“Документи, які були найцікавішими для ворога, знищили в перший день війни”, — голова Держархіву Анатолій Хромов

15:42, 20 грудня 2022

Архів 1920

Відколи почалося повномасштабне вторгнення, українські архівісти врятували тисячі важливих документів. Утім на початках існувала проблема: куди вивозити архіви з міст, яким загрожувала окупація, ніхто не знав. Безпечних місць на території України не було, ворог міг піти будь-куди. 

Яким алгоритмом дій послуговувалися українські архівісти? Які документи рятували насамперед? Які записи були особливо бажаними для окупантів? Чи має Ентоні Блінкен українське коріння? Про це “Локальній історії” розповідає Анатолій Хромов, голова Державної архівної служби України.

Володимир Молодій.jpg

Володимир Молодій

журналіст

“Гляньте за вікно — бачите недобудовані будівлі? Це сховища під центральні архіви”

Хромов 05

Анатолій Хромов

Фото: Олексій Філіпов

— Пане Анатолію, розкажіть, cкільки архівів опинилося під тимчасовою окупацією після 24 лютого? Чи є загальні підрахунки?

— Точну кількість встановити важко, бо багато архівів є у так званій сірій зоні — на території, яку поки що не контролюють українські війська, і де архівісти не можуть безпечно перебувати. 

Весь Національний архівний фонд України — це 86 мільйонів одиниць зберігання. Відсоток тимчасової відсутности контролю за документами фонду на окупованих територіях після 24 лютого — дуже невеликий. Порівнюючи із 2014 роком, 2022-го Україна значно більше зробила, щоб зберегти архіви і щоб вони не дісталися ворогу.

— Як використали попередній досвід 2014 року?

— Тоді з Донецької, Луганської областей і Криму взагалі нічого не вивезли. А тепер ми маємо випадки переміщення цілих архівних установ. Державні архіви Луганської, Донецької областей, які дислокувалися в Костянтинівці й Сіверськодонецьку, евакуювали в інші регіони. Найпроблемніша ситуація була з Херсоном. Над містом дуже швидко втратили контроль і, відповідно, не встигли евакуювати (Інтерв’ю записували до звільнення Херсона від росіян. — Ред.).

— Чи є куди евакуйовувати архіви?

— Якщо зовсім відверто, то ні, нам нікуди евакуювати архіви.

— Але ж кудись перевозите.

— Ну, знаходимо можливості. Найменший рівень заповнення будь-якого обласного архіву становить 75 %. Є архіви, які заповнені більш як на 100 %. Під тимчасові сховища там облаштовують підвали, напів підвальні приміщення, коридори. Але так не лише в Україні.

Проблема архівної полиці, відсутності вільних площ — загальносвітова. Інформації стає все більше і більше — а сховищ не вистачає. Будувати за всіма правилами нові — дуже дорого. В Україні цим не займалися взагалі.

Ось гляньте за вікно — бачите недобудовані будівлі? Це сховища під центральні архіви, які вже понад 10 років не будують, хоч вони на 80 % готові.

Це дійсно проблема. Вже на етапі планування евакуації ми стояли в тупику. Щоб знати, куди евакуювати, треба отримати від Міністерства оборони список безпечних регіонів. Ще до початку масштабної війни ми подавали запит у міністерство, але відповіді не отримали. Тому у планах евакуації не було розрахунків відповідних витрат. Пізніше генеральний штаб щомісяця почав оновлювати список умовно безпечних регіонів.

Тепер в Україні немає жодного регіону, куди б не прилітало. Ми вже самі визначаємося, де працює артилерія і де більший ризик влучання ракет. Логічно, з тих регіонів, де є загроза захоплення архівів або знищення ствольною артилерією, ми переміщуємо їх в умовно безпечний регіон. 

Це важкий процес. Крім того, не вистачає керованості галузі. Державна архівна служба безпосередньо відповідальна лише за центральні архіви. А місцеві архіви є структурними підрозділами обласних державних адміністрацій. Нам доводиться переконувати голів адміністрацій переміщувати матеріали. З одного боку, це їхня відповідальність, бо це їхній структурний підрозділ. А з іншого – ми відповідаємо загалом за архівну сферу. І от ми домовляємося з обладміністрацією, що вони вивезуть, і з іншою обладміністрацією, що вони приймуть документи чи в повному обсязі, чи частину.

