Джерела російської автократії та української демократії. Частина перша: Русь

Небезпека легких відповідей

Кожна складна проблема має просте, зрозуміле й хибне рішення — такою є пастка легких відповідей. Згадаймо лише останнє 30-ліття історії Росії та України. Що ми бачимо? У першому випадку — громадянські війни (у Москві та Чечні), операцію "прєємнік", узурпацію влади, провал народних виступів, терор і врешті-решт повномасштабну імперіалістичну війну; у другому — так-сяк, але працюючий механізм зміни влади, політичну конкуренцію, вдалі революції середнього класу. І дуже важливо не поспішати з відповіддю на запитання "Чому сталося саме так, а не інакше", щоб не втрапити в пастку.

Чимало українців списують російські проблеми на якесь "генетичне рабство" в сусідів. Але мало того, що справжні генетики жодного "рабського" гена не виявили, так ще й уся історія свідчить проти такого висновку. Мільйони українців живуть у Росії, і що? Де їхня українськість? Де волелюбність, анархічність, працьовитість? А хіба мільйони "природних росіян" в Україні не обрали нашої країни за батьківщину, хіба ніхто з них не став на її захист зі зброєю в руках?

Та й заміна "крові" на "імперську культуру" не дає потрібної відповіді. Он у британців та французів культура була ще "імперськішою", чого варті "тягар білої людини" чи стиль "ампір", однак це не перетворює сучасні Лондон та Париж на центри агресії (ну, на Близькому Сході все не так однозначно, але точно ніхто не звинуватить європейців в анексії чужих земель).  

Так само простою й неправильною відповіддю росіян є приписування успіхів наших революцій винятково структурі економіки. Неодноразово доводилося читати, мовляв, в Україні є олігархічна конкуренція, з якої випливає політична та медійна, опозиційні депутати прикривають протестувальників від поліції тощо. От тому Майдани перемагають, а Болотна — ні. Але заждіть 1 між 1996-м та 2000 роком Росія була більш олігархічною за Україну, однак Путін під аплодисменти народу зжер російських олігархів, а в Україні вони збереглися (і тому деякі з них могли виступати проти влади 2004-го та 2013 року). Отже, річ не в олігархах, а в тому, що в Україні неможлива така вертикаль влади, як у Росії. І не варто все валити на державний апарат — у Франції держава теж потужна й теж централізована, але французьке суспільство мало схоже на російське (попри імперіалізм в анамнезі).

На моє переконання, глибокі відмінності між теперішніми Росією та Україною (а також Білоруссю) не можна пояснити сучасними обставинами. Те, що в Москві 1993 року президент Борис Єльцин наказав стріляти по парламенту через незгоду з імпічментом, тоді як у Києві 1994 року чинний президент Леонід Кравчук програв дострокові вибори й мирно віддав владу тезці Кучмі, не означає, що передумови для великого розходження країн склалися тоді ж. Якраз навпаки — різні траєкторії руху держав стали наслідком тих розбіжностей, які вже існували в суспільствах.

Але наскільки здавна?

Не зупинятимусь на докладному розгляді доби СРСР, Російської імперії чи Російського царства — у якісь періоди відмінності миттю впадали в око, а в якісь центральна влада робила все можливе для уніфікації. До XVII століття окремішність російських та українських земель була юридичним фактом (хоча й тоді вели розмови про "один народ"). Самодержавство Московії та аристократичний республіканізм Литви — Польщі занадто відрізнялися, щоб їх можна було сплутати. Отже, джерела сягають глибше.

То невже в усьому винні монголи?

О, за популярністю "кривава школа монгольського рабства" — це аргумент № 2 після "вродженого рабства", і в самій Росії також, та настільки ж неправильний. Як я пізніше покажу на численних прикладах, тиранія серед степовиків — це майже завжди виняток, пов’язаний із неймовірною особистою харизмою вождя (Моде, Аттіла, Чингізхан). А так кочові суспільства, на відміну від осілих, погано надаються для побудови абсолютизму — майже поголовна мобільність населення не поєднується із тотальним контролем з боку влади. Можливо, блиск самовладдя китайських імператорів сліпив очі деяким ханам, але до Руси те сяйво точно не сягало. Кримський юрт — справжній нащадок Орди — був значно вільнішим за Московію, там родова аристократія на Дивані реально могла визначати зовнішню політику — іноді всупереч волі хана.

Але серед ранніх слов’ян автократії ми ще не спостерігаємо (про це далі).

