Від княжої розвідки до СБУ

11:41, 20 листопада 2023

Без имени-1

Олександр Скрипник багато років досліджує історію українських спецслужб. Деякий час він сам працював у структурах СБУ й зовнішньої розвідки. Його книжки  містять архівні дані та свідчення безпосередніх учасників. В інтерв’ю "Локальній історії" пан Олександр розповів про витоки української розвідки та її еволюцію, а також про основних героїв і антигероїв.

белей.jpg

Лесь Белей

мовознавець, письменник, перекладач

Більше про розвідку читайте у новому випуску журналу "Локальна історія". Замовити можна тут

Княжа розвідка у візантійських лазнях

— П’ятитомна праця, де Ви є одним з авторів, називається "Спеціальні служби України від найдавніших часів і до сьогодення". Розкажіть, яка там періодизація? І що саме зараховують до власне національних спецслужб?

— У цій праці все починається із Київської Руси. Далі — Козаччина, потім — спецслужби УНР, зокрема ті, які діяли в екзилі, відтак — УВО, ОУН–УПА й насамкінець — сучасність, від 1991 року. Радянський період опустили: розуміємо, що це не була українська розвідка. Хоча раніше так не вважали

IMG_9764

Олександр Скрипник

Усі фото: Настя Телікова

— Почнімо з Київської Руси. Якою була тодішня розвідка?

— Зрозуміло, що класичної розвідки тоді не було, але вивідувальну діяльність практикували. Князі вибирали людей, які могли непомітно пробратися у тил ворога та зібрати потрібну інформацію. То мали бути особи, які краще бачили, швидше бігали, вміли добре маскуватися і знали мови ворога.

Зі шкільних підручників знаємо про класичні битви — наприклад, похід князя Олега на Константинополь. Він прибув саме тоді, коли в місті було дуже мало війська, і ланцюговий захист бухти Золотого Рогу зазнав невдачі. Це результати вдалого вивідування.

Я іноді жартома кажу, що перша розвідувальна резидентура Руси створена у X столітті, коли було підписано перші договори між Києвом і Візантією. Згідно з ними, руські купці могли оселитися у передмісті Константинополя і без зброї заходити в центральне місто, паритися у банях, спілкуватися з місцевими й організовувати торгівлю. Ці люди теоретично могли збирати інформацію.

Якщо згадаємо хрещення Руси, то князь Володимир послав у різні краї своїх представників, щоб ті оцінили тамтешні релігії. Потім, проаналізувавши всю інформацію, він вирішив зупинитися на християнстві. Це також була своєрідна розвідувальна діяльність.

Династичні шлюби Ярослава Мудрого — це доволі потужний інструмент таємної дипломатії, бо разом із нареченими в різні краї вирушав цілий почет, який стежив за тамтешнім життям і настроями.

— Як змінилася розвідувальна діяльність за часів Козаччини? 

— Цивілізація розвивалася, а разом із нею і розвідка. Дійшли розуміння, що без цього елемента дуже важко здобути воєнні перемоги. Петро Сагайдачний надавав розвідці важливого значення, вона посприяла всім успішним битвам того часу, зокрема під Оршею чи під Конотопом. Загалом під час Козаччини розвідувальною діяльністю займалися писарі та перекладачі.

Особливого поступу розвідка досягла за Хмельницького. Тоді з’явився перший класичний розвідник — Василь Верещака. Він працював камергером польського короля Яна Казимира й надавав Хмельницькому потрібну інформацію. Перед деякими битвами гетьман уже мав відомості про те, якими шляхами буде йти польське військо, якою буде його кількість і так далі. Верещаку викрили й кинули до в’язниці. Утім він не був єдиним. У розпал цієї війни, за даними досліджень, на Богдана Хмельницького працювало майже дві тисячі агентів — це були торговці, церковні діячі, а також скоморохи та старці. Гетьман не мав окремого відділу розвідки, але цією діяльністю керував Лаврін Капуста.

Також розвідку, особливо таємну дипломатію, вміло застосовував Іван Мазепа. Його наступник, Пилип Орлик, навіть використовував передове на той час шифрування, щоб листи не перехопила агентура Петра І. Орликові шифри у 1990-х вдалося знайти у шведських архівах, і криптоаналітики СБУ їх розшифрували.

Талант та ідейність

— Хто, на Вашу думку, мав кращу розвідку – УНР чи Українська держава? 

— Я б не брався порівнювати, чия була кращою. Загалом становлення української розвідки в той період було непростим. Цьому питанню не надавали такого значення, як хотілося б — як і розбудові збройних сил. За часів Центральної Ради були лише початкові спроби створити ці підрозділи. До них брали людей за ідейним принципом, але їм часто бракувало професійних якостей.

Коли прийшов Павло Скоропадський, відбувся певний прогрес, тому що він був досвідченим військовиком. При Генеральному штабі Збройних сил створили розвідче управління — це все була військова розвідка. Скоропадський також звернув свій погляд на Кубань, яку хотів приєднати, і направив туди свого агента Федора Боржинського, за освітою військового розвідника. Коли прийшла Директорія УНР, то, на щастя, напрацювання Скоропадського зберегли та розширили.

