"У нас тут справжній вулик, де всі працюють на допомогу Україні"

Марюс Бурокас

— Звідки росте твоя любов до України і що тебе в ній утримує? Бо роками перекладати поезію, а зараз писати і говорити стільки про війну Росії проти України — на це потрібно стільки сил і ресурсу, що йдеться, як на мене, справді про любов, а не просто зацікавлення.

З любові до українських друзів та людей загалом. З гніву й почуття велетенської несправедливості, від якої потерпає ваша хоробра нація. І ще, мабуть, просто із неможливості бути інакше. Скажу чесно: я не знаю України так добре, як мені хотілося би, лише починаю осягати її культуру та літературу, належно вивчати мову. І я не хочу всього цього кидати.

До речі, російська культура, як на мене, панувала тут, у головах литовців занадто довго. Вона далеко не така велична, геніальна й чудова, як її намагаються всім продати. Тому нам потрібно звільнити простір для вас — і в головах, і в культурі: для українських поетів, письменників, митців, театралів тощо.

Я ж просто роблю те, що знаю і що можу. Тут нічого пояснювати — лише брати й діяти. Ну і ще це — вияв поваги й захоплення українським народом.

— За останні надцять місяців, тобто від початку повномасштабного вторгнення Росії, ти брав участь у десятках різнопланових виступів і дискусій щодо ситуації в Україні. Про що тобі здебільшого доводилося говорити і як змінювалися акценти від лютого до грудня?

Спершу це був просто шок і жах, люди запитували, що взагалі відбувається, як таке можливо. Новини про Україну надходили хаотично і дуже бентежили. Та наші медіа швидко налагодили роботу, потім доєдналися волонтери, організували потрібну логістику, й усе запрацювало. 

Для нас же, тих, хто розуміє Україну, має із нею певні зв’язки, хто спроможний писати й перекладати, конче необхідно було виявити свою підтримку. Зробити ваші голоси чутними у Литві й навіть далі. Ми перекладали як навіжені. Публікували все це там, де була можливість.

Мене також часто запитували, як дати собі раду з цим усім, як жити далі й не втратити надії. Що я міг сказати? Хіба те, що танк безсилий супроти вірша. Звучить, може, і претензійно. Та все ж про це варто поміркувати.

Тут, у Литві, людям не потрібно пояснювати, що таке Росія і хто такий Путін, які в них плани, яка їхня політика тощо. Політика й наміри Росії знайомі нам на живому, фізичному рівні, вкарбовані в нашу генетику. Нам легше збагнути, що зараз відбувається і які можуть бути наслідки. Ми нічого не забули і ніколи не забудемо.

Пізніше чимало інтелектуалів перейнялися тим, щоби достукатися до Заходу, пояснити, що війна лягла на Україну жахливим тягарем, що небезпека нависла над усією Європою і цілим світом. Більшості вдалося досягнути німецьких, англійських, французьких медіа. Звісно, все це лише доповнення до вашого власного голосу, але, сподіваюся, воно таки допомогло. Бодай трохи.

Зараз же основний акцент на тому, щоби допомогти українцям, і цивільним, і військовим, пережити зиму; спонукати людей і далі донейтити, не втрачати інтересу до всього, що тут відбувається. Певна річ, багато хто вже втомився від війни, це зрозуміло. Але втомлюватися — це зараз розкіш, якої в нас немає. Ні битва, ні війна ще не закінчилися.

Якщо коротко: зацікавлення Україною й готовність допомагати досі на високому рівні, чимало людей перекидає кошти на різні потреби, шукає і надсилає необхідні речі, самотужки доставляє їх в Україну. У нас тут справжній вулик, де всі працюють, щоби допомогти Україні.

— Що для тебе самого є найважливішим у цій публічній діяльності? Чи відчуваєш ти зворотній зв’язок з українського боку?

Я працюю з інформацією — тож мені найважливіше, щоб люди отримували нормальну, виважену, правдиву інформацію на щоденній основі. Щоб у них сформувалася звичка: ранок, кава, дайджест свіжих новин з України. Хочеться думати, що я допомагаю своїм читачам вижити в океані (доволі загидженому, маю сказати) різноманітної інформації. Гадаю, їм важливо одержувати саме виважену інформацію — без надміру емоційного чи навіть істеричного забарвлення. Якщо мені це бодай трохи вдається — моя праця має сенс.

І ще важливо постійно нагадувати, що це Росія веде війну проти України, це Росія вбиває невинних людей, що росіяни — крадії і терористи.

Звісно, я відчуваю зворотній зв’язок. І найбільшою  втіхою для мене буде приїхати в Україну і просто посидіти в кав’ярні за розмовою з людьми, яких знаю. Спокійно. Без жодного поспіху. Під мирним небом, після перемоги.

Вітас Декшніс

— Що чи хто підштовхнув до знайомства з українською культурою? І що тебе в ній захопило настільки, щоб вивчити мову й узятися за переклад?

Почалось усе з польського контексту — з есеїв Юрія Андруховича і Василя Махна, опублікованих у польських газетах та антології "Вірші завжди вільні", перекладеної та укладеної польським поетом Богданом Задурою. Звичайно, розпалювали цікавість і політичні події: Помаранчева революція, потім Майдан. Та українську мову я ніколи спеціально не вивчав. Добре знав польську і російську, тож якось одразу почав читати. А згодом уже спробував перекладати, заглядаючи потроху в польські переклади.

