Тарас Компаніченко: “Якщо нація співає разом – вона об’єднується, а об’єднана нація – сильна”

– У Ваших жилах тече козацька кров… Звідки таке цікаве прізвище?

– Прізвище і коріння не дозволяють забути, ким були мої предки. “Компаніченко” походить від означення військового стану на Гетьманщині – компанійцями називали вільнонайманих вояків, які підпорядковувалися безпосередньо гетьманові. Мої ж прадіди служили в лейб-гвардії, були гренадерами.

Мої батьки – науковці. Мама – хімік, а тато – фізик. Але, попри активну наукову діяльність, вони завжди тягнулися до питання української національної ідеї. Батько був серед шістдесятників, дружив з Іваном Гончарем, Євгеном Сверстюком, Оксаною Мешко та багатьма іншими, про розправу над якими мріяло КДБ. Багатьох, і мого батька також, прямі репресії, на щастя, оминули, але були співбесіди, допити, тиск через відсутність партійності. Влада намагалася залякати.

Пам’ятаю з дитинства історію, коли мій батько разом із кумом Зоричем зустрілися восени у Києві біля Замкової гори, щоб порозмовляти. Я малим бігав довкола і чув уривки діалогів: “Ти знаєш, що її вдарили по голові молотком, а свекра звинуватили в цьому?”. Я розумів, що йдеться про щось страшне, але не замислювався. Тоді вони говорили про шістдесятницю Аллу Горську і зустрілися навмисне не вдома – щоб ніхто не підслухав. Вже у старшому віці я зрозумів, чому на моє питання “А ви за самостійну Україну?”, батько відповідав: “Тихо, ми за самостійну, але про це не можна говорити”.

– З чого розпочався Ваш шлях до патріотичної музики, до бандури?

– Батьки перебували в постійному русі молодої української інтелігенції. Тому не дивно, що коли в них народився син – назвали Тарасом… А це уже так би мовити кладе тягар відповідальності на плечі: я мав грати на бандурі, співати, малювати.…

Також я був єдиним у родині українськомовним онуком, і дідусь з бабусею, по материній лінії, з дитинства вкладали у мене дуже багато сил: розповідали про історію, репресії – про пережите. Від діда я навчився “Ще не вмерла України”, від бабусі – молитов, віршів Олександра Олеся. Згодом батько відвів мене до музичної школи, де я вперше почав вчитися гри на особливій для мене чернігівській бандурі – її подарувала хрещена. На той час вважали, що бандура – жіночий інструмент, а от для хлопців краще підходить гітара. І так довгий час я був одним хлопцем у класі, через що з мене кепкували. Було нелегко.

Як і усі підлітки, я хотів мати вільний час, але натомість змушений був ходити на сольфеджіо, музичну літературу і багато-багато іншого, що було не таким цікавим, як сама гра на інструменті. Відповідно я не отримував задоволення від навчання. Бажання грати з’явилося тоді, коли музичний інструмент відкривався і я вчився реалізовувати той матеріал, ту техніку, яку освоїв, добирав ноти до того, що чув. Так я почав грати ті пісні, які співали тато, мама, дідусь та бабуся. Це була для мене своєрідна перемога.

Тоді якраз на повну розгорталася “андроповщина” та зросійщення Києва. У школі мої однолітки практично не спілкувалися українською. На шкільних конкурсах ми хоч і називали команди “Козаки”, але водночас відбувався дуже сильний вплив російської культури через освоєння літератури. Відчувалося сильне переважання російської літератури як інтелектуальної, різнотематичної на противагу українській. Утиск мови був одним із засобів етноциду.

Але усе це гартувало нас. Навчаючись згодом у Косівському художньому технікумі, я змальовував тризуби зі старих купюр УНР, які знайшов у батька, також почав записувати пісні січових стрільців і грав на бандурі. Хоч вчителі ще у школі казали, що от, мовляв, настане час, і ми візьмемо до рук бандури, навчаючись у Косові, я зрозумів, що моя бандура потрібна не абстрактно, що я тут і тепер можу грати. Усе це було для мене маркерами українськості.

Але визначальним у пошуку музики було патріотичне домашнє середовище – я зростав в академмістечку в Києві, яке було практично оазою українськості. На дні народження мені часто дарували українські книги, а на святкуваннях природно було співати українське. У батька я вперше побачив багато заборонених на той час книг, таких як Московсько-український словник Дубровського 1918 року, “Богдан Хмельницький” Михайла Старицького. Але поряд з іншими обов’язково була книга “Україна наша радянська” Шелеста – певний портал, ширма, за якою можна було “сховатися”.

– Спершу Ваші батьки, а згодом за їхнім прикладом і Ви тягнулися до проукраїнського середовища…

– Так, ще з шкільних років у мене визрівала потреба знайти однодумців, з якими б я міг вільно говорити, влитися і прислужитися, принести себе в офіру. Вже згодом це привело мене в український культурологічний клуб, а 1988-го – до Української Гельсінської Спілки, молодіжну філію якої я згодом очолив. Там я познайомився з В’ячеславом Чорноволом, Левком Лук’яненком, Миколою Матусевичем, Оксаною Мешко, Євгеном Сверстюком, Михайлом Горинем… Покоління моїх батьків, зокрема шістдесятники, бачили, що молодь не боїться вільно говорити про Україну і це було їхнім найбільшим досягненням.

– Розкажіть про історію колективу “Хорея Козацька”, з чого усе почалось?

