Ковтун. Віталій Ляска

У 1920–1930-х ковтун вважали характерною прикметою поліщуків. Навіть приписували йому ендемічний характер. Це був типовий погляд польського колонізатора на населення Полісся, західна частина якого внаслідок Ризького договору 1921 року відійшла до Другої Речі Посполитої. Для польської влади міжвоєнного часу Полісся було і нагодою для експансії, і джерелом постійного розчарування — саме цю амбівалентність чудово описує Славомир Лотиш у своїй книжці Pińskie błota. Natura, wiedza i polityka na polskim Polesiu do 1945 roku. Ще 1916-го географ Людомир Савицький сформулював ідею освоєння східних територій як можливість розширити життєвий простір для поляків. Він трактував малозаселені та слабо інтегровані регіони — зокрема Полісся — як резервні зони для внутрішньої колонізації, на яких можна було б розмістити "надлишок населення" і тим самим уникнути еміграційної кризи. Пізніше цю логіку візуально підтвердили в "Карті польського розселення" Люціуша Дури, складеній 1918 року. На ній більшість територій позначено відтінками червоного — незалежно від частки польського населення. Білими залишилися тільки райони з менш ніж 5 % поляків, серед них — чіткий поліський "клин", що врізався в етнічну карту Речі Посполитої з північного сходу. Попри те, що на Поліссі вже тоді налічували приблизно мільйон людей, цей візуальний ефект закріпив уявлення про регіон як про демографічну порожнечу. Етнографічна розмитість (самоідентифікація на кшталт "тутейших") лише посилювала це уявлення. Як тут не згадати ксенофобський анекдот, який зафіксував Юзеф Крашевський: "Ja ne czełowiek, ja pyńczuk". У публічному дискурсі ці уявлення дедалі більше ставали орієнталістськими: Полісся постало як інший простір — чужий та дикий, — який потребував окультурення та заповнення — і цивілізаційно, і демографічно.

Усвідомлюючи, що реалізація візії мільйонів польських колоністів на Поліссі вимагає завчасного осушення боліт, Варшава від 1926 року активно розробляла великий меліоративний проєкт. Його подавали як спробу вивести Полісся на рівень "цивілізованих" регіонів держави. У публічному дискурсі навіть фігурували аналогії із фашистською Італією, де режим Муссоліні осушив Понтійські болота. Року 1926 у Варшаві відбувся І Всепольський з’їзд меліорації Полісся: планували осушити до 1,2 мільйона гектарів і заселити їх польськими колоністами. Однак уже в перші роки стало зрозуміло, що проєкт не вдасться реалізувати. Інженери зіткнулися із непередбачуваними ґрунтами та водним режимом. Залучити іноземних інвесторів, зокрема британську фірму Priestman Brothers, не вдалося. У 1929–1936 роках на програму меліорації Полісся спрямували менш як 1 % від усіх бюджетних вкладень у сільське господарство. Генштаб виступав проти цієї ініціативи, вважаючи болота оборонним щитом проти СРСР, а чимало урядовців взагалі не бачили сенсу інвестувати в регіон, де частка поляків серед іншого населення наближалася до рівня статистичної похибки.

Полісся так і не стало для поляків новою Голландією. Цей, здавалось би, "дрімучий" регіон не піддавався державній політиці впорядкування та демографічного переформатування. Така невдача оприявнила хиби польського націоналізму та обмеженість колоніальної оптики. Тим паче, що ігнорування специфіки місцевого життя та відверта зневага до поліщуків створили ґрунт для міжнаціональної недовіри, яка в часи Другої світової війни вилилася в масштабне протистояння. Намагаючись позбавити Полісся метафоричного ковтуна — "відсталости", чи то пак архаїки, — польська держава втратила стратегічне бачення. І, зрештою, сама осліпла. Так поліський ковтун повернув собі давню назву — plica polonica, яка врешті стала діагнозом самій Польщі. Польський ковтун став метафорою поразки держави, що намагалася привласнити та переінакшити чужий простір.