— Тоді, коли подавали запити про евакуацію, чому не було відповіді від Міноборони?

— Ніхто не знав, де будуть безпечні регіони. І згадаймо початок війни — якраз евакуація [архівів] у перші дні, певно, могла би закінчитися дуже плачевно. Бо на початку транспортні артерії — це була найбільша небезпека. Якби масова евакуація відбувалася у перші дні, то був би ризик втратити велику кількість і співробітників, і документів. 

Люди вважають, що евакуація — це панацея, але маємо вивчати не тільки український досвід часів Другої світової війни, а й іноземний. У Польщі під час ДСВ частину архіву було знищено прямо в ешелонах.

— Досвід Другої світової. Цікаво, як евакуйовували архіви з Києва перед наступом нацистів?

— Евакуйовували на схід, за Урал. Але вивозили не все. Насамперед евакуйовували не історичні документи, а ті, які мали якусь оперативну цінність для радянської влади. Я знаю з розповідей старших колег, що архівісти ховали в ті документи, які були цікаві для радянської влади, якісь історичні документи, щоб їх евакуювати. Йшли на такий саботаж, бо розуміли цінність історичної документації, намагалися сховати і передати те, що для професіоналів має найбільше значення.

Але цей досвід віддалений. Війна стала динамічнішою. Світ — інформаційний. Сьогодні провести приховану евакуацію дуже важко.

Для держави — і це показує практика цієї війни — критично важливо зберегти документи більш сучасні. І особливо — з обмеженим доступом – ті, які мають державну таємницю або з обмеженим службовим доступом. Саме такі насамперед цікавлять країну-агресорку. І в цьому плані архівісти спрацювали, як книжка пише — першого ж дня, із ризиком загрози, усі ці документи, які мали обмежений доступ, були знищені.

“Ми велика архівна країна”

Хромов 01
Фото: Олексій Філіпов

— Чутно багато розмов про важливість допомоги Заходу зброєю і грошима. Якою є допомога в архівній справі?

— Дуже значущою. У серпні я їздив на засідання Європейського бюро національних архівів — організації архівістів Євросоюзу. Україну запросили вперше, у статусі кандидата у члени ЄС. Їм було цікаво почути про наш досвід під час війни. Такого ніхто давно не переживав у цивілізованому світі. Крім того, загроза від Росії для окремих країн Європи теж є.

Нас підтримують політично. За нашим зверненням і зверненням наших партнерів, найближчих країн-сусідів, Міжнародна рада архівів припинила співпрацю з усіма членами Міжнародної ради архівів з Росії і Білорусі. У резолюції вказано, що з ними не буде будь-якої співпраці до моменту підписання мирної угоди, яка задовольнить вимоги законного уряду України. 

Крім того, вони скасували для України внески, і тепер ми беремо участь в організації безкоштовно. Одна з наших установ відкрила благодійний рахунок, щоб зібрати внески на облаштування нових сховищ, компенсування комунальних плат тощо. Ці реквізити отримає тисячі членів Міжнародної ради архівів. Маємо дефіцит коштів, і ми завдяки цьому благодійному рахунку хочемо пережити цю зиму та зробити так, щоб документи збереглися в нормальних умовах.

Також нас підтримують матеріально-технічно. Ми отримали спеціальні вогнетривкі рюкзаки, так звані евакуаційні мішки, вогнетривкі сейфи, які здатні зберегти документи впродовж двох годин в епіцентрі пожежі. Це дуже дороге обладнання. Щоб ми пришвидшили сканування документів, нам надсилають сканери, реставраційні матеріали, вогнегасники й ще багато чого. 

На початку війни ми підписали угоду про резервування копій документів на серверах національного архіву Великої Британії. Ми можемо копіювати туди свої оцифровані документи, а вони їх зберігатимуть.

Свіжий приклад — Бундесархів забезпечив національний архів Київської области, а через нього й архівні відділи районів, які перебували в окупації, ноутбуками, сканерами, вогнегасниками. Туди заходили російські війська. Вони били, викрадали техніку. Документів, на щастя, не чіпали.

— Який відсоток архівних документів оцифровано в Україні?

— Мало. Проблема в тому, що держава цим цілеспрямовано не займалася. Не існувало державної програми з оцифрування. На це не виділяли коштів. 

