Велика брехня: як Радянський Союз заперечував Голодомор і чому йому вірили

– Чому важливо говорити про заперечення Голодомору як геноциду, а не лише про визнання цієї трагедії?

– Кінцевою метою тих, хто чинить геноцид, є не просто вбити людей, а знищити певний спосіб життя, в ідеалі ліквідувати памʼять, що такий народ взагалі існував і його, відповідно, коли-небудь винищували. Таким чином, той, хто заперечує геноцид, сам стає учасником геноцидних дій, бо сприяє ліквідації пам’яті про дуже важливі події, про спробу знищити цілий народ, безслідно стерти його з поверхні Землі.

Вражає те, що сьогодні, у ході війни проти України, Російська Федерація застосовує ті ж методи дезінформації, що й Радянський Союз використовував для заперечення Голодомору. Понад 90 років тому Сталін вигадав наратив “громадянської війни”. Він стверджував, що в українському селі наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років буцімто відбулася “громадянська війна між бідними та багатими”. У цій ситуації радянська держава начебто трималася осторонь, виконувала роль своєрідного арбітра. Розкуркулення та колективізація, які були першими кроками до геноциду, за словами більшовицького диктатора, відбулися на бажання самих українців.

<p>&nbsp;Нова книжка Андрія Козицького &ldquo;Велика брехня: методи, наративи та динаміка заперечення Голодомору&rdquo;</p>

Згодом Сталін і радянський пропагандистський апарат обрали тактику цілковитого заперечення геноциду. Вони твердили, що голоду взагалі не було. Щоб пояснити події 1932–1933 років в Україні, говорили про “українських націоналістів”, “куркулів”, “петлюрівців”, які нібито спровокували реакцію радянської влади. Себто саме українці й стали тією стороною, яка ініціювала розгортання подій. Те ж саме ми чуємо і сьогодні. Кремль заявляє, що в Україні “триває громадянська війна”, “російські військові не завдають ударів по цивільних обʼєктах”, а “різанину в Бучі, Ірпені, Гостомелі та інших містах інсценізували самі українці”. 

– Якою була політика СРСР щодо заперечення Голодомору, як її втілювали? 

– Радянський Союз мав дві лінії поведінки щодо заперечення голоду – для міжнародної спільноти та внутрішнього споживача. Останню, за терміном британського соціолога Пола Коннертона, можна назвати “репресивним стиранням”. Радянська влада вперто і послідовно знищувала докази скоєного злочину. Фальшували та приховували статистичну інформацію. На місцях масових поховань жертв голоду будували дороги, об’єкти інфраструктури, насаджували сади. 

Водночас залякували усіх, хто пережив Голодомор. Будь-яку згадку про голод розцінювали як антирадянську агітацію. Поширення інформації про Голодомор вважали великою небезпекою для СРСР. За те, що люди в розмовах чи навіть приватних щоденниках згадували про голод 1932–1933 років, їх ув’язнювали. Прикметно, що засуджених за збереження пам’яті про Голодомор, не реабілітовували майже до самого розпаду Радянського Союзу. 

Політика заперечення Голодомору на міжнародній арені була іншою. Радянський Союз наполягав на тому, що в Україні нічого не говорять про штучний голод. Мовляв, самі українці вважають, що у 1932–1933 роках трапився фатальний збіг обставин, викликаний посухою брак харчів наклався на проблеми у нещодавно створених колгоспах. 

Тоді Союз був змушений змінити наратив для зовнішнього вжитку, а згодом і всередині країни. Це сталося завдяки українській діаспорі, яка здійснила дуже вагомі кроки, щоб викрити перед міжнародною спільнотою злочини СРСР. У 1982–1983 роках українці Канади та США організували масштабні вшанування 50-х роковин Голодомору. На Заході з'явилися перші наукові дослідження на цю тему. З ініціативи української діаспори США, Конгрес створив спеціальну комісію для розслідування Великого голоду 1932–1933 років. Науковим керівником цієї комісії став Джеймс Мейс. Комісія дійшла висновку, що голод був штучним, а його жертвами стали мільйони людей. 

Отже, просто заперечувати очевидні факти комуністи вже не могли. Вони запропонували новий наратив – “нещасний випадок на виробництві”. Мовляв, Сталін хотів як краще: провести швидкими темпами модернізацію у відсталій та бідній країні, врятувати її від загрози з боку імперіалістичних держав. Не розрахувавши своїх сил, неправильно втілюючи в життя ідеї Леніна про колективізацію, Сталін буцімто нехотячи призвів до тяжких наслідків. А коли зрозумів, що сталося, почав енергійно рятувати голодуючих. 

– Ким були апологети такої політики у світі? Хто підтримував Союз у цій політиці? Чи мали їхні дії та заяви реальний вплив на сприйняття подій в Україні світовою спільнотою? 

