12 бібліотекарок. Галина Пагутяк

Я приїхала в обід, коли семінар закінчився й учасники пили каву з канапками і тортом в маленькій кімнатці. Не всі учасниці приїхали, але 12 бібліотекарів точно було. Самі жінки, середнього та старшого віку. Розмовляли вони вже не про книги, а про збір коштів на благодійних концертах, а далі про тих, хто воює і хто загинув серед родичів і знайомих. Хвалилися яке село більше зібрало, хто з організаторів проявив винахідливість. Того дня ховали волонтера і на дверях ратуші був кольоровий некролог. Нема зараз в Україні цвинтаря, де б не було хоча б однієї могили героя під синьо-жовтим і червоно-чорним прапорами. Я бачу їх з вікон автобуса, коли подорожую Галичиною. Цей волонтер працював у зоні бойових дій і загинув під Кліщіївкою на Донеччині. Мав 36 років, його дочці — 14. Коли почалося повномасштабне вторгнення, 28 лютого він приїхав із Польщі в рідне Журавно і зразу почав допомагати людям діставатися кордону. Звичайний заробітчанин, який міг спокійно залишитися в Польщі, забрати туди дружину з дочкою, і звідти "співчувати". Так як інші здорові молоді чоловіки чекають поки закінчиться війна. А вона ніяк не закінчується. Чоловік перед загибеллю відчував щось, не дуже хотів повертатися в пекло війни. Він уже втомився. Брав у військових надлишок продуктів і розвозив по селах, під обстрілами, щоб люди не голодували. Ті люди, які брали від нього хліб, його ж і здали. Машину волонтерів розстріляли. 

— "Ви, певно, не розумієте про що ми говоримо", — спохопилася одна з жінок.
— "Та все я розумію".

Я могла би розповісти їм чимало подібних історій, але воліла просто слухати. В автобусі, що прямував до Журавного, теж розмовляли про війну. Дедалі більше ми втрачаємо родичів і знайомих.

Один із загиблих воїнів був удома на Великдень. Він детально розповів мамі, як треба його поховати, який пам’ятник поставити, що написати на ньому. Не уявляю, як мама це сприйняла, і чи взагалі усвідомила той факт, що, можливо, ховатиме єдиного сина. Молодого, нежонатого, але вже постарілого від війни. Це старші люди заздалегідь дбають про власний похорон, щоб не завдавати родині зайвих клопотів. Але про таке я чула вперше.

Я звикла бачити ці жіночі обличчя, позначені печаттю війни. Спокійні, без емоцій, але з приреченістю в очах. Вони прийняли цю реальність як даність і звикли з нею. Хай діється Божа воля. Я пригадала себе в перші дні війни, коли навідріз відмовилася їхати в село чи за кордон, і моє серце було як грудка криги, його не можна було нічим розтопити. Цей холод залишився, вже не пече, але не дає зігрітися.

Іще смерті. Про поранених не говорили, ніби їх не було. Всі двохсоті. У колишньому туберкульозному санаторії зараз живуть мами з дітьми. Аристократичний парк Чарторийських з палацом, на стіні якого зберігся барельєф з совою і книгою, що вказував напевно на графську бібліотеку за стіною, зараз заставлений гойдалками й каруселями. Розповідають про одну маму-переселенку, яка приводить дітей до бібліотеки і залишає їх під опікою працівників. Може їй так легше — бодай на кілька годин зняти з себе відповідальність під час війни. Потім я зустріла двох малих, що розмовляли каліченою українською, повертаючись зі школи. Вони виглядали веселими і задоволеними життям. Тут так спокійно, між Дністром і Свічею, тут забули власну історію, але історія не забула про них. На зустріч зі мною привели старшокласників і я, розповідаючи про війну, яка була до мене — Другу світову — сказала, що вони свідки дуже важливих подій і колись будуть розповідати про них своїм дітям та онукам. Їм буде що розповісти. Пам’ять воскресить, можливо, цю спекотну осінь, світанок їхньої юності і втомленого солдата, що йде майданом у Журавному, викликаючи почуття спокою і захисту, а не тривоги. Чомусь вони, наші солдати, діють заспокійливо. Їм буде що розповісти, є уже зараз, але вони воліють мовчати. Є речі, які можна віддати паперу, книзі, але страшно розповідати рідним. І самому собі.

12 бібліотекарок розчинилися у сяйві осені, повернулися до книг, які повинні захищати і берегти, навіть якщо здається, що нікому ці книжки зараз не потрібні.