Мак, мед, вода… Галина Пагутяк

Є такі села в наших горах, які я називаю "кінцем географії", і страшенно тішуся, коли мені щастить туди доїхати. Ось село ВолошиновоВолошинова Воля до 1989 року, засноване колись волохами. В ущелині тече річка Яблонька, а вздовж неї в густих садах і вербах — чудесні бойківські хати. Важко повірити, що туди могла дістатися моровицяепідемія, але в такі села, де відгодовували худобу на продаж, бо землі для обробітку було мало, вона приходила, як і всюди, навіть частіше: чума, холера, тиф, іспанка. Подекуди ще збереглися холерні цвинтарі, деякі з них були майже поряд зі звичайними, відділені ровом, з дерев’яним хрестом посередині. У Волошиновому місцевий священник розповів мені, що 14 серпня (тепер уже 1 серпня) у церкві служать молебень за померлих від епідемії, чого не було в його рідному селі на Дрогобиччині. Гадаю, у багатьох церквах Бойківщини теж моляться за жертв епідемій, або молилися, проте вже не пам’ятають. Чому обрали саме цей день? Я довго не могла знайти відповідь.

Найбільшої травми нашим краянам завдала перша епідемія холери у 1831 році. Тоді, як свідчить статистика у Самбірському окрузі, від досі невідомої недуги, саме у гарячу пору жнив, загинуло від 11 до 14 відсотків населення, незважаючи на безпрецедентні заходи австрійської адміністрації. Дороги були перекриті, села оточені військом, роздано негашене вапно для поховань, які мали відбуватися вночі в спеціальних місцях, подалі від водойм, в присутності лише священника, дяка та гробарів, що збирали по селі мертві тіла і звозили до спільної ями. У метричні книги записали причиною смертей холеру, і можна навіть встановити початок та кінець епідемії, яка тривала місяць-півтора. Поховання було принизливе: без парастасу вдома і служби в церкві, без одягу, єдине, що дозволяли — це загорнути померлого у вимолочений сніп. Страх перед холерою був такий великий, що люди не лише оборювали межі села плугом, щоб створити уявний захист, а й вбиралися у кожухи і колядували, щоб віднадити пошесть, яка відступає взимку. І шукали винних — історія про спалення опирів у Нагуєвичах 1831 року добре відома.

Свято Маковія, який з дурної голови охрестили Медовим Спасом, насправді має зовсім інше коріння. Колись у Константинополі шматок дерева з розп’яття Ісуса Христа нібито зупинив пошесть, ймовірно чуму. Священники ним очищували водойми, занурюючи у воду. Український звичай освячувати на Маковія криниці підказує, що наші предки знали про цей обряд, хоч і не всюди. З метричних книг свого села Урожа, що належало до Самбірського округу, я дізналася, що епідемія практично згасла на Спаса, тобто 19 серпня. І на Спаса після відправи у церкві люди пішли на гору Ласки до джерела під дерев’яним хрестом, і священник його освятив. Ця вода колись зцілила безнадійно хвору дитину.

Мак і мед у нас на Маковія не освячують, а якщо й освячують, то не масово, як це практикують тепер. Але це не означає, що цього не було раніше. Принаймні я не бачила по хатах освячених маківок. У народній свідомості бойків — мак, освячений чи ні, здатен зупинити нечисту силу. Є повір’я, що опир чи відьма, наштовхнувшись на розсипаний під порогом мак, мусять його порахувати, а поки рахують, настане ранок і запіє півень, і їм не вдасться проникнути в чуже житло. Тому це вірування в силу маку має, либонь, ще дохристиянське коріння. Про освячення меду на Маковія мені взагалі невідомо. У нас мед можуть освятити на Спаса, але тільки ті, хто має вулики.

Мені здається, що саме різноманіття звичаїв робить календарно-обрядові свята вартими уваги. У кожному селі ще можна знайти людей, які пам’ятають, як воно було колись. Я не знаю, де був холерний цвинтар у Волошиновому, можливо на місці, яке називають Окописько, де й досі нічого не будують. Подекуди збереглися ще сліди холерних цвинтарів, наприклад, рови, що їх оточували, але я добре пам’ятаю хрест посеред пустиря, біля якого побудували школу в Урожі, а потім перетворили це місце на спортивний майданчик. Це означає, що жертв холери забули безповоротно. Однак у Волошиновому їх пам’ятають досі, тільки вже не ходять на цвинтар після служби на Маковія. 17 липня 1831 року помер Іван, син Миколи Бабія, 19 років, перша офіційна жертва. 4 вересня померла остання жертва — Марія Віценчик, 23 роки, дружина Івана. Усього під час першої епідемії холери померло 68 людей греко-католицького віросповідання, це без римо-католиків та юдеїв. Село було велике, у 1785 році там мешкало 500 греко-католиків, а в 1840-му — 943. Втрати були значні, бо епідемії холери повторювалися щокілька років. Найбільше жертв було серед дорослих, сильних чоловіків та жінок, які працювали на полі в гарячу пору жнив.

Отак кожне свято має радісну і сумну сторону, світло і тінь. Не можна про це забувати та пов’язувати Маковія винятково з шуликамитрадиційні українські солодощі на Медовий Спас, пшеничні коржі у медово-маковій заливці та букетиками трав із висхлою маківкою всередині, які оберемками виносять у переддень свят на базари Львова. Як би ми не ставилися до комерційної сторони свят, але наразі тільки економічний інтерес дозволяє про них не забути. Хоча людина, яка прагне дізнатися більше, повинна мати доступ до першоджерел, яких на схилах наших гір багато — великих і малих.