"Ціною смерті Гонгадзе Україна стала вільною"

Людина-натхнення

Георгій був людиною-феєрверком. Навколо нього завжди творилися всілякі історії, збиралося багато людей. Він був фонтаном ідей. Багато його ідей були абсолютно нереалістичними. Так склалося, що я взяла на себе роль їх фільтрувати і реалізовувати.

Я в нього дуже багато вчилася — вірі, натхненню, любові до життя, до людей. Він намагався усім допомогти, зробити, надихнути.

Ми винаймали прибудову у Львові, де щовечора збирались музиканти, філософи, поети, письменники. Ми не мали що їсти, але у нас було багато вина і коньяку, які пересилала Георгієва мама з Тбілісі. Коньяк і вино були у нас, як монетарний обмін: ми ними розплачувалися, адже грошей не було.

Ми були голодні, але щасливі. Я ходила на базар, купувала найдешевше. Це була, наприклад, капуста. Цибуля і картопля були з городу моєї родини у Бережанах. Я збирала яблука в саду. Робила салат, якісь макарони. І от так ми годували усіх прохожих і насичувались творчістю, ідеями, планами. 

Війна і перша цензура

Професію журналіста Георгій обрав не одразу. Він усе ж поступив в Інститут міжнародних відносин. Вивчав англійську, німецьку, з французькою було складніше. Добре знав грузинську та російську і володів розмовною українською.

Журналістика прийшла природно. Його батько [Руслан Гонгадзе] був режисером-документалістом у Грузії. На початку 90-х, коли в Тбілісі була революція, батько очолював політичну партію, був соратником Гамсахурдії перший президент Грузії (1991–1992), був депутатом першого скликання парламенту незалежної Грузіі. Але потім склалися дивні обставини — почалася узурпація влади, батька вписали у список ворогів народу. Георгій поїхав у Грузію його підтримувати. Тоді він вирішив зробити свій перший документальний фільм — "Біль землі моєї".

Георгій дуже хотів писати про Грузію. І почав писати, а я була йому редактором, коли української мови він ще добре не знав. Але харизматичний, красивий, фотогенічний — він був створений для телебачення. Тож ми почали робити телебачення, спочатку на місцевому каналі, а потім для центральних.

Ми одружилися у 1995 році. У Львові Георгію вже тоді було дуже тісно. Він наполягав на тому, що час їхати у столицю. Ми переїхали і почали працювати на "ММЦ-Інтерньюз": я — у новинній службі, Георгій — в економічному тижневику.

Трошки згодом Георгій створив власну аналітичну програму — "Вікна-Плюс". Він почав робити матеріали про політичні перипетії в Україні. В одній з програм він зробив сюжет про "Кучма-клан". Коли його побачив сам Кучма, виник величезний скандал із керівництвом. Після того всі програми Гії переглядали ще перед ефіром.

Я звідти починаю для себе відлік цензури в українському просторі — кінець 1996-го, початок 1997-го.

Людина без страху

Є такі унікальні люди у світі, які не мають страху. Їх мало, але саме вони стають героями, і саме вони дуже часто стають жертвами. Страху в Георгія ніколи не було. Навіть якщо він бачив небезпеку, це його лише заводило. 

Георгія нічого не зупиняло в його власній усвідомленій місії зробити Україну кращою. Перед президентськими виборами 1999 року він мав програму на радіо "Континент", і відверто казав, що готовий померти за Україну. Це були не просто слова. Він умирав за Грузію у свій час. Він добровільно вирушив на фронт в Абхазії. Боротьба була частиною його життя. Ризики заради ідеї, заради інших для нього були виправданими.

Гію багато разів намагалися купити. Різні сили намагалися чинити вплив у різний спосіб. Але вплинути на нього було нереально. Він міг скористатися якимись пропозиціями, а потім все одно робив те, що вважав за потрібне. 

У квітні 2000-го Гія створив "Українську правду", у травні вийшли перші статті. А вже на початку червня за ним почалося стеження. Він записував автомобільні номери. Я як юрист розуміла, що треба фіксувати ці речі. Після порад друзів ми написали заяву у прокуратуру. Ми розуміли, що навколо нас щось відбувається, але не розуміли що.

Одного разу Георгій прийшов додому і сказав, що нам рекомендують кудись поїхати на певний час, тому що є велика небезпека. До речі, він мені так і не сказав, хто його про це повідомив. Я підозрюю, що це був Олександр Мороз. Думаю, вже тоді певним особам було відомо про ці записи "плівки Мельниченка", про те, що Кучма говорив.

Насправді в нас не було ані грошей, ані умов для того, щоб кудись їхати. Єдине, що я зробила — влітку відправила дітей до своїх батьків. А сама у серпні була у Вашингтоні на навчанні. Георгій залишався в Україні, але вже в кінці літа дуже наполягав на поверненні дітей у Київ. Ми привезли їх на початку вересня.

Георгій не сприймав попередження серйозно. Я пам'ятаю, як плакала і особисто просила його змінити риторику. Але його неможливо було зупинити. 

