Народження ОУН. Володимир В’ятрович

У роботі Конгресу українських націоналістів (так називалися установчі збори) взяло участь 30 осіб. Більшість делегатів були українськими емігрантами (вихідцями з Галичини і Наддніпрянщини), лиш четверо, які представляли Українську військову організацію та Союз української націоналістичної молоді, приїхали з теренів України. 

Учасники зборів працювали в кількох тематичних комісіях – ідеологічній, військовій, культурно-освітній, соціально-економічній.

Спершу озвучували спеціально підготовані реферати, а загальна дискусія відбувалася під час двох днів пленарного засідання. Судячи із протоколів зустрічі, дискусії між учасниками Конгресу були гострими. Визначалися щодо спільного бачення майбутнього України, її політичного устрою, соціально-економічної політики, місця в світі.

Не менш завзято обговорювали діяльність майбутньої організації.

Представники СУНМ, які брали участь у Конгресі, навіть готувалися до можливого демаршу: якщо б ухвалили рішення про ОУН як легальну політичну силу, вони збиралися залишити збори. Не підтримка рішень Конгресу делегатами, які представляли українські терени, могла суттєво підважити легітимність Конгресу як виразника українського націоналістичного руху. Це розумів Євген Коновалець, який не хотів, аби ОУН стала лиш черговим еміграційним об‘єднанням. Тому окремо переговорив з представниками Краю (так називали делегатів з Галичини).

Врешті, прагнення учасників нарад до єднання перемогло, і збори пройшли без демаршів.

У ніч з 2 на 3 лютого о 0:33, як свідчить протокол, ухвалили статут нової організації. Тож саме цей момент можна вважати часом народження ОУН.

Компроміс знайшли: остаточний формат діяльності залишався відкритим. Коновалець розумів, що спроба одразу обрати конкретний шлях розвитку організації могла б зробити нереальною саму її появу.

Тому він не намагався протиснути власне бачення (а станом на 1929 рік полковник схилявся до легальної організації), але й згодом змінив його, підтримавши  радикальну позицію молодих крайовиків. Саме вони в наступні роки замінили в підпільному збройному русі покоління Коновальця.

Без його зваженого лідерства й підтримки тяглість при зміні поколінь, напевно, не була б втілена.

В 1932 році у листі до члена Проводу ОУН Дмитра Андрієвського він писав: “Ми зініціювали націоналістичний рух, допомогли йому оформитися, ми даємо йому ще й тепер ін’єкції, але ми вже його не ведемо… На західних землях той рух виявляє більш радикальні тенденції, ніж декому з нас бажане. Не виключено, що ми в недалекому часу опинимося супроти того руху в ролі батьків, без відповідного впливу на його подальший розвій. 

З того ми мусимо, як ті, що вважають себе Проводом, точно здавати собі справу, коли певного дня не маємо опинитися в досить неприємному становищі. Молодий націоналістичний рух на західних землях нас ще толерує, я певний, одначе, з його скріпленням і внутрішнім оформленням, він, коли ми не намагатимемося знайти з ним спільну мову, витворить свій власний провід”.

Через вісім років після написання цих слів, вже після смерті Коновальця, саме так і сталося – ті, хто ще зовсім молодими долучилися до ОУН, взяли на себе керівництво організацією. Вони вже були підготовані до такої відповідальності. Готові, бо в момент політичного дозрівання мали розуміння і підтримку досвідченого керівника організації.

Одним із нового покоління став Василь Кук. У 1950-му він сам стане керівником ОУН, а на момент її появи та бурхливих дискусій про формат роботи та відносин з УВО, йому було лише 16 років.

То ж ці події відбувалися без його участі, але не без його оцінки. “Я не хочу до ОУН, я хочу до УВО”, – пригадував він свою тогочасну позицію. Адже перша з організацій для молодого Василя була лиш незнаною назвою, тоді коли друга вже стала легендою.

Фрагмент книги про Василя Кука