У 2019 році, коли я прийшов на посаду голови Архівної служби України, темпи з оцифровування були такі, що аби оцифрувати весь національний архівний фонд (себто оті 86 мільйонів одиниць), нам би треба було 1000 років. За неповні два роки темпи оцифрування зросли на 500 %.

— Тобто тепер треба десь 200 років.

— Так, звучить краще. Ми велика “архівна” країна. Попри те, що багато документів свого часу Російська імперія, Радянський Союз цілими фондами вивозили до Москви та Петербурга, у нас все одно залишився великий масив документів. Утім навіть із цього масиву не все потребує оцифрування. Скажімо, є більш затребувані справи, якими люди активно користуються. Йдеться про документи, які допомагають у дослідженні історії родоводу, архівна генеалогія, документи із соціально-правових питань.

— Як вдалося досягнути цього приросту у 500%?

— Ми відкрилися для світу. Запросили різних партнерів — і українських, і іноземних. Будь-хто, хто цікавиться українськими архівами, може підписати угоду й почати оцифровувати матеріали, одну копію залишаючи собі. 

Думаю, якби не війна, то статистика оцифровування зросла б іще більше. Наприклад, маємо генеральну угоду з генеалогічним товариством Family Search International, яке оцифровує генеалогію по всьому світу. Вони вже колись працювали в Україні, але за Януковича їх вигнали, ми їх повернули. Лише за цим проєктом співпраці ми могли б оцифрувати всю українську генеалогію у перспективі 5–7 років. Темпи їхньої роботи шалені. І що важливо, на час війни вони передбачили компенсації витрат архіву за підготовку на оцифрування. Тобто архіви на цьому ще й заробляють.

Наша мета — щоб люди отримали архів у смартфоні, як тепер модно казати. У нас на сайті є міжархівний покажчик. Там об’єднано три державні центральні архіви — ми хочемо доєднати всі. Так, щоб там просто за ключовими словами можна було знайти інформацію онлайн. Наразі там представлено понад півтора мільйона копій із трьох архівів. За три місяці цим порталом скористалося понад сто тисяч користувачів.

“Це не лише українська історія, а й світова”

Хромов 04
Фото: Олексій Філіпов

— Ви згадали про частину архівів, які залишилися на тимчасово окупованих територіях. Яка шкода для держави від того, що ті фонди дісталися окупантам?

— По-перше, за своїм статусом — це культурне надбання, спадщина і власність українського народу.

По-друге, архіви — це практичні речі. Мало хто знає, але більшість запитів до архівів — це навіть не генеалогія, не історичні дослідження істориків чи якісь запити журналістів. Понад половина запитів — це соціально-правовий захист населення. Люди шукають підтвердження рівня зарплати, нагородження, виділення якогось майна і так далі. Це все документи ХХ століття. 

Якщо не контролювати цих документів, не мати доступу до них, втрачаються можливості забезпечити права громадян. От людина не має можливості підтвердити [стаж] і збільшити свою пенсію, наприклад. Або вона не може підтвердити факту набуття якогось майна. Тепер це особливо актуально, бо багато людей рятувалися від війни і не забрали зі собою документів і родинних архівів, які мали на руках.

Міжнародне право стверджує, що окупант несе відповідальність за збереження документів. Але ми маємо багато прикладів, що Росія цілковито зневажає міжнародне право, і архівне міжнародне право також.

Ми ще до повномасштабної війни почали санкційну політику. Розробили список громадян Росії, які відповідальні за знищення і викрадення українських архівів у Криму і на сході країни, за легалізацію так званих архівів “Л/ДНР” (Ідеться про документи, які захопили екстремістські організації “ДНР” і “ЛНР”. — Ред.). Росархів визначає їх як якихось своїх партнерів, залучає до своїх заходів. Усі ці люди, які легалізують незаконні архівні служби на тих територіях, разом із керівництвом Росархіву, з ініціативи Державної архівної служби України внесені до санкційного списку. На окремих, найактивніших діячів СБУ відкриває кримінальні провадження. Цей список не вичерпний. Ми моніторимо далі. 

— Вам відомо, що відбувається з документами в архівах на тимчасово окупованих територіях?

— Так, я маю зв’язок із працівниками тих архівів. Не хочу особливо афішувати, але, крім окремих випадків, коли [по будівлях архівів] влучали снаряди, ситуація — більш-менш. Документи залишаються на місцях, співробітники інколи приходять, прибирають, намагаються дотримуватися умов зберігання. Є неперевірена інформація, що лише з Волновахи викрали й перевезли документи вже в архів так званої [організації] «ДНР». Інші залишаються на місцях.

