Невикричаний страх. Спогади останніх свідків Голодомору

"Це було ваше, а зараз наше"

92-річний Павло Оксьоненко називає їх "бандою". Тих партійців, які приїжджали розкуркулювати селян.

— А як інакше? — обурюється дідусь.

У 1933 році господарство Оксьоненків у селі Меделівка на Житомирщині розорили. Забрали все: землю, корів, коней, віз, овечок. Залишили тільки хату.

— Жили ми гарненько: півтора гектара березини, коні держали. У нас було, як у парку: ліс кругом, риба, — згадує Павло Михайлович.

Батьки не хотіли йти в колгосп. Але мусили. Як і всі.

— Найбідніших та найлінивіших поставили комуністами! Приїхали до нас березу, ліс різати. "Це було ваше, — комуніст балакав, — а зараз наше". Почали таке робити — відбирати від людей, — гнівається пан Оксьоненко.

Павлова сім’я жила поодаль від села, "в полі". У самій Меделівці повимирало десь дві третини людей.

— Люпин — ось цей, що худобі зараз дають, — їли. Товкли в ступі та робили здобні праніки з такої муки. Гіркий страшне, — кривиться дідусь.

Павло Михайлович не боїться називати імен кривдників. Їхніх вчинків не пробачає донині. Тепер почувається вільним. А раніше про Голодомор забороняли і слово сказати. Загрожувало заслання "на сєвєр":

— Сталін зробив так, щоб, крім нього, нікого не було грамотнішого.

Павло Оксьоненко радіє, що часи змінилися. І що дочка мешкає на вулиці Стуса.

На запитання, хто винен, відповідає чітко:

— Сталін у морі пшеницю топив пароходами, а Ленін золото забрав.

Страх і зцілення

Етнологиня, заступниця директорки Музею Голодомору-геноциду Юлія Коцур розповідає: цьогорічна експедиція була особливою за її багаторічну практику. Свідки оповідають про Голодомор вже набагато сміливіше.

— Потрохи зцілюються від травми, — зазначає науковиця.

Іще десять років тому люди часто відмовлялися говорити з дослідниками або воліли анонімності. Через страх і довгі роки мовчання призвичаїлися тримати трагедію в собі.

Свідки досі неохоче називають імена кривдників — місцевих активістів, які бралися виконувати накази радянської влади: контролювали плани заготівель, відбирали продовольство, обшукували домівки.

— Голодомор трансформував традиційну культуру українців, носіями якої були селяни, — каже Юлія Коцур.

Від липня до вересня працівники музею провели п’ять науково-пошукових експедицій у різних областях України.

Дослідники Голодомору стверджують, що більшовикам вдалося вселити українцям ген страху. І він досі живий. Проявляється і в політичній активності, і в побутових звичках.

Деякі люди розповідали інтерв’юерам, що досі сушать сухарі "про запас". Або засаджують город кукурудзою, навіть якщо не господарюють:

— А раптом щось.

"Гробів не робили. Не було кому"

Ганна Кумейко розповідає учасникам експедиції: раніше про Голодомор взагалі не розмовляли.

— Ніколи-ніколи… Суворо заборонено! Страшне було, — згадує жінка, яка пережила трагедію в селі Зубані на Полтавщині.

Тепер пані Кумейко може говорити відверто: голод був штучним. Перед 1932 роком у людей було вдосталь врожаю і запасів. Жодної інакшої причини, крім спланованої акції, бути не могло.

Пригадує, людей примусом брали до колгоспів. І мама, і тато, і брат, дві сестри та й вона сама працювали на радянське колективне господарство майже ціле життя.

— Ніхто в колгосп не хотів! Усі ж звиклі самі хазяйнувати, ґарували, все було в людей. А як у колгосп вступили, дуже важко стало!

А потім почався голод.

— По дворах ходили зі спицями, шукали, чи ніхто не заховав хліба. Дехто заховав хоч трошечки картоплі чи якийсь клубочок зерна — все позабирали. Добре, що вже весна була, так ото травою рятувались: калачики зелененькі ростуть — рвали їх і їли.

Сім’я Ганни жила коло річки. Їли рогізняк. Очерет смакував дітворі — "дуже добрий". Матері варили з нього кашу.

Поки не відібрали корів, могли поживитися молоком.

Ганнина родина статками не вирізнялася. Але забрали все: коня, бричку, плуги, весь сільськогосподарський реманент.

Пані Ганні запам’яталася церква в селі — велика та красивезна. Із храму розтягли все, що могли. Зняли хрести, розпалили вогонь на самому подвір’ї. Нікому зі селян не дозволили взяти бодай якусь ікону.

Якось дівчинці здалося, що вона помирає, — така була немічна. Прийшла мати з роздобутою склянкою борошна — здається, отримала її в колгоспі. Планувала зварити "затирку" на цілу сім’ю. Попросила дочку заховати. Коли мама пішла до праці, Ганна вирішила скуштувати наїдок. Пообіцяла собі, що тільки ложечку. Насипала в посудину, розколотила з водою — і їй так засмакувало, що від борошна не залишилося ні грама. Тепер Ганна вже не згадає, чи перепало їй від матері. Закарбувалася лише насолода від потрави.