– Зі знайомства із старосвітською бандурою, спробувати зіграти на якій мені запропонував кобзар Микола Будник. Я наївно намагався перенести весь свій повстанський репертуар на новий інструмент, але нічого не вдавалося через зовсім іншу систему гри. Так я почав вивчати старосвітську епічну традицію, а отже, розпочав осмислене вивчення історії через артефакти, атрибутивні пісні різних епох.

Будь-яку пісню можна співати тільки через те, що вона подобається, але мене завжди цікавило більше: з якого часу твір, про що він говорив тоді і що може сказати людям сьогодні. Це спонукало мене досліджувати походження пісні. І так ще з 1990-х я зайнявся найдавнішими пам’ятками української пісні. Одночасно почав захоплюватися релігійними мотивами, щоб зрозуміти, чи можуть українські старовинні християнські духовні знання бути актуальними сьогодні. Так зайнявся порівняльним аналізом, компаративістикою колядок з гімнами Ріґведи.

Цілком природно я дійшов і до історичних пісень. Перше, що не давало мені спокою – чи усі історичні періоди висвітлені в піснях. Потреба атрибутації привела мене до кобзарсько-лірницької традиції, а отже, і в поле захоплення давньою українською літературою, поезією і музикою загалом. Так незабаром я став учасником Ансамблю Костянтина Чечені, який займався давньою українською музикою у європейському контексті. Пригадую, як зрозумів, що тримаю в руках не просто музичний інструмент, а річ, через яку можна реалізовувати ідею європейськості української пісні, розкрити важливі сенси, які заховані у творах лицарського епічного спрямування і які показувати, що українці у тому ж XV столітті не просто існували, але й були носіями тотожних європейських ідей.

Після участі у цьому колективі й дотичності до багатьох музичних проектів невдовзі виникла ідея створити власний колектив “Хорея Козацька”. Спершу, коли ще не було нот, ми з товаришами просто озвучували вірші Дем’яна Наливайка чи Івана Величковського, поезію доби Самойловичів, Сковороди, Прокоповича – вишукували з літератури філософічні та вічні твори. Нас вразило те, як багато оригіналів, музичного матеріалу у старих рукописах є ще неосмисленими, неопрацьованими. Залишилось одне – працювати. І так незабаром народився перший наш альбом “Карміна Сарматіка” – лицарські пісні з XVII–XVIII століття, а згодом – різноманітні музичні програми по Мазепі, Почаївському многогласникові…

– А щодо назви: чому “Хорея Козацька”?

– “Хорея Козацька” походить від назви танцю. Хорея – це пісня-танець у XV–XVII столітті. Заняття хореографією, співом піднімає душу і тіло, тобто через гімнастику ми вдосконалюємо душу. За Платоном, “хорея” – це щось, що людину вивищує.

Така назва якомога точніше відображає мету нашого колективу і пісні, які ми граємо та співаємо, – підносити людину, занурювати її у вимір історії, філософії конкретного часу. Це осмислене служіння задля того, щоб вирости духовно. Усе, що є найкращим в українській культурі, можна назвати словом “хорея”.

– На яких інструментах граєте?

– Певний час ми добирали, які інструменти підходитимуть до нашого репертуару, але критерій був один – вони повинні бути просякнуті історією. І так ми граємо на старовинних кобзарських інструментах, які проіснували, прозвучали аж до нашого з вами часу: старосвітська бандура, кобза, лютня, вандерфогель, віола, фідель, віолончель, скрипка з бароковими смичками, дуди, флейти, флейта-траверс, сопілки, барабани, сурми, корнети, колісна ліра… На цих інструментах залежно від специфіки тієї чи іншої пісні грає шестеро або восьмеро учасників. Я граю на лютні, лірі та старосвітській бандурі, окрім мене в ансамблі бере участь Вадим Шевчук, Данило Перцов, Михайло Качалов, Северин Данилейко, Сергій Охрімчук, Ярослав Крисько, Максим Бережнюк.

– Хто є вашими слухачами? Для кого ваша пісня, музика?

– Нас слухають люди, зокрема багато молоді, котрі шукають українську ідентичність через мистецтво музики та співу, через звучання стародавнього інструменту. Це люди, які хочуть зв’язувати минуле з сучасним, які шукають в сучасності небанальну, неоепічну, лицарську традицію.

Також нас слухають за кордоном. Ми багато гастролюємо різними країнами, виступаємо і перед місцевими, і перед українською діаспорою. Але заохотити діаспору співати українською – не велика справа, адже ці люди, як правило, і так заангажовані, куди важливіше – співати на Сході – в Пісках чи Маріуполі. Там ця пісня може стати точкою повернення до справжньої історії України.

– Навіщо нації пісня?

– Якщо нація співає разом – вона об’єднується, а об’єднана нація – сильна.

Ніколи не забуду Різдва вдома у вже покійного Левка Лук’яненка: я ставлю пісню відомого бандуриста Ігоря Рачка, поруч стоїть Людмила Пейдж із Херсонщини, Левко Лук’яненко – з Чернігівщини, його дружина Надія – з Галичини і друг пана Левка, Іван, з Лемківщини, а довкола бігають діти. Я починаю співати, а тоді усі вони один за одним починають підспівувати, хтось навіть плаче… Ми – українці з різних куточків країни – зібралися в одній кімнаті й завдяки пісні були єдиним.

Зовсім не важливо, звідки ти – з Кубані, з Чернігівщини, з Галичини – мова – це маркер українськості, а пісня – душа, через яку мова має здатність об’єднувати. Співання разом – це унікальна духовна практика, яка створює таке потрібне нам сьогодні відчуття плеча ідейно близької людини.