Гіркі землі Галичини. Галина Пагутяк

Кожна імперська влада прагне виснажувати ресурси завойованих територій, просто грабуючи їх. Колись, ще у XVII столітті, на Стрийщині росли величезні ліси, де звірів було більше, ніж дерев. Польські магнати на чолі з королем приїжджали звідусіль на полювання. Далі почали видобуток солі. Щоб її випарити, потрібно було дерево. Щоб було чим стріляти – потрібен був поташ. Для його виготовлення теж використовували дерево. У ХХ столітті лісів наче й не було ніколи. Десь на обрії поодинокі гайки.

Дрогобич хоч чимось скористав зі своїх багатств, але то був не український Дрогобич. Дещо-таки нафтові магнати побудували для теперішніх іноземних туристів. Гіди не розповідають, як крізь імперську пиху пробивались паростки національної культури і підприємництва, коли в нас не було власної держави. Борислав, галицька Каліфорнія, дозволив висмоктати з себе всю нафту, і залишився потопати в болоті й некультурності. Ґрунти, які залишаються після видобутку нафти, науковці називають “гіркими”. Те саме трапилось і в Стебнику, де після екологічної катастрофи 1983 року, занепала вся інфраструктура. В єдиному осередку культури – Народному домі – протікає дах і на останньому поверсі стоять відра. Всі, хто міг, виїхали на заробітки.

По всій Галичині після 1991 року була свідомо знищена промисловість. “Тож не дістанься ти нікому”. Цегла та залізо пішли на продаж. Жоден завод чи фабрика не вистояли і не оновили виробництво. Людський капітал деградував і звівся до купівлі-продажу товарів чи послуг.

Окупанти будували дороги та мости, щоб вивозити сировину. Коли сировина закінчилась, вся транспортна інфраструктура занепала. Як вузькоколійка у Майдані село біля Дрогобича, Львівська область.

При незалежній Україні слід було спершу навчитись господарювати на благо своєї країни. Ніхто не знав як, бо такого раніше не було. Тому теперішнє агресивне ставлення до обробітку землі, довкілля, пам’яток старовини виглядає так, ніби українці самі себе окупували і роблять усе те, що робили до них століттями імперці. Свідомість їхня звузилась до турботи про задоволення особистих потреб і світогляду соціального утриманця: від мене нічого не залежить і за те, що я дозволяю вам красти, нищити і збиткуватись над іншими, ви повинні мене годувати. Рабство не можна викорінити за тридцять років, тим паче, що уся повнота влади належить олігархам, які шляхом обману під час приватизації заволоділи тим, що мало би належати українському народу чи іншим народам колишнього СРСР. Держава не контролює нічого, бо її правова система не опирається на Конституцію, а підлаштована під грабунок ресурсів, які ще залишились.

Влада не враховувала того, що рано чи пізно на Україну нападе агресивний сусід і слід мати добре навчену армію, Службу безпеки і надійний тил. У нас тил – це ареал спілкування українською мовою. Враховуючи те, що свідомість галичан менше була затруєна комуністичною ідеологією, а також, що ці терени не мають кордону з Росією, слід було саме тут будувати оборонну промисловість та важливі стратегічні об’єкти, а не дурити галичан тим, що туризм їх озолотить. Насправді ніхто не збирався цього робити для європейців чи американців, а для постсовкової клієнтури, якій по барабану засмічені Карпати чи зруйновані пам’ятки архітектури, знищені народні промисли, аби були сауна, шашлик і бухло. 

Ані українська історія, ані українська культура не потрібна тим ностальгійними поляками чи австрійцям, які шукають “польський” чи “австрійський” Львів. Не потрібні вони і тим українцям, які передали своїм дітям у спадок колоніальний комплекс меншовартості і настанову: “Треба звідси валити”. Отак просто? Віддати свої землі хтозна-кому і тинятися номадами по світу, де люди тримаються свого коріння і пишаються подвигами своїх предків, що побудували незалежні успішні держави. Тому всі чекали, що Україна капітулює, бо бачили, хто звідти приїжджає на заробітки чи відпочинок, не знаючи навіть мови свого народу. І що генеалогічні пошуки галичани проводять лише для того, щоб отримати карту поляка або знайти в собі бабцю-єврейку.

Народ не так швидко вмирає, особливо, народ, чиї предки вміли воювати за свою Батьківщину, і вмирали зі словами: “Слава Україні”. Ці гіркі землі мали би стікати медом і молоком, натомість стікають кров’ю і сльозами.