуру, а під виглядом українського буржуазного націоналізму – українську національну культуру. Ці хитро обмислені кампанії завдали шкоди обом народам і не сприяли їх здруженню, вони тільки додали ще один прикрий спомин у тяжку історію обох народів і в складну історію їх взаємин. […] Ми, українці, повинні в своєму середовищі боротися з будь-якими проявами антисемітизму чи неповаги до єврея, нерозуміння єврейської проблеми. Ви, євреї, повинні в своєму середовищі боротися з тим, хто не поважає української людини, української культури, української мови, хто несправедливо вбачає в кожному українцеві прихованого антисеміта. Ми повинні вижити всяке людиноненависництво, пересилити всякі непорозуміння і всім своїм життям вибороти справжнє братерство”.

Виступ Івана Дзюби припав до душі його аудиторії, однак значно менше сподобався кдб-істам. У звітах читаємо:

Там, де Іван Дзюба намагався знайти привід для єднання і солідарності, КДБ вбачало лише "націоналізм". Однак саме солідарність народів, їхня спільна боротьба за взаємоповагу була наскрізною ідеєю виступу Дзюби. Але, водночас, і збереження власної гідності та самобутності кожної спільноти. Лише через власне самоусвідомлення можна прийти до справжньої солідарності. Саме так пам’ять про трагедію Бабиного Яру мала б об’єднувати спільноти, а не створювати напруження між ними.

З часу виступу Івана Дзюби в Бабиному Яру вчора минуло  56 років. Радянська система зруйнувалась і кдб-істи, здавалося б, вже не стежать за кожним "неправильним" кроком навколо Бабиного Яру. Протягом десятиліть пропонувались різні проєкти меморіалізації жертв трагедії Бабиного Яру, частина з яких таки була реалізована. Однак місце трагедії залишається місцем не примирення, а навпаки – антагонізму різних сторін. Через більше як пів століття після свого виступу в Бабиному Яру в вересні 1966 року своє переконання зберігає й сам Іван Дзюба:

І з думкою Івана Дзюби справді важко не погодитись.