"Можна я буду вашим інформатором?". Галина Пагутяк

Сучасні історики загалом досить скептично ставляться до свідків історії. Так і є, якщо це стосується родини самого свідка, тут могла вже попрацювати самоцензура. Чоловік моєї сестри, який давно вже помер, ніколи не розповідав про те, як він служив у санчастині в Чехословаччині у 1968 році. Мені не вдалося витягнути у свого вуйка спогадів про те, як він служив армійським водієм у Калінінграді в 1947 році. Він дуже вдало прикидався глухим, коли я намагалася розпитати про те, що він міг бачити в колишньому Кенігсберзі. Його односелець і приятель теж там служив, приходив до мене і розповідав цікаві факти з історії нашого села, за що я була йому безмежно вдячна, однак ніколи не ділився спогадами про своє дитинство і юність другої половини 1940-х років. Хоча вже можна було. Тому я ніколи не дізнаюся наскільки вони були ознайомлені з реальним станом речей того періоду історії, якою була їхня позиція. Вони не стали моїми інформаторами, а оскільки більшість людей неохоче діляться історичним досвідом своїм чи чужим, то я трохи запізно почала про це писати. Зараз нема кого спитати, дорогоцінний час було змарновано.

Але, як писав французький історик Фернан Бродель, "Історію можна відновити з краєвиду". Тепер, буваючи у наших гірських лісах, я інтуїтивно відчуваю логістику повстанських шляхів, місця ймовірних криївок, чи підозрілих пагорбків, де можуть бути забуті могили. Після 24 лютого 2022 року я мимоволі почала замислюватися де можна збудувати криївку, на основі даних, отриманих від природніх інформаторів та розповідей місцевих мешканців.

А ще за два роки до війни я сиділа в бориславському помешканні Василя Хомина, який з одинадцяти років був зв’язковим УПА, і записувала історію його життя на диктофон. Це справді унікальний інформатор з чудовою пам’яттю, з власним поглядом на ті далекі події. Пан Василь, не маючи книг під рукою, доступу до архівів та інтернету, збирав спогади, біографічні дані бійців УПА, тих кого знав, познаходив світлини, тобто виконував польову роботу істориків. Але пробитися в їхнє середовище, щоб віддати на зберігання свої скарби, не зміг. Його підтримали такі ж самі люди, не байдужі до історії, які дають йому змогу виступити на всіляких урочистостях. Але здоров’я пана Василя погіршується з кожним днем і це трапляється дедалі рідше. Він переживає, щоб його архів не пропав.

На основі його спогадів і зібраних ним матеріалів я написала дитячий роман про УПА і багато статей, що популяризують історію національно-визвольних змагань. Проте після того, як книга вийшла і статті опублікували, до мене почали звертатися інші люди, для яких життєво необхідно розповісти про трагічну й героїчну боротьбу українців за власну державу. Репліки на презентаціях додавали мені деталей до картини, часом настільки жахливих, що я довго не могла прийти до тями.

Я ставала потрохи адвокатом мертвих, які просили розповісти про них, і що дивно — мене це тішило, бо це дуже достойне заняття, хоч воно скоригувало всі мої творчі плани. Про яблуню, яку обтрусили енкаведисти на подвір’ї родини, яка щойно повернулася із Сибіру з цингою, про жінку, яка питала, коли вже буде Україна, бо вона два роки дає гроші на УПА, а України нема й нема. Про 16-річного хлопця, який підірвав себе гранатою, а перед тим поламав гвинтівку, до якої не мав патронів, щоб вона не дісталася ворогу. Неймовірна  жертовність воїна і селянська практичність наших теперішніх фронтовиків — звідти. І багато-багато інших історій, що додавались поступово як фрагменти пазла, який мені самотужки не скласти, але й залишити його не можна. Навіть мій видавець розповів про свого батька, який був зв’язковим УПА і носив штафеткизаписки, граючи на весіллях на скрипці.

Кожен з моїх інформаторів звертався до мене з єдиною метою — щоб їхні історії почули, щоб вони були зафіксовані, а отже, збережені. Зараз почали виходити художні твори про УПА, і мені варто прочитати пару сторінок, щоб зрозуміти чи це кон’юнктура чи художня правда. Чи я чую справжній голос, чи фальшиво-пафосний. Тому не завжди сучасного читача можуть привабити ідеологічно витримані традиційні романи з придуманими любовними історіями й ідеалізованими героями. Натомість коротенька історія, розказана у відповідний момент у відповідному середовищі, засяє діамантом і назавжди залишиться в пам’яті того, хто її почув.

Українці переживають зараз подібний досвід війни: окупація, масові вбивства мирного населення, підпільний і партизанський рух, мародерство, колаборація… Коли як не тепер, вони можуть зрозуміти, куди повинна рухатися Україна, щоб перемогти. Звідки, як не від живих свідків, черпати знання і силу продовжувати боротися, аби не скотитися у прірву відчаю.

Я написала продовження роману "Око світу" задля того, щоб розповісти історію про медсестру Бджілку, яку вбили, коли вона йшла годувати дитину в село, бо мати священника, який зараз служить, ховала її з іншими жінками. Я робила це не лише задля мертвих, але й задля живих. І про 14-річного Богдана з Добромиля, який помстився за смерть свого батька, і наклав на себе руки, щоб не виказали повстанців. Та все частіше я думаю, що в нашому світі мусить знайтися місце, де ті історії житимуть вічно, де до них легко можна буде отримати доступ кожному. Хоча б сайт, куди можна все це надсилати і знати, що його прочитають і опублікують. І прорекламувати цей проєкт у соцмережах, аби про нього дізналося якнайбільше людей.

Кілька днів тому після лекції до мене підійшов чоловік і спитав:

— Можна я буду вашим інформатором?

Він приніс із собою стосик паперів, на яких були записані почуті ним історії. І хоч зараз я працюю над іншою темою, я з вдячністю прийняла його записи.