"Дві сестри — одна доля"

<p>Оля Галабурда під час експедицій "Локальної історії"</p>

• Цей текст написала наша колега, історикиня Оля Галабурда, що відійшла у засвіти після боротьби з тяжкою хворобою 14 червня 2020 року.

Коли ми їхали на Золочівщину, то завдяки о. Віталію Барабашу вже знали, що нас чекають непересічні люди та цікаві історії. У передчутті захопливого інтерв’ю ми потрапили у село Бонишин до Любові Манько (у дівоцтві Захарчук). Пані Любов була зв’язковою ОУН, чинила активний спротив радянській владі в українському підпіллі. Одного разу бачилася з Романом Шухевичем, щоправда, дізналася про це значно пізніше, коли побачила фото провідника. За свою "націоналістичну" діяльність Любов Манько репресували разом зі сім’єю. Коли пані Люба почала розповідати про рідних та їхні долі — ми були вражені стійкістю цих людей. 

Отже, по приїзді в село люди відразу підказали, де мешкає пані Люба. Підходимо під стареньку хату — двері замкнені, ніхто не відгукується. Кличемо: "Пані Любо, відкрийте, то історики зі Львова", — тиша… Повторили декілька разів, але відповіді не почули. Остання спроба: "То ми від отця Віталія!", — і за лічені секунди двері відчинилися, — "Заходьте, я на вас чекала".

<p>Любов Манько</p>

Любов Манько належала до українського руху опору. Вступивши до Юнацтва ОУН, спілкуючись з такими ж юними патріотами, дівчина зрозуміла значення свободи і потребу здобуття незалежної держави. Вишкіл для неї та інших членкинь Юнацтва проводила старша сестра Надія (Надія Захарчук "Калина"). 

"Вона нам так переконливо говорила, що вже би брав кріс і йшов стріляти москалів: «Боротьба не легка, треба боротися, москалі не вічні. Україна буде!»", — пригадувала пані Люба слова сестри.

Пройшовши трохи далі в її будинку ми побачили, що все у вишитті: штори, наволочки, образи. 

"Це ваші роботи?", — "Так, донедавна вишивала, а тепер і з окулярами погано бачу…", зазначила господиня.

<p>Ірина Кілярська "Черемшина"</p>

Поряд із картинами висіло дві фотографії. Пані Люба побачила, що ми звернули на них увагу: "То мої сестри, обидві Ірини (рідна сестра — Ірина Захарчук "Береза", 1927 р. н. та двоюрідна сестра — Ірина Кілярська "Черемшина", 1926 р. н.). Правда гарні були, що з того?!", — з сумом констатувала пані Люба і почала розповідати історію своїх мужніх сестер.

Ірина (Ірена) Кілярська, яку ми побачили на першій світлині, народилася 1926 року в селі Почапи Золочівського повіту Тернопільського воєводства. Вступила до Юнацтва ОУН, з другим приходом Червоної армії у 1944 році почала працювати в Українському Червоному Хресті. Згодом стала спецзвʼязковою і ходила у дальші терени. У 1946 році повернулася до рідної Золочівщини і працювала як друкарка  Золочівського надрайонного Проводу ОУН. 

<p>Ірина Захарчук "Береза"</p>

"Іра проходила курси медсестер у Зашкові, розповідала Любом Манько, ніби поринаючи в минуле. Їх було багато, всі жили на квартирі. Заняття проводив лікар жид. Вона казала: "Він все мене брав показувати як перев’язки робити, дощинку поставити…". Гіпсу не було, то ставили дощечки, а бинт робили — різали лляне простирадло, тяли на паски і жиліском прасували, бо то не було де стерилізувати. Вона знала першу поміч надати, вона і брата лікувала, як прийшов з Карпат ранений"…

МГБ, за ними давно слідкували, бо вони друкували відозви до народу: щоби не вступали в колгоспи, що більшовики не вічні, що треба зберегти свою державу і свій народ зберегти. Але то не впливало на людей. Вони мали машинку, в нас була криївка. Більшовики її не знайшли, аж завалився ґанок, бо ту стояли коні колгоспні. А нас не було, ми були вже в Сибірі…

Їх зловили в кінці села, то було 15 лютого 48-го року. Вони хотіли вийти до того ліску між Княжим і Бонишиним… Її  ранили і вона просила, щоби та її дострелила, а вона сказала: "Я того не зроблю, я собі краще кулю в лоб дам!". Ірина Захарчук вистрілила собі в голову, але куля вийшла біля ока. До непритомних, але ще живих дівчат, приступили радянські пси. Все ж поранення стало смертельним для Ірини Захарчук. Кілярську намагалися врятувати, аби допитати, але та усіляко відбивалася від будь-якої допомоги.

"Тій Ірі зробили операцію, а коли вона прийшла до тями, то цілий час повторяла: «Я вмираю за Україну, я вмираю за Україну!». А той, шо сидів коло неї кагебист, шо пильнував її, він казав: «Нє нада умєрать! Вийдєш замуж за нашева афіцера, будєш харашо жить», — а вона йому плюнула в лице". З останніх сил Ірина боролася з ворогами в лікарні, кричала, що бореться за Самостійну Соборну Державу, співала повстанських пісень, обзивала радянських охоронців "шміраками". "Вона лежала в Золочеві в травматології. Вона вночі порвала собі всі шви і стекла кров’ю до ранку", розповідала Любов Манько про сестру. Історію її смерті, вона дізналася тільки за декілька років, адже в той час перебувала на засланні.

"Вона мала медаликмедальйон Матері Божої Неустанної Помочі, а кагебіст той медалик зірвав і кинув в смітник, в урну таку, як то в палаті була. Сестра-костилянщиця берегла той медалик 10 років, поки ми не вернулися з Сибіру. Вона шукала нас, чи є хтось з родини… І вона мені все розказала і віддала ту срібну Матінку Божу. Я дітям дала, може будуть пам’ятати з якого вони роду"…

В скупому звіті спецслужб було зазначено: "Столкновение боёвки ОУН с облавниками МВД в селе Бонишин Золочевского района Львовской области. Застрелилась тяжело раненая подпольщица Ирина Захарчук "Береза" и тяжело ранила себя подпольщица Ирина Килярская "Черемшина" (22 года), которая на второй день умерла от кровопотери после её отказа произвести перевязку".