Селянин, байдуже якої нації, з усіх соціальних верств найбільше потерпав від війн та соціальних катаклізмів. Від столочених посівів та відібраної худоби до узаконеного рабства — панщини. "Тісні роки", як називали два десятиліття після скасування панщини в Галичині, принесли голод, моровицю, і моральну деградацію села. Врешті з того почалася еміграція, а Перша і Друга світова війна позбавили селян землі. Подібно, що російсько-українська війна також принесе селянам неприємні сюрпризи, бо в темні часи значно легше обкрадати громадян.
Галина Пагутяк
письменниця, лавреатка Шевченківської премії з літератури
Селян традиційно вважали найнижчою сходинкою в суспільній ієрархії, а ідеологи марксизму-ленінізму відкрито глумилися над ними. За совітів селяни не мали навіть паспортів, видавати їх почали коли виникла потреба в робочій силі на заводах та фабриках. За багаторічну рабську працю в колгоспах селяни та сільська інтелігенція отримали невеликі земельні наділи — паї. З настанням незалежності їх і присадибні ділянки треба було приватизувати. Моя сестра витратила на це два роки і купу грошей. Вона працювала в Польщі, бо завод ліквідували. Земля залишилася у спадок від моїх батьків, сільських вчителів. Колись мої діди й прадіди вважалися заможними, бо мали досить землі. Ці наділи скорочувалася з кожним різким соціальним зрушенням як шагренева шкіра. Позаяк терпіння і грошей у селян не вистачало, то лише кілька людей приватизувало свої сотки.
Нелегальний продаж землі відбувався дуже просто, непомітно та протизаконно, і в нашому селі в одних руках опинилося 100 гектарів. Одного прекрасного дня на колишніх колгоспних полях з’явилися комбайни і трактори й стали сіяти соняшник, кукурудзу, які нещадно обробляли хімією. За кілька років грунти стали абсолютно не придатними для обробітку. Селяни без бою віддали найбільший скарб, а самі подалися на заробітки. Жодного фермерського господарства не утворилось, бо навіть, якщо в когось і був би сякий-такий стартовий капітал, він не дав би собі ради з державним чи кримінальним рекетом та бюрократією. Для цього потрібно мати не лише сталеві нерви, а й юриста-аса під рукою — "адвоката черні". Пам’ятаєте притчу про мітлу, яку неможливо зламати, хоча, коли її розділити на прутики, то це дуже просто зробити? Так і сталося — все,що могли дозволити собі власники землі — це тихе обурення.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:
У давніші часи, ще за небіжки Австрії, була ходачкова шляхта, яка відстоювала права громади, що її делегувала. Іван Франко був у курсі судових процесів, на які зважувалися селяни, аби відсудити несправедливо відібрані місцевими феодалами громадські угіддя. Він сам консультував селян у подібних ситуаціях. І хоч австрійська судова система була неймовірно забюрократизованою, деякі справи селяни таки вигравали. Або вчиняли бунт із відчаю. У них не було виходу, бо вони жили з того, що родила земля. Погано жили, але траплялися талановиті господарі, яким земля приносила прибутки і вони могли дозволити собі вивчити синів на священиків, лікарів, адвокатів.
Соціалізм знищив сільські громади, які мали колись власні суди і вирішували свої внутрішні проблеми без влади. Люди, які не вміли читати і писати, знали як захистити свою власність. Тепер, коли чи не в кожній хаті є люди з вищою освітою, селяни абсолютно дезорієнтовані й безпорадні. Як зрештою і більшість громадян Незалежної України. Під час війни місцева влада, яку вони самі обрали завдяки підкупу та шантажу кандидатів у депутати, хоче забрати у них навіть оті клаптики землі, які заробили чи вони самі, чи їхні батьки, оголосивши їх незаконними. Продати землю чи здати її в оренду вони не можуть, бо та не приватизована. Ось таку новину я почула в своєму селі Уріж, яке прикріпили до Бориславської ОТГ фактично без їхньої згоди.
Наші люди переконані, що справедливості не існує, і здатні лише на глухий гомін, що навіть не назвеш пасивним спротивом. У них живе страх не перед розкуркуленням та виселенням у Сибір, зараз мало хто про це згадує, а перед рекетом 1990-х, який довів їх до повного зубожіння і відчуження від шляхетної праці коло землі. Залишається бунт? А нащо він їм? Ліпше поїхати до Польщі збирати трускавки і яблука або в Чехію на будову. Чи в Італію доглядати за дітьми і старими. А то все можна купити, були би гроші. І скидається на те, що через кілька десятиліть українські села просто вимруть, стануть таким собі атавізмомпоява в організмів ознак, властивих їхнім далеким предкам.
Французький історик Фернан Бродель, якщо для вас не є авторитетами українські економісти такі як Сергій Подолинський чи Микола Руденко, колись писав: "Історія цивілізації — це історія пшениці". А історія пшениці — це процес, у якому задіяні не лише сонце, вода, земля, а й люди, які її вирощують і вміють це робити. І головне — хочуть це робити попри всі грабунки і приниження, яких зазнає українське селянство впродовж століть. На Сході й Півдні поля заміновують, урожай забирають окупанти, і фермери та господарі чекають на те, що ЗСУ їх визволить. А на Заході своя ж влада вигадує всілякі шахрайські схеми, щоб вилучити у людей рештки земельних наділів і напхати собі кишені. Зрештою, хай діється Божа воля — якщо люди не хочуть боротися за свою ж землю, то ніхто їх не прийде визволяти.