Мнемоцид після Голодомору. Галина Пагутяк

З чого починалася так звана "Русская весна" 2014 року? Зі знищення книг про Голодомор. На той час ніхто вже не міг відкрито саботувати увічнення пам’яті жертв цієї найбільшої трагедії української історії — це каралось законом. Саботували по-тихому на місцях, особливо, у зросійщених південних та східних областях, а також у системі освіти та культури, вилучаючи з програми твори, які стосувалися цієї теми, як і теми національно-визвольних змагань, що, зрештою, й продовжують робити. 16 березня 2014 року в Харкові сепаратисти розгромили осередок "Просвіти", і спалювали привселюдно українські книги з її бібліотеки насамперед книги про Голодомор, бо де ще їх можна було знайти у Харкові? Та й згадайте, що у Львові в книгарнях українська книга тулилася по закутках, а в підземних переходах та кіосках преси торгували винятково книжками з Росії. Колись у Музеї Голокосту Яд-Вашем я бачила документальні кадри, як нацисти спалювали в Німеччині заборонені книги. Так-от, це виглядало так само, тільки в кольорі. Дуже сумніваюся, що когось за це посадили, хоч після лютого 2022 року чимало паліїв книг та прихильників Путіна загинуло під завалами від бомб, які на них скидали їхні "старші брати".

У вже окупованій Феодосії серед книжкової масакри першими постраждали саме книжки про Голодомор із бібліотек, а вже потім всі книжки українською мовою. Навряд чи в книгарнях було щось українське — настільки далеко зайшло зросійщення Криму. Але кожен ще до окупації міг замовити чи привезти книги з материка. Отож, "У грудні 2014 року Феодосійський міський суд засудив директора міської Центральної бібліотечної системи за ст. 20.20 Кодексу про адміністративні правопорушення РФ ("масове зберігання з метою розповсюдження екстремістських матеріалів") до штрафу у дві тисячі рублів через те, що у двох бібліотеках міста було знайдено 12 примірників книги Василя Марочка "Голодомор 1932 – 1933 рр. Серiя: Голодомори" (Київ, 2007)".  Це писав сам автор книги в "Українській правді".

19 жовтня 2022 року в Маріуполі був зруйнований монумент, присвячений пам’яті жертв Голодомору. Окупанти навіть вдалися до пояснень: мовляв, це "нав’язування ідеї геноциду та Голодомору", і що це "символ дезінфомації на державному рівні". Хоч маріупольці у той час самі вмирали від голоду, хвороб і від бомб, — ті, кого не депортували до Росії, або хто не зміг виїхати під кулями в Україну. Деякі з них до останнього вірили, що російська мова їх врятує від смерті, й що буде так, як у Криму.

Дехто вважає, ніби Маріуполь (Жданов) не пізнав жахіть Голодомору, що і на промисловому Донбасі він був слабший. Але це не так. Шахтарі й металурги отримували добову пайку 750 грамів хліба, яку мусили ділити з власними родинами. Вони йшли вранці на роботу чи поверталися після зміни, і бачили тіла померлих чи вмираючих від голоду. Власне, не конче було вмерти від голоду: на Донбасі лютували малярія, тиф, і від зіпсованої їжі чи споживання чогось неїстівного гинули тисячі людей. І канібалізм у Маріуполі був також не менш поширеним явищем. Вершники Апокаліпсису ніколи не приходять поодинці.

Першими провісниками Голодомору на Донеччині були так звані "чорні дошки", у які вписували ті колгоспи, що не виконали плану хлібозаготівлі. Це почалося ще у 1930 році. Села оточували військом, і вимітали звідти все їстівне і неїстівне. Селяни проривалися до міст, але на роботу їх не брали, і вони там і вмирали повільною болісною смертю. Дітей залишали під сиротинцями, не знаючи, що найперше вмирали від голоду саме вихованці дитбудинків.

Сам Маріуполь, здавалося б, могла врятувати риба. Але рибальські артілі звітували за кожну впійману рибину, і єдина риба, яка перепадала голодним, була дохла, напівзогнила, яку можна було знайти на березі моря. Вона ставала смертельною отрутою для тих, хто наважився її з’їсти.

Найменше було жертв у селах безпосередньо на кордоні з Росією. Бо люди брали все цінне і йшли обмінювати на хліб.

Іноземні моряки в маріупольському порту роздавали хліб вантажникам. Де вони його купували — невідомо, але роздавали, щоб люди могли працювати. Були такі, що кидали хліб на набережну, і спостерігали, як голодні люди бігли його підбирати. Навряд чи їх можна було б назвати праведниками Голодомору. Праведниками були ті голови колгоспів, які намагалися приховати зерно і по дрібці роздавали односельцям. Їх знаходили і карали за саботаж. Всього на Донеччині було арештовано приблизно 350 голів колгоспів.

Тепер на завезених з Росії "педагогах" покладено велику місію: пояснювати дітям в окупації, що голод 1932-1933 років був викликаний неврожаєм. Навряд чи діти, які знали про Голодомор з української школи, наважаться спитати: "Якщо був неврожай, то чому радянська влада не допомогла голодуючим?" Література про Голодомор на Росії вважається терористичною.

У ці останні осінні дні ми повинні освіжити свою пам’ять читанням книг чи спогадів очевидців Голодомору, забувши про бальзам на душу від авторів цьогорічного радіо-диктанту. Це наш біль, і його краще пережити, аніж заганяти в куток свідомости. І звичайно запалити свічку в суботу 29 листопада. З кожним роком їх все менше з’являється у вікнах українців. І не треба звалювати все на війну: ті, хто залишається зараз сидіти під час загальної хвилини мовчання о 9-й ранку, на очах тих, хто підводиться, ніколи не запалювали тієї свічки пам’яті. І тепер не будуть.