"Масова зрада" кримських татар. Роман Пономаренко

Кримсько-татарський колабораціонізм

Коли над Кримом нависла загроза нацистської окупації, то радянське керівництво запланувало розгортання на півострові потужного партизанського руху. В листопаді 1941 року в Кримських горах діяли 27 партизанських загонів загальною чисельністю близько 3 500 осіб. Більшість із них були кримськими татарами.

Важкі умови перебування в Кримських горах і загальна невизначеність становища  спровокували масове дезертирство татар із партизанських лав у перші місяці окупації. Однією з типових є історія Куйбишевського партизанського загону. Його командиром був один із місцевих більшовистських функціонерів на прізвище Ібраїмов. Проте ніякої мотивації воювати за СРСР він не мав. Учасник цього загону татарин Мамут Бекіров доповідав командуванню: "Командир загону Ібраїмов, при перших гарматних пострілах з села Ангігуль, покинув загін і пішов у село, оголосивши партизанам, що хто хоче, нехай іде додому… Пішли понад 50 осіб, частково розграбувавши бази загону. Після нього командиром загону став Меджметдінов… Командування загоном… неофіційним шляхом віддало наказ усім бажаючим повернутися додому, що прискорило розгром загону німцями, бо всі неблагонадійні особи, повернувшись, зв'язалися з німцями та вказали їм шляхи підходу". Показово, що цього Бекірова пізніше комуністи звинуватили у співпраці з німцями та розстріляли.

Німецьке військове командування вже восени 1941 року почало залучати кримських татар до служби в підрозділах допоміжної поліції. Татари на заклик відгукнулися схвально, бо партизани нерідко приходили в їхні села, де реквізовували провізію. До того ж, дехто з кримськотатарських політичних діячів агітували за співпрацю з Німеччиною. Зокрема, Амет Озенбашли, який закликав підтримати німецькі війська, сподіваючись, що за сприяння Райху вдасться відновити незалежність Криму чи хоча б здобути автономію для кримських татар.

Загалом у німецькій силових структурах служили до 20 000 кримських татар. Здебільшого це були чоловіки призовного віку. В 1944-му кілька тисяч із них евакуювалися з німцями. Кінець війни вони зустрінули у лавах військ СС, де спочатку намагалися сформувати кримськотатрський полк, потім бригаду, і врешті-решт зупинилися на бойовій групі "Крим" у складі "Східно-тюркського з’єднання СС".

Далеко не всі кримські татари були колабораціоністами. В історії Другої світової війни залишилося чимало прикладів їхньої участі в радянському русі опору на території Криму. Також близько 25 000 з них служили у лавах Червоної армії. Загалом більшість цивільного кримськотатарського населення зберігали "нейтралітет", намагаючись вижити в умовах воєнного лихоліття.

Проте в головах у військово-політичного керівництва СРСР міцно вкорінилося переконання в неблагонадійності кримських татар, так само як чеченців, інгушів, дагестанців та інших народів. Тому підставою для сталінської депортації стало звинувачення всього кримськотатарського народу у "масовій зраді". Причини пояснювалися у постанові Державного комітету оборони СРСР № 5859 від 11 травня 1944 року: "В період Вітчизняної війни багато кримських татар зрадили Батьківщину, дезертирували з частин Червоної Армії, які обороняли Крим, і переходили на бік противника, вступаючи у сформовані німцями добровольчі татарські військові частини, які боролися проти Червоної Армії, в період окупації Криму німецько-фашистськими військами, беручи участь у німецьких каральних загонах, кримські татари особливо відзначилися своїми жорстокими розправами щодо радянських партизанів, а також допомагали німецьким окупантам у справі організації насильницького вивезення радянських громадян в німецьке рабство і масового винищення радянських людей".

У постанові не було наведено жодного конкретного імені чи справжніх доказів, лише загальні звинувачення у "співпраці з ворогом". Базова норма міжнародного права, що жоден народ не може і не має відповідати та бути покараним за дії своїх окремих представників, залишилася проігнорованою.

15 хвилин на збори

Депортація показала жахаючу і водночас вражаючу ефективність радянської каральної машини. Упродовж трьох діб з 18 по 20 травня 1944 року з Криму вивезли понад 191 000 осіб. Така швидкість депортації є унікальною в історії СРСР за масштабами і темпом.

