1927: "Бувай ми здорова, я тебе не знаю..."

Відновлена Польща, за задумом її творців, мала б бути мононаціональною державою. Принаймні Роман Дмовський, що очолював орган відповідальний за нові кордони — Польський Національний Комітет, у 1919-у твердив, що ефективна держава мусить налічувати не менше 75% польського населення. Та цієї пропорції не дотрималися, а українці стали найчисельнішою національною меншиною. Особливо це стосувалося Волині, де згідно даних офіційного перепису, на 68.4% українців припало 16.6% поляків.

Тож почнімо з Волинського воєводства, тим паче, що на початку 1927-го увага українців була прикута до міста Володимир-Волинський, в якому відбувався один з найбільших політичних процесів. За кількістю учасників його назвуть "процес 151". Він розпочався, ще у 1926 році та вирок зачитали таки в 1927-му. На лаві підсудних опинилися здебільшого українські селяни, хоча преса ще називатиме резонансний процес "справою Українського Повстанчого Союзу". Підсудних звинуватили в державній зраді та підготовці до повстання — начебто вони хотіли відірвати українські землі від Польщі та приєднати до УРСР.

З акту обвинувачення, який що складав 66 сторінок, стало відомо, що після того, як у 1924-у влада заборонила Українську Соціал-Демократичну Партію, її клітини потрапили під вплив Комуністичної Партії Західної України (КПЗУ). Ба більше — вони творили бойову структуру — бригаду, поділену на полки, що ділилися на курені, сотні та менші клітини. Члени підпілля називали один одного "козаками". Такий собі націонал-комунізм із радикальними намірами і бойовою структурою. Серед ув’язнених було 8 євреїв, решта — українці. Слідство тривало близько року. Весь цей час 63 затриманих перебували в тюрмі, інші ж, заплативши заставу, приїхали на сам процес. Окрім них, викликано й близько 400 свідків.

Однойменний орган Комуністичного інтернаціоналу, писав: «Це найбільший масовий політичний процес, небувалий в Польщі за весь час її "незалежного" існування. У зв'язку з цією подією, глухе волинське містечко об'явлено у стані облоги. Його вулиці та околиці повні всіх родів поліції: кінної і пішої, явної та таємної. Надіслані значні загони військ. При державних будівлях стоять кулемети».

Подібно висвітлювало й львівське "Діло": "Ціле місто прибрало з нагоди цього процесу вигляд воєнний. По улицях переходять часто великі військові патрулі. Сконсиґновано [залучено] велику кількість пішої і кінної поліції. Кажуть, що приїхали відділи аж з Познанщини. По вулицях збираються гуртки людей, щоб побачити знайомих обвинувачених, що їх проводять з тюрми містом до судової зали. Людей розганяє кінна поліція".

Під час судового процесу лише 11 підсудних призналися до Комуністичної партії, хоча заперечили існування бойових клітин. Інші ж заявили, що підписали зізнання через побої. Свідок Лавро Рудь зізнався, що за пляшкою горілки інший свідок — Ян Сівак попросив записати з його слів перелік боржників, які йому начебто завинили. Так було створено один зі списків осіб, яких звинуватили в причетності до бойової організації.

Інший підсудний — Пейсах Травнер, згадував, що його кілька місяців тримали у в’язниці й погрожували побоями. Про свідка-поліцейського Травнер розповів: «Свідок мені сказав, що хоче "впакувати" до того процесу весь свідомий елемент, незадоволений з польського правління на Волині, без огляду на політично-суспільні погляди, щоб на будуче не було найменшого прояву протесту і невдоволення».

Не зовсім в порядку було те, що свідками на суді виступали самі ж поліцейські. Як згадував адвокат Степан Шухевич: "Судді мешкали в поліційнім будинку, а поліційні функціонери були найважнішими свідками. Судді там спали, харчувалися, пили грали в карти разом з прийдешніми свідками".

Такі судові розправи були надзвичайно коштовними, та хто б то рахував — кінцево витрати запишуть на підсудних і ті змушені будуть їх покрити.

Суд завершився в січні 1927-го. Дев'ятеро обвинувачених отримали довічне ув’язнення, четверо — по 15 років в’язниці, шестеро по 12, 39 осіб по 10, тринадцятеро осіб отримали по 6 років, 60 по 4 роки і ще двадцятьох звільнено. Преса сперечалася скільки сумарно років відсидять засуджені. "Діло" нарахувало 1000 років — зважаючи, що в’язні з довічними вироками ще молоді й зможуть відбути в тюрмі по 25-30 років. Сіоністська "Хвіля" давала їм лише 15 років життя, тож вийшло 903 роки. Все ж, обидві газети помилилися, адже незабаром більшовики обміняли в’язнів на поляків, засуджених в СРСР. Тож "обмінний фонд" в’язнів мав свою традицію.