То де ж джерела майбутнього російського автократизму та українського демократизму? Забігаючи наперед, скажу, що це — не просте запитання. Не все, що з нами трапилося дуже давно (800 років тому, наприклад), визначає наше сьогодення. Але і заплющувати очі на родові травми — теж не варіант. Тому наш шлях до прояснення великого розходження не буде ані швидким, ані легким.

Але воно того варте.

Влада в ранніх слов’ян

Ранні слов’яни — до початку свого Великого розселення — жили абсолютно типовим для своїх умов родовим ладом. Прокопій Кесарійський у "Війні з готами" (після 550-х років) писав: "Ці племена, склавіни та анти, не керуються однією людиною, але з давніх-давен живуть у народоправстві, і тому в них щастя та нещастя в житті вважається справою спільною". Маврикій у "Стратегіконі" (на початку 600-х років) додавав: "Їх аж ніяк не можна схилити до рабства чи підпорядкування у своїй країні… Не маючи над собою голови і ворогуючи один з одним, вони не визнають військового ладу, не здатні боротися у правильній битві… Позаяк між ними немає однодумності, то вони не збираються разом, а якщо й зберуться, то вирішене ними зараз же порушують інші". Але при цьому, зауважував Прокопій, "по суті вони непогані люди і геть не злобні".

Однак Йордан у "Гетиці" (550—551) уточнював, що під час війни з готами приблизно 380 року був такий собі "rex" антів Бож, який спочатку вдало опирався завойовникам, але потім загинув. Переможець розіп’яв Божа, його синів та 70 старійшин, щоб залякати антів. Навряд чи тут доречно перекладати "rex" як король чи цар, правильніше, як на мене, говорити про князя. Загалом наявність вождя під час бойових дій навіть у недержавних суспільствах — нормальна практика. На початку ХІХ століття бушменське плем’я ≠ау//ен (тільки не питайте, як це вимовляється) не лише призначало собі воєнних вождів, але й оточило свої поселення гостроколами, а під кінець століття знову повернулося до кочового трибу життя. На 1921 рік вони теж мали вождів, але вдруге до осілости не перейшли. Тож, хай там як, висновувати про появу в ранніх слов’ян спадкової князівської влади дещо передчасно. Найімовірніше, вожді були виборними, а найважливіші питання вирішували на загальних зборах — вічах.

Однак Велике розселення слов’ян, як і в усіх подібних випадках, призвело до посилення ролі воєнних вождів. Оскільки бойові дії з сусідами майже не припинялися (даремно думати, що заселення половини Європи відбувалося мирно), потреба у вождях стала постійною, і поступово вони не лише відтіснили на другий план стару родову знать, але й зменшили роль віча, хоча й не позбулися його.

На той момент, коли слов’яни цілковито опанували Східноєвропейську рівнину, від їхніх початкових племен майже нічого не залишилося. Назви, відомі нам з літописів, стосуються радше не племен, а вождівств — політичних організмів. Переосмислення перехідного етапу від племен до Руси ще триває, але деякі обережні висновки вже можна зробити.

Найімовірніше, що східні слов’яни (якщо вони хоч колись були чимось єдиним) розселившись, перебували на різних рівнях суспільно-політичного розвитку — за різними методиками, від трьох до п’яти. В одних групах влада лише виокремлювалась, а в інших — уже виокремилась. Примітно, що найдавніший літописець лише у п’ятьох випадках вказує на наявність "княжіння": у полян, деревлян, дреговичів, полочан та новгородських словен. На мою думку, це не означає, що в інших славініях (так імператор Костянтин Багрянородний називав слов’янські політичні утворення) не було князів у сенсі вождів. Але, певно, лише в цих п’ятьох дійшло до тієї чи іншої форми спадковости князівської влади.

З уривчастих свідчень можемо спробувати реконструювати вигляд типового слов’янського вождівства напередодні появи русів. Найголовніше, що кожна славінія була відокремлена від своїх сусідів — ймовірно, маючи власну назву (якщо літописні імена — не вигадка). Хоча кордонів в сучасному розумінні між ними не було, існувало поняття про свою територію. Ранні слов’яни регулярно змінювали місце проживання в міру того, як виснажувалася оброблювана земля навколо, але нові села не ставали від того "нічийними" –— вони від початку належали до того чи іншого вождівства. У типовій славінії було щонайменше одне (а часто більше) справжнє місто, тобто велике поселення зі стінами, яке виконувало роль центру влади й торгівлі. Частина цих міст була старими родовими осередками, частину цілеспрямовано зводили князі.

