Як нас не навчили святкувати День перемоги

У нас в селі було кілька ветеранів – усі каліки. До школи розповідати про війну вони не ходили, медалей не носили, мали сякі-такі пільги. Якось мою сестру послали до сусіда записати спогади, але він з нею навіть говорити не хотів. Повернулись оті кілька, а на високій стелі меморіалу, що його поставили на честь загиблих, є і сексоти, яких убили бійці УПА, і “стрибки”. Щодо тих, хто дійсно воював, то були хлопці, яких мобілізували в 1941-му і 1944-му і використали як гарматне м’ясо. Більшість з них загинула.

Коли мені було років вісім, прийшов наказ з району влаштувати на День перемоги смолоскипну ходу до сусіднього села. На патик прибивали консервну бляшанку, набивали її тирсою, яку треба було полити соляркою. Я була ще замала і дуже просила сестер, щоб вони і мені зробили факел, але ті відмовились. Утім узяли мене з собою. 

Нас посадили у вантажівку і повезли до іншого села. На юних піроманів чекало розчарування. До когось з організаторів дійшло, що дітиська тими факелами можуть запросто спалити село, тому все скінчилося простим мітингом біля пам’ятника. У 1970 році у нас також відкрили великий монумент і мене поставили у почесну варту, але через п’ять хвилин з ганьбою прогнали, бо я не могла стояти й не крутитись. То решту часу я тішилась забавою довкола, бо було повно людей, грала музика, і я порвала рукав на позиченій білій нейлоновій блузці й отримала прочухана від мами.

Нас, дітей, зомбували пропагандою в школі піонервожаті, але вони і вчителі, навіть східняки, робили це з примусу, неохоче. Ми відчували фальш, ті всі ритуали були чужі й неприємні. Наші батьки були дітьми війни і в їхніх очах світилась огуда, бо вони добре знали, що таке совіцька окупація. Але не могли нам того розповісти. Зрештою, телебачення не мало тоді ще такої сили, щоб перетворити громадян на слухняне стадо. Принаймні там, де не так давно існували ще боївки УПА.

Наш голова колгоспу теж воював і з того трохи скористав. Був він родом із третього села, в якому комуняки створили міф про трактористку Наталю Олексовську, що нібито на тракторі боролась із фашистами, здається, навіть поїхала на ньому на фронт. То була якась мутна історія і сільські хлопи посміхались у вуса, дивлячись на святкові дефіляди. 

Десь через рік після смерті голови колгоспу ми бавились у хащах, що межували з його величезним обійстям, і знайшли на смітнику повно медалей і орденів. Ми дивились на них зачудовано, і ніхто не наважився взяти це до рук. Ми пам’ятали, як ті всі медалі несли на подушечках за труною голови, і нам було страшно. Ніхто не подумав, що це святотатство – викидати медалі на смітник. Вдова голови вчинила цей акт, напевно, з почуття протесту до лицемірства і фальші. Сподіваюсь, вона отримала бодай якусь моральну сатисфакцію за все те горе, що принесла їй війна.

А коли кілька років тому у Грузії я потрапила на святкування Дня перемоги до однієї родини, то донька ветерана, який вже давно спочив у Бозі, випила собі й з пафосом  вигукнула: “За Родіну, за Сталіна!”. Я такого не могла уявити собі навіть у найстрашнішому сні. І то було після 2008 року, коли Грузію вже бомбили. 

А у 2022 році День Побєди ми в Україні чекали зі страхом, бо ж тепер ми вже самі нацисти. І путінські пітекантропи захочуть відсвяткувати свій сакральний празник, луплячи крилатими ракетами по наших містах, або й ядерну бомбу скинуть на Львів чи Київ. Але щось там у них не вийшло ні з парадом, ні з ядерною бомбою. Меморіали ВВ руйнуються, заростають бур’янами, а наша влада боїться нарешті покінчити з тим карнавалом на кістках, аби не образити совковий електорат.