Подібні справи були притаманні Волині, а Степан Шухевич звернув увагу, що місцева поліція любувалася у великих цифрах, тож політичні процеси там були надзвичайно чисельні. Важко було б уявити подібний процес в Галичині. Але й тут судочинство було не ідеальне. Показовий випадок трапився того ж 1927-го — процес у справі вбивства шкільного куратора Станіслава Собінського. Того застрелили у Львові в жовтні 1926 року, та попри резонанс, поліція не знайшла бойовиків.

Але допомогло підпілля. На початку 1927-го вийшло друком перше число видання УВО під назвою "Сурма", а в ньому згадали: "Один удачний стріл, вицілений певною і недрожачою рукою члена Військової Орґанізації, і на твердий камінь львівської землі звалилось бездушне тіло того, який ще перед кількома годинами видавав дальші засуди смерти на українське шкільництво…". Тож українська версія стала головною у слідстві. Не маючи слідів реальних бойовиків, поліція заарештувала двох невинних українців: Івана Вербицького та Василя Атаманчука. Їх засудили на смертну кару, яку замінять на 15 та 10 років ув’язнення.

Продовжуючи тему замахів і навіть самогубств... Насамперед варто згадати вбивство радянського дипломата Петра Войкова. Його застрелив 7 червня 1927-го на варшавському вокзалі прихильник білогвардійського руху. Вбивця отримав 15 річний присуд, а прах Войкова поховали в некрополі Кремлівської стіни.

Та це було у Варшаві, і не мало нічого до української справи. Зате українців вразило самогубство політичного діяча Володимира Бачинського. Він був одним із організаторів УНДО, керівником міжпартійної ради в першій половині 1920-х, а ще раніше — депутатом галицького сейму та віденського парламенту. Політичний редактор діла Іван Кедрин приписував Бачинському вислів: "Українці так довго не матимуть своєї держави, поки кожна проститутка у Львові не знатиме, коли народився і коли помер Тарас Шевченко".

<p>Володимир Бачинський</p>

В останні роки він працював на полі україно-польського порозуміння. Через це пересварився з однопартійцями і в пресі не раз згадували про нервові розлади політика. Напередодні Бачинський провів кілька тижнів у Варшаві, марно намагаючись потрапити на аудієнцію до Пілсудського. Тож, повернувшись, у Львові, в день свого 47-ліття, у лазнях святої Анни політик порізав собі вени та помер у шпиталі. В передсмертних записках Бачинський назвав себе "сиротою", бо його політична настанова виявилася чужою землякам.

У продовження теми самогубств… Газета "Діло" за 10 березня в розділі "Новинки" надрукувало замітку під назвою "Пів-трупи і трупи": "Пошесть самовбивств серед молодого жіноцтва триває далі. Вчора у Львові дві нові жертви: дві панни, 20-літня Копичинська і 26-літня Онишкевичівна затроїлись субліматом і денатуркою, залишивши листи, де роз’яснюють причину (поки що невідому) свого вчинку. — В Отинії кинулась під поїзд, з нещасливого кохання, якась молода жінка. — В Яворівщині якийсь ошуканець продає населенню за алкоголь деревяний спирт, від якого три особи вмерли, а три поважно затроїлись. На Виленщині в однім селі затроїлось таким спиртом 40 кілька селян".

Що ще цікавого відбулося в 1927-му?

Щодо польсько-українських взаємин, то влада виявилася на диво послідовною. Ще минулого, 1926 року, відбувся переворот і до влади прийшов Пілсудський. Українці мали обережні надії, що національна політика дещо зміниться, адже за попередників — ен-деків термін "українці" офіційно замінили на "русини", а школи зробили якщо не цілком польськими, то принаймні утраквістичнимидвомовними. Зміни відбулися — посаду втратив міністр освіти Станіслав Грабський, але на цьому й все. В 1927-у влада спробувала утраквізувати українські школи імені Шашкевича у Перемишлі та Львові, а українську мову заборонили й на засіданнях Львівської міської ради. А ще підраховано, що на близько 20% українського населення Львова припадає жалюгідних 6% реальності. Тобто нерухомості.