Зникнення

У певних колах знали про те, що відбувається з нами. Реакції не було абсолютно жодної, ніхто на це не зважав. Тикали пальцями і казали: "Сам винен". 

17 вересня, наступного дня після зникнення Георгія, я спонукала журналістів зібратися на прес-конференції. Багато з них, "тусовка", були дуже незадоволені: мовляв, ми професійно маємо підходити до цього, ми журналісти… Але мені не було на кого розраховувати і я була переконана, що треба об’єднувати зусилля, щоб знайти Гію. І раніше журналісти гинули при незрозумілих обставинах — але на це не звертали належної уваги. Тож коли зник Гія, я для себе особисто прийняла рішення, що зобов'язана відшукати справедливість. Я поставила перед собою завдання знайти відповідальних і покарати за цей злочин.

На першу нашу акцію на Майдані, яку організували ми з друзями, я прийшла з дітьми, тому що їх не було де залишити. Ми принесли велике біле полотно, на якому написали: "Влада повинна виконувати свої обіцянки. Знайдіть журналіста Георгія Гонгадзе". Люди ставили підписи на цьому полотні. 

Акції та прес-конференції були частиною роботи. Паралельно я працювати з юристами, слідством, журналістами, міжнародними організаціями.

Я мала друзів-іноземців, яких просила приєднатися до процесу, закликала звертатися до своїх урядів, писати прохання, заяви, слова підтримки. Щодня я виходила з якоюсь новою інформацією, давала дуже багато інтерв'ю. Проблема зникнення Георгія зрештою стала суспільною.

Я голосно казала: мовчанням себе не захистиш. Я ризикувала. Але, з іншого боку, розуміла: якщо мовчатиму, то влада знайде якийсь шлях, щоб закрити мені рота. Публічність стала шляхом мого захисту і боротьби.

На той час я ще не знала, що сталося з Георгієм. Я сподівалася, що якщо його десь тримають, то завдяки розголосу принаймні нічого з ним не зроблять.

Паралельно я дуже багато працювала з правоохоронними органами. Заставити їх щось зробити було практично нереально. Зрозуміло, що вони покривали злочин. Але я працювала зі всіма. Я зустрічалася з генпрокурором, розмовляла з СБУ, міліцією. До певної міри це були конкуруючі органи. Вони могли контролювати один одного, це давало можливість мені продовжувати процес.

Зрештою, у Таращі знайшли тіло.

Таращанське тіло

Тіло знайшли випадково місцеві жителі. Вони побачили, як із землі стирчала рука. Зателефонували у місцеву міліцію. Міліція — привезла в морг. Лікар-патологоанатом зробив попередній аналіз і наполягав, що тіло треба перевірити. Ніхто цього не хотів робити. Це тіло лежало там без холодильника десь тиждень. 

Інформація просочилася, і хтось розповів про це журналістам. Були підстави думати, що це Георгій. Коли зробили рентген, знайшли характерні осколки ушкодження в руці після поранення на війні в Грузії. Експерт виявив кісточки від кавуна у шлунку — у вечір зникнення Гія їв кавун.

Я про це дізналась із дзвінка нашого кума і близького друга Георгія Коби Аланії. Він сказав мені у слухавку: "Ми його знайшли". Я зрозуміла, що якщо це каже Коба, то це може бути правда. Він знав Георгія, знав усі його поранення. Не можу сказати, що я повністю повірила без експертизи ДНК… Тіло було обезголовленим. Воно було повністю понівеченим. Але я вірила інстинктам Коби, його відчуттю. 

Пам'ятаю, як мені відняло мову. Я сповзла по стінці на підлогу. Зрозуміла, що це все.

Тут же побігла у прокуратуру писати заяву з вимогою показати тіло. Прокуратура відмовляла. Потім це тіло кудись ховали. Почались маніпуляції. А я проводила години і дні у прокуратурі, писала безкінечні заяви та свідчення. Психологічно було дуже складно. У протоколах слідчі писали щось, що я не казала, мені доводилось уважно вичитувати кожне речення, кожен аркуш.

І от через місяці поневірянь, на початку грудня, мені дали можливість побачити тіло. Коли мені показали ці останки в морзі, їх було абсолютно нереально ідентифікувати. "Ось це пальці", — переді мною кинули на стіл жменю кісток... Я зараз думаю про те, як це пережила. Я не знаю.

Дивлячись на тіло в морзі, я не могла сказати, що це Георгій Гонгадзе. Я сказала, що, з великою ймовірністю, воно належить Георгію. Мені треба було добирати слова. Бо вони хотіли, аби я не опізнала тіло. Немає тіла — немає злочину. І навіть у такому стані я мусила відстежувати всі ці маніпуляції.