На збір речей людям давали 15-20 хвилин. Офіційно дозволяли брати з собою до 500 кг багажу на родину, але в реальності забрати з собою стільки речей можливості не було. Людей заганяли у вантажівки, везли на залізничні станції, де під конвоєм саджали у вагони-теплушки. Всього з Криму вирушило 70 депортаційних ешелонів.

Умови транспортування були жахаючими. Води не було, хоча стояла спека. Люди були змушені пити брудну воду з водойм, бо не було можливості її кип’ятити. Наслідком стали масові захворювання дизентерією, тифом, малярією, коростою. В тісному скупченні хвороби швидко поширювалися, як і воші. Люди помирали від спеки, голоду, зневоднення та хвороб. Медичної допомоги хворим не надавали. Хоронити померлих їхнім родичам не дозволяли, тіла просто залишали на станціях. Під час транспортування загинуло до 8000 осіб, чверть із них — діти.

Кримських татар здебільшого депортували в Узбекистан і сусідні з ним райони Казахстану та Таджикистану. Також тисячі киримли були вислані до Марійської АРСР, Сибіру, а деякі родини опинилися навіть у районах за Полярним колом. Все це ускладнило подальше возз'єднання родин.

Після переселення люди опинялися у важких умовах, часто не пристосованих до життя. На нових місцях доводилося налагоджувати все з нуля. А місцевому населенню радянська влада розповідала всілякі жахіття про новоприбулих, щоб ускладнити їхню інтеграцію на новому місці. Наприклад, узбекам комуністичні функціонери казали, що до них приїхали "циклопи" та "канібали", і радили триматися подалі від прибульців. Деякі місцеві жителі обмацували голови приїжджим, щоб перевірити, чи не ростуть у них роги.

За перші три роки після переселення внаслідок голоду, виснаження та хвороб померли від 20 до 46% усіх депортованих. Точної статистики немає, і навряд чи колись вона буде встановлена. Серед померлих за перший рік майже половина — діти до 16 років.

Заборона на повернення

<p>Амет-Хан Султан (1920 &mdash; 1971)</p>

На момент депортації на фронті продовжували воювати близько 15 000 кримських татар. У травні 1944 року деякі з них раділи звільненню Криму від німців і не знали, що їхні родини майже відразу депортували. Ці солдати продовжували служити, навіть отримували бойові нагороди. Шестеро з них стали героями Радянського Союзу. Декілька брали участь в параді перемоги в Москві в 1945 році. Проте після демобілізації всі кримські татари в радянській армії, навіть ті, хто заслужили нагороди чи мали поранення, були негайно відправлені на спецпоселення. Відомі випадки, коли декого забирали прямо з госпіталів, не давши долікуватися. Повернення до Криму було заборонено, без винятків. Навіть двічі герою СРСР Амет-Хану Султану заборонили жити в Криму.

Після депортації в СРСР заборонили етнонім "кримські татари", ця заборона зберігалася понад 40 років. У переписах населення СРСР 1959, 1970, 1979 років згадки про цю національність були заборонені.

Режим спецпоселень для кримських татар проіснував до епохи "хрущовської відлиги". Тоді радянський уряд трохи пом'якшив їм умови життя, але не зняв звинувачення у державній зраді, не дозволив повернення і право називатися кримськими татарами. Після війни Крим почали заселяти вихідцями з Росії та України, цей процес активно тривав до "перебудови".

"Відлига" створила у кримських татар хибне враження, що політика комуністичного уряду змінилася. Показовий випадок стався з Амет-Ханом Султаном, який після війни став відомим у СРСР льотчиком-випробувачем. Він не забував про своє походження і в 1956 році разом з групою колишніх партійних і радянських працівників Кримської АРСР підписав лист до ЦК КПУ з проханням про реабілітацію кримських татар. За це йому заборонили виїзд до Франції на святкування ювілею полку "Нормандія-Німан", куди Амет-Хана запросили французькі пілоти.

Заборона на повернення до Криму діяла до 1989 року. За чотири наступні роки на півострів повернулася половина всіх кримських татар, які тоді жили в СРСР — 250 000 осіб. Реінтеграція в Крим була складною і супроводжувалося земельними конфліктами з місцевими жителями, які встигли освоїтися на новій землі. Рани депортації-геноциду не загоїлися досі.