Зате, чого було досить — це військових могил. Після війни за ними ніхто системно не доглядав. Селяни ставили березові хрести, та вони не відзначалися довговічністю. Тож у 1927 році дійшло до створення "Товариство Охорони Воєнних Могил". Його метою було "Плекати і поширювати між членами Товариства ідеї пієтизму і пошани до могил борців, які полягли у війні і похоронені на території Польської держави". За кілька років кількість облікованих українських військових поховань перетне позначку в три з половиною тисячі.

Та це буде за кілька років... А ось, що українці дійсно могли занести в свій актив безпосередньо у 1927 році, то хіба популярність пісні "Бувай ми здорова". Це була перша пісня українською, що підкорила Львів. Колишній автор стрілецьких пісень Роман Купчинський, тепер як фейлетоніст "Діла", під псевдо Галактіон Чіпка, писав: «Найбільш дурна пісня від часів "Бананів" — "Бувай ми здорова" — захопила кабаретово-пияцький ринок. Нема у Львові каварні, бару, тінгель-танглю, де б не лунали звуки безглуздої мелодії і рівновартних слів… Співають це не тільки національні меншості Галичини, але навіть імпортований негр. Щовечора в барі каварні "Лювр" чорний мистець джазбенду виломлює собі язик, щоб вимовити незрозумілі слова "Бувай ме здохова, муя сехітонька"».

Автором слів був бездомний, якого так і кликали "Бувай". Іншим вуличним іменем його було "Бен Гур", а в пісні згадувалася якась "Суривонька", тобто "Сура", то ж вуличному співаку приписували єврейську національність. Його пісня швидко здобула популярність далеко за межами Львова, захопивши навіть Варшаву.

Гаразд, раз зайшла мова за вуличне життя, то ще кілька дрібниць про Львів у 1927-у... В січні відбулося надзвичайне засідання міської ради з приводу великої захворюваності на грип. Рада з питань охорони здоров’я затвердила правила поведінки й окремо звернула увагу на модний і водночас негігієнічний жіночий одяг, що сприяє хворобі. Преса дослідила, що мова йшла про декольте та ходіння без панчіх, адже серед жінок захворюваність виявилася вищою ніж серед чоловіків.

<p>Відзначення 25-ліття єпископських свячень Йосифа Теодоровича</p>

У березні окремий пастирський лист щодо нескромних костюмів та заборонених танців видав львівський римо-католицький архієпископ Болеслав Твардовський. Отже, верхній одяг жінки має бути з непрозорого матеріалу. Сукня достатньо широкою — щоб можна було скромно стояти на колінах. Довжина — нижче колін та ліктів. Під заборону архієпископа потрапили всі модні сучасні танці: фокстрот, ванстеп, шімі, чарльстон та інші. Особи, що не дотримуватимуться цього розпорядження і не покаються не зможуть отримати розгрішення.

Інший єпископ — вірменин Йосип Теодорович з нагоди 25-ліття єпископських свячень отримав титул почесного мешканця Львова. З цієї нагоди міська рада також виділила на вірменський собор 25 тисяч злотих.

Львів був осідком ще й третього єпископа — Андрея Шептицького. 25-ліття його єпископських свячень відзначали два роки перед тим, але ні статус почесного мешканця, ні коштів для греко-католиків не виділяли, тож і згадати тут нічого.

Зате показовий і гучний випадок трапився на Водохреща 1927 року, коли в містечку Городок Ягеллонський греко-католики не запросили на водосвяття польську владу. Відповідь не забарилася. Під час водосвяття крізь український натовп пробився місцевий поляк, який прилюдно помочився у воду. Коли ж українці домагалися в поліції арешту негідника, то у відповідь почули: а що ж ви хотіли? Треба було запросити владу і подібних ексцесів не відбулося б…

І до інших новин:

У липні у Львові з’явився гурт китайців. Вони приїхали з Німеччини, а на вулицях продавали вироби з паперу. Наче нічого особливого, та ними зацікавилася поліція, яка, від гріха подалі, дала китайцям тиждень щоб ті покинули місто.

А ще міська влада Львова взялася за одвічну проблему сміття. Для цього постановили закупити відповідні машини марки Mercedes. Чотири авто коштували близько 20 000 доларів. На сьогодні це б становило $300 000.

На дорогах міста все більше уваги приділяли безпеці. Магістрат замовив 150 табличок з написом: "Їхати правим боком", а поліція організувала показові виступи: як правильно переходити дорогу.

У місті також з’явилися дві нові вулиці: Пілсудського та Собінського.

Насамкінець, оригінальне повідомлення з січневого "Діла": "Осторога. Комітети всіх будучих в т.м. (тім місяці) карнавалів, балів і вечерниць у Львові і на провінції постановили не впускати на салю гостей в невичищених черевиках пастою Елєґант".