Мальмансталь. Галина Пагутяк

Туризм у цілому світі поступово стає руйнівною силою, яка загрожує не лише природному, а й історичному довкіллю. Всі ці готелі за кілька метрів від моря, забудовані лижними трасами схили, сила-силенна помпезних садиб для проживання, торгівля традиціями, автентикою, "міфотворчість" гідів, якісь показові весілля — у деяких туристично розвинених місцях  аборигени вже звикли до грошей і ковідний карантин став для них більшою трагедією ніж війна, що триває з 2014 року. А у 2022-му всі ці буковелі, трускавці й східниці заповнились "туристами" — молодими хлопаками, що безпробудно пиячили в номерах санаторіїв і готелів, нехай "лохи" захищають Батьківщину. Сауни, котли як у пеклі, нещасні бджоли, на чиїх вуликах сплять грошовиті клієнти, шашлики, примітивні розваги у вигляді величезного телевізора і ловлі риби, поневоленої у ставках, якій не уникнути смерті. Розбиті квадроциклами лісові дороги. Звірі давно вже повтікали до Євросоюзу. Втім, я бачила, що в Греції, Албанії, Румунії — не набагато краща ситуація, хіба що нема на річках загат із пластикових пляшок.

Але й у моїх вільних від туристів краях вирубують ліси й будують так звані Зелені садиби, прости Господи, як у селі Жданівка — щось у дикому азіатському стилі, де тільки можна їсти й пиячити. Мені було раніше дивно, чому місцеві воліють поїхати до Польщі на заробітки, а не працювати в таких закладах. Бо і встидно нащадкам дрібної шляхти працювати обслугою, і це неприродно, зрештою. Вони, правда, теж будують собі будинки, що виглядають як чиряки на тілі гір та лісів і спотворюють золотою бляхою церкви своїх предків, але земля і гори для них це те, що його не оціниш ні в доларах, ні в євро. У нас є ще трохи фори, бо зараз в Україні війна, і не до лижніх трас чи готелів з басейнами,що забиратимуть воду з річок і джерел. А коли почнеться нашестя ділків від туризму, спершу мирне, а далі щораз агресивніше, бойки та гуцули його програють. Будинків у них не заберуть, але відріжуть землю довкола них, ліси приватизують, бо й у лісах понабудовують "зелених садиб". Якого лиха їх назвали зеленими — після 2019 року вже здогадуюсь чому. Років десять тому заохочували розвивати зелений туризм, але ж не у вигляді палаців із більярдами і тенісними кортами, страусами, ламами й ведмедями в клітках.

Зелений туризм — це коли ти йдеш чистими стежками і знаєш, що попереду є дерев’яна хатинка, де ти можеш заночувати, чи скромна оселя, де тебе приймуть і нагодують, з мінімумом втручання у довкілля. Де у сільській крамниці можна придбати листівки, краєзнавчі книги, вироби місцевих майстрів, а не китайських єдинорогів й ікони з підсвіткою. І безпека — це теж дуже важливо. У нас не такі гори, щоб тягнути з собою важезні наплічники і ставити немети бозна-де й підтримувати вогонь у багатті цілу ніч. Притулки для мандрівників — це цілком реально. Марковані туристичні маршрути, якими може ходити кожен, не конче натовпом і не конче задля шашликів і випивки. Через кілька десятків років наші гори, місце для життя, співіснування з природою, можуть перетворитися на гігантський смітник, на якому за туристами полюватимуть двоногі звірі.

Смерть туризму настає тоді, коли на мандрівника місцеві мешканці починають дивитися як на гаманець, намагаючись його спустошити, коли продається абсолютно все, навіть гідність особи, що надає послуги. Коли їдуть у Буковель, чи Славсько, бо це статусне. Як їздили колись на море, нібито для оздоровлення дітей, щоб промучитись два тижні в антисанітарних умовах в якійсь шопі, вкритій шифером чи толем. Зате — вивезли родину на море. І якщо зараз це Туреччина чи Єгипет, і замість шопи готель — це також абсурд, навіть за менші гроші ніж в Одесі чи колись у Криму. Абсурд, який є частиною статусу, як авто, двоє дітей і котедж. Бо мандрівки — це пізнання світу, а не релаксація чи розваги, супроводжувані селфі. Турист після повернення повинен замислитись: а що я можу зробити для збереження краси і пам’яті?

Регрес легко видати за прогрес у цьому постмодерному світі. Замість того, щоб зберегти автентичність наших сіл, у них забирають школи, органи влади, амбулаторії, щоб через 10—20 років вони повністю знелюдніли і землю можна було продати тому, хто дасть більше грошей. Щось подібне намагалися зробити зі селом Майдан Залізний біля Східниці ще у 1948 році, навіть розібрали і вивезли до Підбужа дерев’яні будинки поляків, їх вистачило на цілу вулицю. На щастя, місцеві люди, чиї роди жили в Майдані кілька століть, не дозволили знищити село. Але його може знищити туристичний бізнес, у той спосіб, який я описала вище.

Бійтесь "перспектив", що їх обіцяють данайці, бо Майдан та інші мальовничі села чекатиме доля Мальмансталю. Це хутір біля Майдану, де мешкали німецькі та чеські металурги, що обслуговували плавильну піч, збудовану в 1814 році. Потім там жили польські металурги, а тепер лишилася тільки назва. З Мальмансталю до Верхнього Синевидного у 1903 році  збудували вузькоколійку, щоб вивозити ліс. Дерево скінчилося, повінь 1968 року розмила колію, а залізо розікрали. І що можуть зробити звичайні туристи? Те, що роблять зараз — подорожують до Мальмансталю, розповідають про нього і заохочують до порятунку. Не всім подобається перетворена на Діснейленд сусідня Тустань.