Коли перестануть стріляти. Галина Пагутяк

15:52, 8 серпня 2022

руїни

Коли закінчиться війна, найкращі архітектори світу будуть змагатися за честь відбудовувати українські міста. Вони стануть не лише комфортнішими для тих, хто повернеться: нові принципи забудови змінять ментальність майбутніх містян і знімуть соціальне прокляття совка. Архітектура, як і будь-який інший вид мистецтва, впливає на свідомість, і пожертвувати доведеться зручними кублами, захаращеними різним мотлохом, звиклим оточенням і ностальгією за вбогими дитинством і юністю, проведеними у комуналках та хрущовках. 

galyna-pagutiak.jpg

Галина Пагутяк

письменниця, лавреатка Шевченківської премії з літератури

Колись в Америці старший пан захоплено розповідав про те, як його приймав нині окупований Куп’янськ: щиро, безпосередньо, гучно, з морем горілки і горами їжі. У забаві брало участь чи не все місто — столи повиносили на вулицю. Він ніколи не був у Галичині чи на Поділлі, і йому здавалось, що українці всіх приймають, подаючи спершу шклянку горілки і тарілку з вишнями, і розмовляють російською мовою. А іншим американцям мені доводилося відповідати, що ми не можемо "відпустити" Чечню, бо живемо в іншій державі. 

Великі промислові гіганти формували власну урбаністичну політику, засновану на субординації: червоний директор з Москви, його підлеглі інженери, бригадири, майстри правили бал. А інші, роботяги отримували безкоштовне житло в робітничих кварталах і повинні були відчувати довіку вдячність. На останньому місці в цьому ланцюжку харчування були ті, хто підбирав крихти зі столу — інтелігенція, на яку дивились як на дармоїдів, і політично нестійкий елемент. Прослойка, одне слово. Так само було у шахтарських містах — вотчині всемогутніх директорів шахт. 

Тепер, якщо й відновлять бодай частково знищену промисловість, то планова економіка і соціальна ієрархія зникнуть остаточно разом з пролетарським жаргоном. Зникнуть міські клоаки, бо людей розкидають по різних районах, і доведеться  залагоджувати стосунки між новими сусідами на іншій основі. Зросте особиста і колективна відповідальність за довкілля, а відтак відійдуть у минуле бюрократія і корупція. Звичайно, це тривалий процес, але він неминучий і є гарантією того, що страхіття війни не повторяться. Інакше джунглі чи курява поглинуть наші міста, як поглинули колись міста майя і шумерів, де культивували трудову повинність і абсолютну покору місцевому князьку.

У післявоєнній Варшаві, яку відбудовували всім світом, в середовищі архітекторів співіснували два світоглядні принципи — цивілізований і прокомуністичний. Цей досвід надзвичайно цікавий і дуже драматичний. Коли впали зруйновані стіни людських жител, за ними відкрилась реальність, здебільшого така, до якої не хотілось повертатись: вбогість, бруд, брак елементарних вигод, відсутність особистого простору. 

Тому ще до Варшавського повстання польські архітектори мали візію майбутнього столиці, і їхній досвід варто пізнати — ризики, жертви, нетерплячість, несприйняття, саботаж. Здається, вони передбачили всі компроміси, окрім найважчого — що совіти намагатимуться просувати свою ідеологію на польських теренах, зокрема й в архітектурі.  

Палац культури Варшава

Палац культури і науки, Варшава

Фото: wikipedia.org

З історичного центру, повністю відтвореного, зникли всі мешканці і оселилась історична пам’ять, яку псує сумнозвісний подарунок полякам від сталінізму — Палац культури, що копіює Московський університет, домінуючи над середмістям, але не над свідомістю мешканців Варшави, хоч і досі його тиражують у сувенірній продукції, що боляче сприймають нині українські біженці. 

Але досвід відбудови післявоєнної України буде інший і його вивчатимуть наступні покоління. Зникнуть сталінський ампір, хрущовки, панельки. З’явиться більше спільного простору з підземним паркуванням, укриттями і зеленими оазами, де діти почуватимуть себе у безпеці. У внутрішніх двориках ростимуть квіти й дерева, а під вікнами на бетоні  не стоятимуть припарковані авто. І ясна річ, пануватимуть енергозберігаючі технології і свідома економія ресурсів.

Аж тепер у Варшаві взялися за вцілілі під час війни райони, які стали вкрай непрестижними через криміналізованість. Ці обшарпані будівлі, сміття на вулиці — остання відрижка старого світу і нічого романтичного і ностальгійного вони в собі не несуть. Так буде і в нас. Либонь, поменшає і храмів, збудованих без смаку, на московський штиб, що несуть замість триколору прихований русскій мір. Шкода, що декомунізація відбувається такою страшною ціною, але тепер це ще й декомунізація свідомості.

І треба змиритися з тим, що як колись у часи монголо-татарської навали зникали навічно цілі поселення, а інші переносились і будувались заново, зникнуть тепер ті, де неможливо буде відновити соціально-економічну інфраструктуру. Чи не буде для кого. І можливо, через десятиліття теперішній глибокий тил буде заздро позирати на колишні регіони, де зараз ведуться бойові дії.   

Схожі матеріали

Haruk.jpg

Про реальний стан російської авіації

Ryabchuk square.jpg

Шість російських історичних міфів про Україну. Микола Рябчук

Волошин2.jpg

"Метафора східної брами Європи стала реальністю", – Юрій Волошин

Kozyckyj Andrij.jpg

Головна помилка Путіна

Колонка_лід.jpg

Stolen by Russia | Вкрадено Росією

Sofia Andruhovych.jpg

Роблячи більше, ніж можливо. Софія Андрухович

Grytsak Jaroslaw kvadrat.jpg

"Російська агресія – остання відрижка русского міра", – Ярослав Грицак

Halyna_Pahytiak.jpg

Київ об’єднав Україну

Zaytsev.jpg

Путінізм – контрольний постріл у голову Росії