Для мене знаковий персонаж — Микола Красовський, який був одним із найкращих київських детективів за царської Росії. Він дуже добре проявився у розплутуванні антисемітської справи Бейліса, через що його звільнили з поліції. За часів Директорії Красовський очолив розвідувальний підрозділ і в нормативному документі описав, яким має бути український розвідник: "Інформаційне бюро розвідки не може тримати в рядах своїх людей абияких, для яких байдуже: чи бути військовим, чи вчителем, чи духовною особою, аби заробляти ж собі хліб насущний". Він наголошував, що головне — це талант та ідейність. Утім УНР так і не встигла розбудувати належних інституцій.

Симон Петлюра, відступивши після поразки до Польщі, усвідомив свої прорахунки. В одному з листів до начальника генерального штабу армії УНР в екзилі він писав, що необхідно створити нові державницькі основи для розвідувальної та контррозвідувальної роботи, тому що без цього Україна не зможе існувати.

— А якщо говорити про Махна і ЗУНР? Як у них було з розвідкою?

— Українська галицька армія і її спецслужби перебували на досить пристойному рівні, тому що це була австрійська школа з серйозною підготовкою. Але, на жаль, — бачите, оце наша біда — під час єднання УНР і ЗУНР між ними все ще точилося суперництво. Не було належного обміну інформацією, кожен окремо проводив операції. Це не принесло користи й закінчилося союзом УГА з "червоними".

У спогадах старшини УГА Івана Вислоцького описано, як проводили розвідувальну діяльність, як добували інформацію про озброєння противника, як підривали мости. Вислоцький проникав у тил противника, переодягнувшись більшовиком.

Махнова розвідка — теж своєрідна. Це була народна армія, яка за тиждень могла збільшитись від кількох до кількадесят тисяч — а потім знову розчинитися. У такій ситуації утримувати розвідувальні структури було дуже складно. Але він мав своїх інформаторів у селах. Їхня контррозвідка діяла дуже жорстоко — розстрілювали зрадників і ворожу агентуру. Загалом махновщина — це елемент нашої історії, але я би не долучав її до історії саме національних спецслужб.

— Як працювала розвідка УНР в екзилі?

— Це, мабуть, унікальне явище в історії світових спецслужб, коли урядові вдалося зберегти деякі формування у таборах для інтернованих і продовжити вишкіл. Військове міністерство в екзилі мало свої спецслужби, які впродовж 10 років, від 1926-го до 1936-го, досить активно працювали за кордоном в інтересах відновлення незалежности України. Робити це без грошей було доволі важко, але їм вдалося побудувати агентуру в окупованій Україні й зібрати інформацію, наприклад, про Голодомор.

Паралельно діяла розвідка Української військової організації, яка потім переросла в ОУН. Там була своя структура, дуже сильна. Поляки в документах 1930-х років визнавали, що коли розкрили сітку ОУН, то побачили, що вона була однією із найпотужніших у Європі.

Далі — етап розвідки ОУН–УПА під час Другої світової і в повоєнний період — Микола Лебедь, Степан Мудрик, Іван Кашуба. Вони, по суті, і в 1970-х, і в 1980-х іще збирали інформацію. З ними радянські спецслужби проводили оперативні ігри, як із серйозними супротивниками.

"Дюма відпочиває"

— Якщо говорити про українських розвідників, які працювали на інші держави, то які постаті були найяскравішими?

— Мабуть, найяскравішим був Григір Орлик. Його  біографія така, що Дюма відпочиває. Григір здобув чудову освіту, знав кілька мов. Працював дипломатом і агентом Людовіка XV у Речі Посполитій, Османській імперії та Швеції.  

Також можна згадати Юрія-Франца Кульчицького, який врятував Відень від турецької навали 1683 року. Він пройшов непоміченим через весь турецький табір до союзного війська й так само повернувся назад. Зберегти непомітність допомогло те, що він раніше був у турецькому полоні.

Як дзеркальний приклад — тобто іноземця, який працював на інтереси України, — варто згадати Василя Вишиваного, Вільгельма Габсбурга. Він допомагав, зокрема, розвідувальною інформацією — і петлюрівцям, і ОУН.

— А Ріко Ярий?

– Ріко Ярий був дуже амбітним і авантюрним. Він опинився в непростій ситуації, коли у 1930-х роках українським діячам доводилося підшукувати партнерів за кордоном і йти на те, щоб, скажімо, в обмін на якусь інформацію отримувати вишкіл, зброю і кошти. Ріко Ярий — відсторонивши, як на мене, кращу кандидатуру Осипа Думіна — обійняв посаду керівника спецслужб тогочасної УВО. Він перетягнув на себе всі повноваження і витрачав кошти, отримані від німців, на власні потреби. Тобто не був тим, хто душу і тіло поклав би за справу. Така вже історія.

— Як прокоментуєте діяльність уродженця Мелітополя Павла Судоплатова, який вибрав радянську сторону і був доволі ефективним у роботі проти українського руху?