— За якими критеріями обираєш, кого перекладати, і розставляєш пріоритети в перекладацькій праці? Як ти вибудовуєш містки порозуміння між світом оригіналу й читачами перекладу?

Зараз мені найбільше допомагають мої друзі зі середовища українських письменників. Саме від них найперше дізнаюся про те, що звучить, що є важливим для української літератури, покладаюся на їхню думку та розуміння процесу. І водночас намагаюся тримати на прикметі найважливіші літературні події. Та все ж, особливо з огляду на події останнього часу, без допомоги друзів мені було би вельми складно орієнтуватися в усьому, що відбувається. 

Мої друзі так само дораджують і пояснюють певні особливості твору, якщо це необхідно. А перенесення твору до іншої мовної системи та культурної традиції — це насамперед справа компетенції перекладача, його володіння рідною мовою та культурним контекстом.

— Яка, на твою думку, роль перекладу, зокрема поетичного, в часі війни? Це радше розкіш, спроба втриматися в звичному, довоєнному житті чи неуникна потреба, що виникає з глибинного почуття причетності? Як це є особисто для тебе?

Для мене це дві різні перспективи. На початку цієї фази війни я взагалі не міг працювати з довшою перспективою, встигав хіба що реагувати на те, що з’являлось у фейсбуці: новини, дописи, тексти. Нарешті прочитав фронтові вірші Бориса Гуменюка, есеї Артема Чеха, дещо з того переклав. 

Потім зрозумів, що не зможу довго втриматися в цьому, що час повертатися до літератури "мирних часів": робити все від мене залежне, щоб українська література була видимою у моїй країні, навіть якщо це не воєнний контекст. Зараз допрацьовую свої давніші переклади поезій Жадана і Лишеги, щоб видати їх окремими збірками. 

Антанас А. Йонінас

— Яким був ваш перекладацький шлях: звідки розпочався і якими стежками довів до української поезії?

У перекладацтві я давно, ще зі студентських років. Моя дипломна робота стосувалася перекладів Райнера Марії Рільке (як і у Сергія Жадана, до речі). Перекладав я здебільшого поезію та драматургію — з німецької, а також з російської і трішки з латиської. 

Років щось із двадцять тому, працюючи над перекладом "Фауста" Ґете в часі резиденції у німецькому місті Штралені, випадково натрапив на німецькі переклади віршів Юрія Андруховича. Переклав один цикл, опираючись на оригінал і німецький переклад. А згодом уже були спільні воркшопи, організовані Спілкою письменників Литви та українськими, білоруськими, латиськими поетами, завдяки яким я познайомився й потоваришував із іншими авторами: наприклад, Маріанною Кіяновською, Галиною Крук, Сергієм Жаданом. Коло знайомств, зацікавлень та перекладів усе росло й ширшало.

Щоправда, найперше особисте знайомство з українською поезією у мене сталося ще в радянські роки: на фестивалі молодих поетів у Полтаві, де ми "семінарили" разом із поетками Наталкою Білоцерківець та Людмилою Таран. Всі ці особисті контакти й перетворилися згодом на постійний інтерес до української поезії. Гадаю, зараз українська поезія — одна з найсильніших та найцікавіших у Європі.

— Які свої переклади з української вважаєте найзнаковішими? Чи маєте певний канон українських авторів, яких конче потрібно представити литовським читачам?

Складно відповісти на це запитання. Цього року повинна вийти доволі велика добірка сучасної української поезії, яку я сам переклав і уклав. Там твори п’ятнадцяти поетів. Це моя, дуже особиста підбірка, що аж ніяк не претендує на створення повної та об’єктивної картини сучасної української поезії. Втім, моїм фаворитом усе-таки є Сергій Жадан. Наступного року в Литві вийде книга його віршів, щоправда, не у моєму перекладі. Та, сподіваюся, колись опублікують і мою версію перекладів Жадана.

Зараз я також працюю над перекладом книги польської та української поезії, яку уклали поляки. Здається, ця добірка має вийти кількома різними мовами водночас. Дуже цікава книжка заповідається — і неабиякий виклик для перекладача.

— Як вплинула на вас і вашу працю війна Росії проти України?

Російська агресія та вторгнення в Україну мене, як і, мабуть, багато кого, шокувала і паралізувала будь-які творчі поривання та порухи. Але героїчний спротив українців вселив надію. 

Прикро, що західний світ усе ще не до кінця розуміє того, що відбувається зараз на українській землі. Прикро, що сили й праці письменника та перекладача зараз надто мало, аби хоч якось вплинути на ситуацію.

Від початку цієї фази війни я не написав майже нічого свого. Натомість майже щодня перекладаю українців. Робота з українською поезією, переклад віршів моїх українських друзів та колег допомагають насамперед мені самому, але, сподіваюся, що і їм також, і тим, хто ці тексти побачить та прочитає. Я, на жаль, уже не вірю в те, що краса може врятувати світ, однак вона все-таки допомагає пережити навіть найчорніший день.

Слава Україні! Героям слава!