– У Західній Європі, США та Канаді сталінські наративи заперечення Голодомору активно підтримували члени місцевих комуністичних партій, а також ліві інтелектуали. На початку 30-х років світ поволі оговтувався від масштабної економічної кризи, яка почалася у жовтні 1929 року крахом Нью-Йоркської фондової біржі. Багато людей вірили облудній комуністичній пропаганді, яка переконувала, що альтернативою несправедливій капіталістичній системі господарювання є економічна модель, яку будує СРСР. 

Серед тих, хто заперечував голод 1932–1933 років були відомий британський драматург Бернард Шоу, французький письменник Анрі Барбюс, засновники Лондонської школи економіки Сідней та Беатриса Вебби, колишній прем’єр-міністр Франції Едуар Ерріо. Усіх їх можемо назвати “червоними інфлюенсерами”, які використовували особисту популярність для просування сталінської дезінформації. 

Особливо ганебну роль відіграв журналіст впливової американської газети “Нью-Йорк Таймс”, лауреат Пулітцерівської премії Волтер Дюранті, який у приватних розмовах визнавав, що від голоду в СРСР померли мільйони людей, але в своїх статтях заперечував голод та намагався дискредитувати західних журналістів, які писали правду про Голодомор.

– Серед людей, які поділяли політику заперечення були й українці. Чому уродженець Галичини, освічена людина Антін Крушельницький вважав вигадкою голод на території УРСР?

– Думаю, що це наслідок обраних ним пріоритетів. Антін Крушельницький боровся за інтереси тих українців, які жили в Польській державі. Слід визнати, що політика міжвоєнної Польщі не була прихильною до галичан. Намагаючись захищати українську культуру та шкільництво на західноукраїнських землях від тиску Польщі, Антін Крушельницький шукав підтримку у цьому протистоянні. Це підштовхнуло його прийняти допомогу від комуністів із СРСР. Він видавав у Львові літературний журнал за радянський кошт, вважаючи, що робить хорошу справу. За те, що він не розібрався із ситуацією на Великій Україні, він заплатив найвищу ціну. Він виїхав до СРСР, де був розстріляний разом із більшою частиною своєї сім'ї.

– Українська держава на законодавчому рівні визначила Голодомор як акт злочину на п’ятнадцятому році незалежності. Як так сталося?

– Після розпаду Союзу українські політики пішли шляхом перейменувань: Комітет державної безпеки став Службою безпеки України, радянська армія – Збройними силами України, а секретарі парткомів – державниками. Зрозуміло, що колишні комуністи не могли відверто сказати суспільству, чим насправді був Голодомор. Це спонукало би людей поставити питання: А де ви були всі роки, що минули після 33-го? Чому ви мовчали та робили кар’єри у партії, яка знищила мільйони наших співвітчизників? 

Коли я запитував колишніх партійних функціонерів, які згодом стали прихильниками української незалежності, про Голодомор, вони відповідали, що нічого про нього не знали. Як можна було не знати про голод у країні, де від нього загинули мільйони людей?!

– Чому західні держави не звертали уваги на голод 1932–1933 років, коли він тривав? І чому так повільно визнавали Голодомор геноцидом, коли Україна стала незалежною?

– Розпал Голодомору припав на момент, коли у Німеччині до влади прийшов Адольф Гітлер. Багатьом політикам на Заході стало зрозуміло, що у найближчому майбутньому почнеться  військове протистояння з Німеччиною, яка вимагатиме перегляду результатів Першої світової війни. Франції та Великобританії довелося шукати тих, хто міг би допомогти їм у боротьбі проти Берліна. Такого союзника вони побачили у Москві. Дещо спрощуючи, можемо собі уявити, як на Заході розмірковували про те, скільки дивізій може послати їм на допомогу Сталін, а скільки українці. Українці у той час не мали жодної дивізії, бо не мали навіть власної держави. А Сталін міг серйозно допомогти. 

Після проголошення Незалежності України країни Заходу дотримувалися погляду, що Росія у результаті розпаду СРСР зазнала колосальних матеріальних збитків і морального приниження. Росіяни втратили статус великої світової держави, тому на Заході вважали, що не треба додатково ображати та провокувати Москву. Серед західних інтелектуалів домінував проросійський наратив, мовляв, українці хочуть визнання Голодомору для зведення порахунків з Кремлем. 

Визнання Голодомору актом геноциду багато політиків на Заході розцінювали як підігрування українцям, яке, зрозуміло, не подобатиметься росіянам. Зважаючи на це, першими країнами, які визнали Голодомор актом геноциду, були ті держави, народи яких на власному досвіді відчули, чим є російський імперіалізм: Естонія, Угорщина, Литва, Грузія, Польща. Країни “старої Європи” воліли триматися осторонь того, що вважали суперечкою істориків та політиків.

У лютому 2022 року, після початку повномасштабного вторгненням Росії в Україну, ситуація кардинально змінилася. Тих злочинів, які вчиняє Росія, ніхто не зміг проігнорувати. Стало очевидним, що сьогодні Кремль вбиває українців так само і з тих самих причин, що й дев’яносто років назад. 