Все, що можемо — це підтримувати ЗСУ, які відновлюють контроль над тимчасово окупованими територіями. Треба посилювати міжнародну підтримку. Всюди, де їжджу, я актуалізовую тему українських архівів. Бо це не лише українська історія, а й світова. Є багато прикладів, коли українське коріння має хтось з сучасної американської політичної верхівки або зірки Голлівуду.

— Як Сильвестр Сталлоне?

— Так. Або Ентоні Блінкен. Ми точно знаємо, що він має українське походження, бо було відповідне прохання від МЗС. Усі розуміють, що українські архіви — це частина культурної спадщини Європи та світу. 

Цього літа я був на архівному європейському колоквіумі у Кракові і там у нас із польськими колегами виникла дуже цікава ідея. Конференція була присвячена розпорошеній спадщині — якраз вивезеним, переміщеним архівам різних часів. Це проблема — як повертати архіви? Цивілізовані країни — як і Україна, звичайно — обмінюються копіями на паритетних умовах. Багато претензій на тій конференції було до Росії, бо росіяни викрадали архіви не тільки в Україні. І ми дійшли згоди, що будемо ініціювати обговорення договору між Польщею, Україною, Латвією, Литвою і Естонією про визначення документів Речі Посполитої спільною культурною спадщиною наших народів. 

Ми договором хочемо зафіксувати, що ці документи є надбанням всіх цих народів, які входили до Речі Посполитої, і що громадянам цих країн гарантується рівний доступ до документів цих країн в архівах країн-підписанток. Це, певно, фіналізується у створення якоїсь спільної платформи, сайту, де будуть представлені ці документи. В перспективі така співпраця може допомогти залучити підтримку членів ЄС, щоб зберегти документи спільної культурної спадщини в Україні.

— Яким може бути механізм повернення всіх українських документів, вивезених у Росію ще за совєцьких чи навіть за царських часів?

— Перемога України у війні стане можливістю порушити питання про повернення українських архівів. Поки я є Головою архівної служби, не бачу можливости підписати з постпутінською Росією жодної угоди — з Росархівом або іншою установою — доти, доки ми не визначимо питання повернення українських архівів.

Ми є лідером із відкриття архівів КДБ. А в Росії це державна таємниця. Вони через рішення суду секретять терміни розсекречення радянських архівів, уявіть!

І навіть дослідники не можуть дізнатися, а коли можна буде подивитися? Багато російських активістів визнають, що працювати зі звичайними, з історичними архівами в Росії неможливо. Багато бюрократичних перепон, якихось зловживань, невиправданих цінників на послуги. А це теж є способом обмежити доступ до інформації. Уся ця їхня система свідчить про те, що вони є неефективними розпорядниками архівної інформації. 

Вважаю, що ми маємо повне право після перемоги України поставити питання про повернення цих фондів. Для того, щоб ми забезпечили їх збереження і доступ. Не тільки українцям, а й широкому загалу іноземців.

— Яка ймовірність, що вдасться повернути архіви — і старі, і нові?

— Я людина молода, тому сподіваюся, що це буде якщо й не за мого керівництва, то ще за мого життя. 

Хромов 03
Фото: Олексій Філіпов

Схожі матеріали

Pekar Valerij.jpg

“Наша остаточна перемога – це внутрішні зміни в Росії”, – Валерій Пекар

600

"Просто бути музикантом нині — замало", — Сергій Федорчук

горбачов 600х400

Мистецтвознавець Дмитро Горбачов: "випадковий" хранитель українського авангарду

Bielieskov 600.jpg

“Якщо порівнювати з нацистсько-радянською війною, то поки що ми в 1941-42 році”, – Микола Бєлєсков

СЕО_600х400.jpg

Ігор Юхновський: “Найскладніші задачі я розв’язував українською мовою”

Plohij 600_400.jpg

“З історичної перспективи Україна вже перемогла”, – Сергій Плохій

пен 600х400

"Боротьба за справедливість веде нас уперед": Оксана Луцишина в розмові з Арундаті Рой

600

"Мені соромно, що знала про Відень і Краків більше, ніж про Донецьк і Бахмут", — Тетяна Пилипець

Jurij Prohasko 600.jpg

“Кожне покоління українців має травму від росіян”, – психоаналітик Юрко Прохасько