— Ледь-ледь ми вижили. Дивом! — оцінює вона.

Хто не вижив, то ховали без трун, без обрядів, без відспівувань.

— Ніяких гробів ніхто не робив, бо не було кому. Люди — немічні. Під’їжджає підвода: хто хоч трошки ногами тупав, забрали людину. Як є в що загорнути — ковдрина яка-небудь, ряднина — загорнули, на воза поклали. Збирають по селу мертвих людей. На кладовищі яму викопали, поклали, засипали.

"Тут лежить 33-й год"

93-річна Раїса Федюк із села Синюхин Брід на Миколаївщині не може забути, як хоронили її трирічну сестру.

Каже, людей звозили до місць поховань підводами. Складали разом на купу і неживих, і тих, хто був при смерті — хоча в тілі ще жевріло життя.

Мама не хотіла везти доньку підводою, "щоб там дитину мняли між тими взрослими людьми". А нести тіло було нікому. Мусили просити дітей.

— Пішла до одної сусідки, до другої. Просить: "Хай прийдуть твої дівчата, я їм похльобки оставлю. Шоб понесли на кладбище на носилочках"… Несли, несли, донесли — поскользнулися. Дощ, діти голодні — пустили... Та дитинка випала з тої трунки. Потім склали і знов понесли, — пригадує Раїса Петрівна.

Найбільше жінці закарбувався спогад, коли вона виїдала із землі розлиту "баланду". Досі пам’ятає смак наїдку.

Раїсі було п’ять років. Із восьмирічною кузиною несли такий-сякий обід для хворенької сестрички. Юшка, каже, була скупою — сама вода, практично без каші. Виснажені дівчата по черзі вмокали пальці до посудини й підносили їх до вуст. Хтось спіткнувся, горщик упав додолу — розбився на черепки. Дівчатка миттю припали до землі й випили рідину, поки не всоталася в ґрунт.

Пані Федюк вважає, що їй вдалося врятуватися від голоду завдяки завбачливості батька. Тато встиг заховати по обійстю трохи пшениці. Потім його забрали в сибірську тюрму. За що саме — Раїса не знає. Та пам’ятає ті три сховки в торбочках й у діжках — біля конюшні, у городі та в клуні. То був справжній скарб.

Дитиною їй запам’яталося, що на полях лежало вдосталь зерен. Та селянам не дозволяли збирати колоски.

У 1934 році батько повернувся. Сім’я отримала спадок — Раїсина баба розділила між дітьми виручені за золото карбованці. Тато поїхав до Одеси в "Торгсин". Привіз із міста манної крупи, рису, цукру. Те все здалося Раїсі нечуваною розкішшю.

Жінка дотепер мешкає у Синюхиному Броді. Історія її села походить ще з козацьких часів. За сучасними мірками воно є доволі людним — тут мешкає 1700 людей. Однак поряд постійне нагадуванням про страшну трагедію — кладовище. Значну частину цвинтаря займають поховання жертв Голодомору. Тутешні кажуть: "Тут лежить 33-й год".

"Отак нас русскі загодували"

Михайло Франишин зі села Гришівці на Вінниччині мав вісім років, коли почався Голодомор. Нині йому 96.

Виростав у небагатій за тодішніми мірками сім’ї. Батько був хліборобом. Мав конячку, возика. На двох із сусідом ділили плуга.

Коли пішов поголос про організацію колгоспів, батько подумав: а раптом стане краще? Чоловік добровільно, без опору вступив до нової структури.

Михайло запам’ятав, як у селі розправлялися з незгідними. Переважно до колгоспів не хотіли йти заможніші люди з більшою кількістю землі та худоби.

— Приїхала машина, потаскали, і їх не стало. Десь опинилися на сєвєрі.

Невдовзі Михайлів батько переконався, що намарно чекав кращого. У колгоспі нічого не платили. Голод косив людей.

Харчувалися бур’янами, варили лободу. Зривали бурячиння, різали, кидали в окріп, додавали, якщо ще була, картоплю — перебивалися таким супом. Після першої зими Голодомору ні крупи, ні зерен вже не було, згадує чоловік.

Ставленики комуністичної влади — часто тутешні ж селяни — перевіряли, чи не зосталося якоїсь їжі. Селом ходили "чоловіки з залізними палицями". У когось варився сякий-такий борщ на печі, розбивали горщик.

— Люди німі, позгинали голови і ходять дивляться, де що на землі росте таке, щоб можна його з’їсти. Голод — це дуже страшне, — розповідає пан Михайло.

— Ми з братом, сусідами ходили вночі рвати горох, що вже зрів на полі. Хто в торбинку, хто в кишеню — ті стручки… Нас побачили ті — гайда по конях та по полю ловити. Ми тікали, в корчі ховалися, хто в яку яму чи канаву, бо рятуватися треба. Били до крові.

Влітку підоспіли черешні. Зголодніла Михайлова сестра померла просто на дереві — від ягід дістала розлад, що став фатальним. Померлу замотали рядниною і так поховали.

— Отак, — каже Михайло, — нас русскі загодували, що ми вимерли!