Ось чому за два останні роки Голодомор визнали геноцидом аж 16 держав світу. Це стільки ж, скільки прийняли подібні акти упродовж усіх попередніх років після розпаду СРСР. Серед тих, хто визнав Голодомор актом геноциду в 2022–2023 роках – найбільші країни Західної Європи, зокрема, Франція та Німеччина, що з формальних причин усього три–чотири року тому не хотіли йти на такий крок. Але сьогодні для переважної більшості людей у Європі немає сумнівів, що Росія – це жорстокий геноцидний агресор, який хоче знищити українців як спільноту, як окремий народ. 

– Заперечення факту Голодомору і досі можна побачити у проросійських наративах. Як на законодавчому рівні захистити пам’ять про жертв геноциду?  

– Закон “Про Голодомор 1932–1933 років в Україні” від 28 листопада 2006 року визнав заперечення Голодомору протиправним, наругою над пам’яттю мільйонів жертв. Але конкретного механізму покарати особу, яка заперечує Голодомор в Україні й досі немає. Водночас, в Україні у лютому 2022 року була встановлена кримінальна відповідальність за заперечення Голокосту (за такі дії передбачено покарання тюремним ув’язненням на термін до п’яти років). Щоправда, ця норма ще не увійшла в дію, оскільки через російське вторгнення ані президент, ані голова Верховної Ради не підписали у відведений час прийнятий парламентом закон.

Вважаю, що Україні потрібен комплексний закон, який би встановив карну відповідальність за заперечення усіх геноцидів, злочинів проти людяності та воєнних злочинів, які були визнані міжнародними та українськими судами. Це б означало, що в Україні незаконними стали би заперечення Голодомору, Голокосту, геноциду в Руанді та всіх інші випадків, масового винищення цивільного населення, які глибоко зачіпають людське сумління. Цивілізована людина не може ігнорувати настільки масштабні злочини. 

Країни Центрально-Східної Європи, які мали досвід життя і під нацистським, і  комуністичним режимами, пішли подібним шляхом. У Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині, Румунії, багатьох країнах Балкан заборонено заперечувати як злочини нацистів періоду Другої світової війни, так і злочини комуністів, скоєні тоді, коли ці країни перебували в орбіті політичних впливів Радянського Союзу.

– Чи Україна на державному рівні проводить політику поширення правдивої інформації про Голодомор у світі? 

– На превеликий жаль, Україна дуже мало робить для популяризації здобутків українських науковців у галузі вивчення історії Голодомору. Звісно ж, ми розуміємо, що промоція країни полягає у тому, щоб розповідати про її привабливі сторони, формувати її позитивний міжнародний імідж. Похмурі сторінки нашого минулого не можуть привабити інвесторів.

Однак варто звернути увагу на те, що в інших країнах існують великі інституції, які займаються промоцією національної історії та культури, показуючи, який внесок той чи інший народ зробив у світову скарбницю науки, мистецтва, усього того, що формує наш сьогоднішній день. У Франції, США, Польщі та інших країнах існує практика державного співфінансування художніх фільмів, у яких йдеться про ті епізоди з історії цих країн, що у виграшному світлі представляють їх світові. 

– Як українці можуть допомогти не лише світові, а й прибічникам сталінських злочинів  визнати “криваву правду”?

– Українці можуть розказувати свої сімейні історії. Досвід показує, що в тих сім’ях, які пережили Голодомор, оповіді про виживання під час цієї трагедії передають з покоління в покоління. Пропаганда узагальнює інформацію, через що від неї легко відмахнутися. А коли жива людина розповідає про своїх близьких з конкретної місцевості, наводить особисті обставини та яскраві деталі – це ігнорувати неможливо. 

У Росії довгий час панував наратив: “мого діда розстріляла радянська влада, але я її все одно підтримую”. Багато росіян таку поставу навіть вважають ознакою високого альтруїзму, мовляв, “я пожертвував своїми родичами, мені їх шкода, але держава та її інтереси для мене важливіші”. Цим людям чомусь не приходить в голову, що  людожерська держава, яка заради своєї ефемерної цілі винищує мільйони людей, рано чи пізно знищить кожного. Ті, хто зараз живе у Росії, мали б задумуватися, чому вони живуть настільки погано, і як це пов’язано з моральною реабілітацією Сталіна. 

Останніми роками у Росії відбувся справжній ренесанс його культу: за час перебування при владі Путіна в Росії встановлено 95 пам’ятників диктатору, а загалом там існує 110 пам’ятників творцеві Голодомору і організатору масових репресій. Уявити собі Німеччину з пам’ятниками Гітлеру абсолютно неможливо. На превеликий жаль, росіяни не усвідомлюють взаємозку між рівнем свого життя і вшануванням тиранії.