— Судоплатов був потужним професіоналом. Я читав кілька архівних справ про те, як він працював із різними затриманими. Судоплатов умів схиляти на свій бік і переконувати, був хорошим психологом. Він знав українську історію, зокрема визвольного руху, тому вмів, на жаль, вміло вербувати.

Він розповідав про історію України так, як хотілося чути співбесідникові, водночас демонструючи досягнення радянської влади, даючи затриманим читати книжки про Богдана Хмельницького, про історію України. Судоплатов водив їх у театри, в українські музеї. І так йому вдавалося створити ілюзію, що радянська влада нічого поганого не робить, а, навпаки, бореться за те, щоб в Україні краще жилося. Він не бив, не катував, не застосовував оцих сталінських методів.

Також Судоплатову вдалося викликати довіру в оточенні Коновальця. Він успішно зіграв роль молодого вчителя, якого звільнили зі школи за те, що він неправильно пропагував українську мову. Казав, що його переслідують у Харкові й через це він змушений виїхати за кордон. І Коновалець, його майбутня жертва, брав його з собою до Парижа, водив на могилу Петлюри… Недаремно Судоплатов потім був виконувачем обов’язків керівника радянської розвідки. Він вірив у те, що робить. Це якраз найстрашніше — коли поєднуються ідейність і професіоналізм.

Загроза Росії

— Як формували розвідувальні органи незалежної України, зважаючи на те, що всю систему організувала Москва й росіяни її суворо контролювали?

— Уся махіна апарату зовнішньої розвідки СРСР залишилася за Росією. Вони й гадки не мали, що буде якась конкуренція від колишніх республік. Наприкінці 1991 року в незалежну вже Україну приїхала делегація російської розвідки. Вони зовсім не приймали нових реалій: мовляв, ваші підрозділи, як і раніше, будуть добувати інформацію з території України, а ми традиційно з позиції наших резидентур будемо надавати квоти для закордону — надсилайте людей під наше підпорядкування, спільно будемо вести діяльність… Україна від цього, звісно ж, відмовилася. Багато чого довелося будувати з нуля.  

Окрім цього, в Україні була серйозна компонента радянської технічної розвідки. Росіяни в перші місяці нашої незалежности вирішили забрати найцінніше — апаратуру та літературу для підготовки фахівців дешифрування і криптоаналітики. На щастя, їм не дозволили всього вивезти. Багато чого потім відновили.

Загалом структурні підходи й кадри багато в чому залишалися радянськими. Хтось казав, що треба було розігнати всіх і набрати нових людей, патріотів України. Але щоб підготувати фахового розвідника, потрібно п’ятнадцять років. Багато радянських кадрів українського походження після розвалу СРСР повернулися на батьківщину й долучилися до створення українських розвідувальних органів.

Наприклад, Євген Марчук, перший голова Служби національної безпеки України, сім років працював у розвідці, тому надавав цьому питанню великого значення. Його учитель Федір Хилько, який сімнадцять років пропрацював нелегальним резидентом у Німеччині й отримав пропозицію залишитися у Москві, повернувся в Україну та підготував багато нових українських фахівців і нагороджений за це орденом.

Розвідка переорієнтовувалась поступово — від США як головного стратегічного ворога до загального партнерства. Серед розвідників були й такі, які усвідомлювали загрозу Росії задовго до 2014 року, але до цих голосів не надто дослухались.

Наймасштабніші здобутки української розвідки є саме на сучасному етапі. Фахівці радіоперехоплення, криптоаналізу й дешифрування створюють унікальні апаратно-програмні комплекси. Це дає змогу здобувати дуже цінну інформацію стратегічного рівня. Сьогодні я досліджую, як вдалося зберегти та розвинути цей важливий компонент розвідки.

Ну а те, що нині демонструють українська розвідка та контррозвідка у протистоянні російській агресії, впевнений, увійде в підручники. Більшість із цього ми дізнаємося уже після закінчення війни. І це будуть найкращі та найцікавіші сторінки історії української розвідки.

Схожі матеріали

600

"Фонд — це сміття, якщо його не використовують, і він може бути втраченим", — Богдан Шумилович

Marina Trattner

“У шведських джерелах козаки – європейці”. Марина Траттнер про листи Карла XII та українські артефакти у Швеції

Хромов 600

“Документи, які були найцікавішими для ворога, знищили в перший день війни”, — голова Держархіву Анатолій Хромов

600

"Просто бути музикантом нині — замало", — Сергій Федорчук

Bielieskov 600.jpg

“Якщо порівнювати з нацистсько-радянською війною, то поки що ми в 1941-42 році”, – Микола Бєлєсков

СЕО_600х400.jpg

Ігор Юхновський: “Найскладніші задачі я розв’язував українською мовою”

горбачов 600х400

Мистецтвознавець Дмитро Горбачов: "випадковий" хранитель українського авангарду

пен 600х400

"Боротьба за справедливість веде нас уперед": Оксана Луцишина в розмові з Арундаті Рой

Plohij 600_400.jpg

“З історичної перспективи Україна вже перемогла”, – Сергій Плохій