"Кобзар" і "Робінзон Крузо" у луганському степу

<p>Фанаска Вихрова, 1940 рік</p>

Фанасчина робінзонада почалася, коли їй було десять. Взагалі-то вона народилася у селі Михайлівці на Звенигородщині, в родині чумака. Але після його дочасної загибелі мати Гапка Уманська взяла кредит у Селянському Поземельному банку, придбала клапоть землі на Слобожанщині і, розділивши господарство між старшими дітьми, рушила зі сімома меншими на схід. Восени 1908 року шістнадцять родин переселенців з Київщини прибули на терени теперішнього Білокуракинського району Луганщини. Землевпорядник, виголосивши коротке напучення, поїхав собі геть. Роззирнувшись на посічений ярками неозорий степ, чоловіки заклякли, а жінки заридали — чи то від радості, чи то від страху, чи то від усього разом. На щастя, на відміну від Робінзона, вони не залишилися на самоті: пережити зиму переселенцям допомогли мешканці навколишніх сіл, а також місцева поміщиця на прізвище Тев’яшова (скоріш за все, з тих самих Тев’яшових, з якими приятелював Сковорода). А навесні вони заповзялися господарювати, і скоро на мапах з’явилося нове село — Пластунівка, яке зникло з мап вже в середині 2000-х.

Іван — син мельника з сусідньої Романівки — побрався з Фанаскою, коли повернувся з фронтів Першої світової і "гражданської", відвоювавши у далекому Туркестані. Після весілля вони збудували неподалік Романівки власний хутір, розорали поле, завели худобу, народили діточок. Проте у другій половині 1920-х їх запроторили у новостворений романівський колгосп, а хутір розграбували і навіщось спалили. Іван заледве встиг збудувати нову хату і налагодити яке-не-яке господарство, як у Романівку прийшла рознарядка (тулпіт: документ, розпорядження про виконання яких-небудь робіт) на виселення колишніх хуторян. Іванові довелося тікати  — спочатку на Кубань, а потім на шахти Донбасу. Його розрахунок справдився: Фанаску з дітьми чіпати не стали. Але повернувся він у Романівку вже після Другої світової війни — і не з Донбасу, а з Німеччини, куди його завезли як остарбайтера.

А потім були десятиліття спокійного, проте безпросвітно бідного життя у колгоспному кріпацтві. На пенсії їм довелося виживати на 14 дідових і 7 бабиних карбованців, які їм уділила радянська батьківщина. Навіть на початку відносно "ситих" 1960-х тарілок у господарстві Івана та Фанаски було всього п’ять. Коли котрась із них тріскалась, викидати її не поспішали: Фанаска брала шило і довго та обережно сверлила фабричну керамічну посудину, роблячи отвори обабіч тріщини, заправляла крізь ті отвори грубезну нитку, міцно стягувала і зав’язувала знизу вузлом. Ну а саманну хатку їм власноруч збудував син Микола, коли забрав старих із Романівки до Білолуцька, куди втік ще в юності, підробивши колгоспні документи.

Не дивно, що у романі Дефо старим найбільше подобалися не карколомні пригоди, а розлогі описи Робінзонового господарювання, які вони перечитували і обговорювали, відзначаючи кмітливість і працьовитість англійського пройдисвіта, якого життя таки примусило пожити "по-нашому", хай і на тропічному острові. Ну а для Фанасчиної невістки — моєї бабусі Ганни — роман Дефо взагалі став настільною книгою. "Я тут сама як той Ромбінзон!", — сміялася вона, показуючи мені, міському онукові, своє велике "хазяйство". Так, молодшому поколінню врешті вдалося виборсатися із злиднів і облаштувати більш-менш пристойний побут. Але, здається, зробити це в абсурдній радянській системі їм було не набагато легше, ніж на безлюдному острові.

Книжку Дефо бабуся Ганна подарувала й мені — київське видання 1992 року в зеленій палітурці. На обкладинці була гравюра Жана Гранвіля: розпатланий Робінзон, який щойно видряпався на берег, сидів, ошелешено роззираючись навколо. Скільки разів шторми ХХ століття так само викидали на голий берег моїх дідів і бабів, годі порахувати. Але там, де Робінзона рятував славетний протестантський дух, моїх предків щоразу змушувала спинатись на ноги не менш славетна, хоч і нині призабута, слобожанська впертість.

Що ж стосується "Кобзаря", пошану до Шевченка в нашій родині привезли зі Звенигородщини. Але то було дещо більше, ніж земляцькі почуття. Федір, чоловік Гапки Уманської, загинув зовсім не по-чумацьки: жандарми забили його до смерті у в’язниці, куди він потрапив "за політику". Що то була за "політика" — достеменно ніхто не знав, але в родині розповідали, що ще замолоду Федір ходив на таємні зібрання до якихось "хлопців від Тараса". Коли мій батько перепитав у баби Гапки, про котрого це Тараса йдеться, вона відказала просто й буденно: "Так про нашого ж, Шевченка".

<p>Микола і Ганна Вихрови (стоять зліва) у Каневі, 1969 рік</p>

Щоправда, Федір народився вже після смерті Кобзаря, але відомо, що й наприкінці ХІХ століття в народі ходили чутки, буцімто на Чернечій горі закопали порожній гріб, а сам Шевченко спокійно собі живе під чужим ім’ям (одну з таких оповідок записав у 1896 році Агатангел Кримський). А може, "хлопцями від Тараса" Гапка називала якихось політичних агітаторів, чиї промови тим чи іншим чином римувалися з писаннями Кобзаря… Хай там як, Гапці навіть не віддали тіло чоловіка, аби поховати його по-людськи — після того, вочевидь, вона й вирішила облишити рідні краї і поїхати на степи, де ще проглядали останні відблиски легендарної слобожанської свободи.

Поштиве ставлення до Шевченка Гапка передала своїм дітям. Якось восени 1969 року Гапчиного онука — мого діда Миколу — відрядили разом із колегою у колгоспних справах до Києва. Вони вирішили їхати власними автомобілями і прихопити з собою дружин — хай жінки столицю подивляться. Забажав Микола заїхати й до Канева. Їхній дванадцятирічний син — мій батько — поставився до такого плану скептично: мовляв, нащо ж палити бензин, роблячи такий крюк, та ще й на їхньому слабосильному "Москвичі"? "В Канів мені самому треба, Тарасові вклонитися", —  відказав Микола, поставивши крапку в дискусії.

Батько й досі пам’ятає свій подив. Чого це раптом старий, не схильний ані до гучних слів, ані до театральних жестів, вирішив комусь "вклонитися"? І чого він, з усіма по-слобожанському шанобливий, отак запросто назвав Тарасом видатного поета зі шкільної програми?.. Втім, на цю тему вони ані тоді, ані після ніколи не говорили. Не знати й про що думав Микола, коли вийшов на балюстраду на Чернечій горі та довго дивився в далечінь. Але з тих пір до Канева він заїжджав завжди, коли траплялася нагода.

Досліджуючи свою сімейну історію, я спіймав себе на думці, як багато всього не видно з височини "історичних ґранднаративів", і як сильно ми недооцінюємо тих, кого поблажливо називаємо "простими людьми".