Ми робили чотири ДНК-експертизи. У Росії, Франції, США та Україні. Правоохоронці виголошували гучні заяви, що це тіло — не Гонгадзе. Я ж наполягала, щоб вони на мою вимогу проводили додаткову експертизу. Одну з експертиз робило ФБР. Вони мені чітко підтвердили, що це Гія. Американські експерти стали для мене ключовими — вони не лише перевірили ДНК, а й зробили аналіз кісткової тканини. Після експертизи ФБР у мене не було сумнівів, що це Георгій. Але його мама не вірила, і тоді ми робили ще одну експертизу у Франції.

Цей процес був складний… Та я думаю, що попрощалася з ним ще тоді, в морзі. Емоційно для мене стало очевидно, що вже все, я вже ніколи його точно не побачу.

Двадцять років боротьби

Слідство і судові процеси у справі Георгія тривали до літа 2021 року. Давайте будемо чесними: тримати цю тему в полі зору суспільства двадцять років було надзвичайно важко. Але я задіяла всі свої емоційні, професійні та соціальні ресурси.

Оприлюднення так званих "плівок Мельниченка", думаю, відбулося саме через суспільний резонанс справи. Після появи касетних записів ми організували слідчу комісію в парламенті. Це дало справі новий виток.

Коли я почула записи, то зрозуміла, що працювати з правоохоронними органами України я не зможу. До плівок я не усвідомлювала, наскільки все серйозно. Але коли почула, що президент говорить про мене, про Георгія, про те, що зі мною треба щось зробити, сміється зі своїми помічниками, то зрозуміла, що моє життя під загрозою також. А я у своїх дітей тепер одна. Тоді ж вирішила, що буду шукати можливості виїхати, бо все могло скінчитися погано. Вирішила їхати у Сполучені Штати. Вважала, що зможу звідти більше робити для розслідування.

Після переїзду я не зупинилась, почала працювати і з міжнародними організаціями, і з Конгресом, і з розслідувальними органами, і з ФБР. Я підняла всіх, усі тримали справу на контролі. У 2002 році я подала позов до Європейського суду з прав людини — не особливо розраховуючи, що переможу.

Мушу сказати, що це було для мене, наче третя робота. Я мала двох маленьких дітей, яких треба було доглядати, роботу, бо була єдиною годувальницею в родині. І паралельно щодня займалася цією справою — без особливої надії на прогрес. 

Переломний момент у справі настав уже після Помаранчевої революції. Ця революція проходила із іменем Георгія на прапорах. Люди на Майдані вимагали справедливості та верховенства права. Можна навіть сказати, що Помаранчева революція виросла із цих перших протестів: у 2000-му — з "України без Кучми", потім — із руху "Стоп-цензурі".

Уже у квітні 2005-го, після перемоги революції, я повернулася в Україну. Саме тоді поновили процес розслідування. Міністром внутрішніх справ був Юрій Луценко. І тоді зловили частину людей, які були причетні до вбивства Валерія Костенка, Миколу Протасова і Олександра Поповича. Почалися судові процеси над виконавцями. Пізніше, у 2009-му, спіймали Пукача Олексій Пукач — колишній керівник кримінального пошуку МВС, вбивця Георгія Гонгадзе. 

У часи Януковича все завмерло. Пам’ятаю, як Янукович приїхав у Вашингтон. Я спіймала його в посольстві України — підійшла і сказала, що хочу знати, що буде відбуватись з розслідуванням. Там були переповнені дві великі кімнати. Коли я почала з ним розмовляти — все затихло, люди просто завмерли. Янукович прямо перестрашився. У нього було таке обличчя — мовляв, що вона з мене хоче. Сказав, що в нього є відповідальний за цю справу — і вказав на Льовочкіна. Льовочкіна, який був першим помічником Кучми. І я така: ок, усе зрозуміло. 

Але я продовжувала тиснути. Були моменти, коли можна було активно воювати, і коли — пасивно. Головне було: не давати їм спуску. Вони розраховували, що всі втомляться. Це й справді було виснажливо. Бували моменти, коли мені хотілося про це просто забути. Мені навіть казали, що пора припиняти боротьбу. Але я відповідала, що маю довести це до кінця.

Можна сказати, що ми досягли часткового правосуддя. Наприклад, у Європейському суді з прав людини я перемогла у 2005 році. Українська влада мусила відповідати. Уже нова — але мусила.

Це була монументальна, постійна, безкінечна робота. За ці двадцять років були моменти, коли у мене опускалися руки. Коли, наприклад, не могли знайти Пукача. Або тоді, коли його відпустили (уперше Олексія Пукача затримали ще у 2003 році; формально — через знищення документів про стеження за Гонгадзе, — Ред.). Були моменти, коли здавалося, що кінця цьому не буде. Ми не могли знайти голову, ми не могли поховати Гію…

Але я розуміла, що рано чи пізно з’явиться якась інформація. Важливо, що ця тема нуртує. Навіть якщо цей вулкан пасивний, а не активний. Та рано чи пізно щось знову вибухне. Так і сталося.

Тема Гонгадзе за ці двадцять років ніколи не стихала. Це було серйозне стратегічне завдання. Моє особисто.