На чолі вождівства, природно, стояв князь. Ймовірно, перші князі походили зі слов’ян, як-от Ходота з в’ятичів (а то й сам їхній першопредок Вятко, якщо він існував), Тур (якщо і він існував), Мал (якщо його ім’я має слов’янський корінь). Але не менш часто, як і повсюди в Європі, вождівства очолювали іноземці. Про Аскольда київського та Рогволода полоцького з літопису відомо, що вони були "з-за моря". На перших стадіях князь був виборний (якщо з місцевих) або запрошений (якщо іноземець) на певних умовах. Згодом влада залишилася в роду князя ("і по сих братах держати почав рід їхній княжіння"), переходячи у спадок до братів чи синів попереднього правителя.

Але немає нічого більш хибного, ніж вважати цих князів-вождів повноцінними монархами, тобто одноосібними правителями та главами славіній. Жоден із них не "обіймав посади" князя, тому що титул і повноваження були невіддільні від його особистости. Правителя вождівства можна було вигнати чи вбити, тобто вплинути на нього фізично, але неможливо було просто забрати владу в політичний чи юридичний спосіб — на перевиборах — або імпічментом (остракізм якраз і передбачав фізичне вигнання, а не лише позбавлення повноважень).

На початку князі мали лише три функції: воєначальників, апеляційних суддів та подекуди жерців. Однак дві останні постійно "розмивалися", оскільки могли бути передані іншим людям та краще їх виконували колегіально. Лише ведення війни залишалося незаперечною прерогативою князя, а отже, джерелом його сили та легітимности. "Краще вже мати одного поганого командувача, ніж двох добрих", – написав якось Наполеон. І тут нічого додати.

Саме завдяки воєнній функції князя піднеслася і дружина — феномен, незнаний до Великого розселення. Молоді чоловіки, безвідносно до їхньої родовитости, були пов’язані з князем лише взаємною присягою і просувалися вгору, ставлячи свої таланти вождю на службу. Зі свого боку князь забезпечував дружину всім необхідним, виділяючи їй частку воєнних трофеїв та данини. Цей спосіб урядування на сході Європи тривав століттями (на заході значно менше), а на типологічно схожі механізми ми натрапляємо в капітанів піратів, ватажків розбійників та іноді в сучасних польових командирів.

Однак, і це найважливіше, верховна влада у вождівстві, принаймні на першому етапі, залишалася в руках народних зборів, а князь із дружиною виступав як "орган виконавчої влади". І лише внаслідок багаторічних війн, що супроводжували Велике розселення, та підкорення іноплемінників князі здобували окрему від віча владу — воєнну, як йшлося вище. Але це не означало зникнення народоправства. За літописцем, "Новгородці бо від початку і Смоляне, і Кияни, і Полочани, і всі волості, як на думу, на віча сходяться" (запис під 1176 роком, але очевидно, що йдеться про давню традицію). Однак докладніше про віче — згодом.

Завдяки історії з убивством князя Ігоря умовного 945 року ми можемо зазирнути глибше у древлянське вождівство. Там о тій порі був не просто окремий князь Мал, а ціла князівська династія. Існували й укріплені міста, а в них — "старѣйшины града", тобто якась місцева еліта; стара знать брала участь в управлінні: "...деревляне изъбраша лучьшие мужи, иже дерьжаху Деревьску землю". І смерть Ігоря не стала результатом одноосібного рішення Мала — перед тим деревляни зібралися на раду (на жаль, ми не знаємо, наскільки широким колом). За століття до цього поляни, "здумавши", давали по мечу від диму як данину хозарам.

Таким чином, ранні слов’яни пройшли магістральним для решти індоєвропейців шляхом переходу від родового ладу до вождівств. Влада на початку була розділена між старішими родичами та народними зборами, а під кінець чільну, але не одноосібну владу отримав князь — воєнний вождь. Однак навіть після того, як князівська влада стала спадковою, найважливіші питання все одно вирішували на загальних радах — якщо не всієї землі, то столичного міста точно.

І хай як це дивно звучить, "княжіннями" літописець називав вождівства на сучасних українських, білоруських та тодішніх новгородських землях. Ядро ж "історичної Росії", можливо, на той момент сильної влади не знало взагалі.

То невже джерела російської автократії та української демократії перебувають в добі Руси?