Кароліна Сулей : "Найважливіше — не визнати себе особою, призначеною для вбивства"

"Не сподівалися таких тортур"

— Смугастий костюм — віддавна атрибут в’язнів. Із Вашої книжки можна дізнатися, що тюремні роби — або, як кажуть поляки, пасяки — мали багато відмінностей. Чому цієї одежі нацисти не уніфіковували, попри німецьку схильність до впорядкованости?

— ПасякРasiak походить від слова pas — "смуга" створено як уніформу для в’язня. Ідея, що особа, яку треба ізолювати й за якою треба наглядати, повинна мати на одязі смужки, сягає ще Середньовіччя. Вбрання осіб, які є чужими, яких хотіли вилучити зі спільноти, мало відрізнялися від решти. Вважали, що око чіткіше вирізняє смужки, аніж будь-що інше. Щоправда, у Середньовіччі ці смужки були горизонтальними, а вертикальними вони стали вже в новіші часи. Якщо мислити символічно, горизонтальні смужки перетинали людину так, як це робили мечем під час страти. Натомість вертикальні смужки — це ґрати на тілі. Пізніше переважало покарання ізоляцією, замикання в’язня.

Пасяки продумували й запроєктовували. Але процес винищення [в’язнів], "остаточне розв’язання" [єврейського питання], відбувався так швидко і так численно у багатьох місцях одночасно, що тих пасяків не вистачало. Їх шили самі в’язні в таборах, наприклад, у Дахау, Равенсбрюку. Спочатку створювали вручну, і це тривало надто повільно. Тож виявилося, що забезпечити той "орднунг"порядок з допомогою в’язнів — неможливо. Доводилось імпровізувати. 

Імпровізація відбувалась так: у таборах використовували те, що було доступним на складах одягу. Всі особи, які прибували до таборів, мали з собою якісь речі. Потім вбрання сортували й відправляли до Райху. Але частина речей залишалася, і той цивільний одяг часто заміняв пасяки. 

Є знімок повірки жінок у таборі Бжезінка. Всі вони стоять рядком, і жодна не має на собі пасяка. Їхнє вбрання — різноманітне: довгі бальні сукні, якісь комбінезони й куртки, щось квітчасте. Взуття абсолютно різне. Хтось пострижений "східцями", хтось поголений, а дехто навіть має довге волосся. Видно, що кожна має інший вигляд... Якщо заплющити очі й уявити на тій чорно-білій світлині кольори — це образ гротескного похмурого цирку, а не впорядкованого ув’язнення. 

— В’язні, які прибували до табору, були зобов’язані віддати свої речі. Але якщо вони не отримували пасяка замість власного одягу, то їм видавали цивільну одежу, але чужу.

— Саме так! Я розмовляла з людьми, які пережили це, і вони розповідали, що не сподівалися такого знущання. Очікували різних бід, випробувань, але гадали, що будуть страждати і вмирати у своєму одязі. Для них то був шок, пов’язаний із позбавленням ідентичности. 

Особливо важко це переживали жінки. Бо жіночність часто пов’язана з володінням речами, з макіяжем, біжутерією. Але й чоловіків це травмувало. Адже чоловічий одяг часто асоціюється із суспільною ієрархією, зі становищем. А тут раптом усі ставали голими (не лише буквально, а й психічно), — і беззахисними. 

"Офіцери поводились на складах одягу як у крамниці"

— Ви згадали, що частину цивільних речей передавали до Райху, частину — залишали в таборах. У книжці Ви пишете про окремі бараки, де зберігали вбрання в’язнів, вилучене після прибуття до табору. Ті речі навіть підписували. Але навіщо? Хіба вважали, що в’язнів звільнять?

— Це залежало від етнічної належности чи інкримінованого правопорушення, через яке людина потрапляла до табору. Політичні в’язні, та й загалом в’язні-неєвреї, залишали своє вбрання у своєрідній "камері зберігання". Їхні речі вішали у спеціальних пакетах, присвоювали навіть номерки. Цим займалася спеціальна команда. Теоретично, вийшовши з табору, можна було той свій вузлик знайти. Але траплялося це надзвичайно рідко, найчастіше, на початку функціонування таборів. А якщо і траплялося, то переважно ті вузлики були розукомплектовані, чогось бракувало. То був спосіб скласти враження нормальности, існування якихось правил.

Окремо були склади для речей євреїв. В Аушвіці й Біркенау ті склади називали "канадою". То був цілий конгломерат, архіпелаг бараків, і кожен із бараків містив інше добро, яке весь час впорядковували. В’язні не встигали цього робити, речі лежали назовні. То було моторошне видовище. Одна з ув’язнених згадувала про дитячі візочки, які стояли один за одним. 

Кожен табір мав свій спосіб складати речі. Наприклад, Треблінка — це табір смерти. Там не було в’язнів, які мали залишитися живими. Були лише ті, які допомагати знищувати людей. Склади з одягом впорядковували так, як як нинішній торговельний дім: речі першого, другого, третього сорту, білизна, взуття. І в’язні, які там працювали, часто нагадували продавців: іноді приходили офіцери й вибирали щось для дружини, щось для себе — направду, поводились як у крамниці! 

— У книжці Ви більше пишете про жіночий досвід. Чому? Одяг для жінок важливіший? Не вистачало інформації про чоловіче вбрання? 

— Так і є. Жінки залишили більше свідчень про одіж, бо вони не соромилися писати на цю тему. Чоловіки так само згадували вбрання, але рідше. Маю враження, що їхні розповіді дуже політичні — про якісь великі пориви, ідеї, про взаємодопомогу. Це не означає, що вони не переживали тієї буденности. Просто менше про неї говорили, менше хотіли про неї пам’ятати. Мабуть, вважали, що так не потрібно робити. 

Я б сказала, що ті жіночі історії є більш людськими, бо торкаються того, що ми всі переживаємо. Кожен із нас одягається, кожен має тіло, про яке дбає, відчуває деякі пов’язані емоції. 

Часом це видається ірраціональним. Скажімо, колишня ув’язнена Аліція Гавліковська-Сверчинська оповідала, що колись проходила повз ромський табір і побачила красиву ромку в квітчастій сукні. Вона віддала їй пів своєї пайки хліба в обмін на сукню. Бо вона їй сподобалася. Звісно, це було би звичним у сьогоднішньому житті. Але, як виявилося, це функціонувало також у таборі — і зміцнювало дух. Мене цікавили такі історії, і їх дуже багато.

— Дивно, що ромам залишали їхній одяг, і їх поміщали в окремий сектор. Натомість євреї мусили здати вбрання і мешкали у спільних бараках. До того ж євреї (як і росіяни) не могли отримувати посилок. Як пояснити таку відмінність у підходах?

— Якщо йдеться про в’язнів-євреїв, то їх мали раніше чи пізніше знищити. Тобто ті посилки просто не були потрібні. І, зважаючи на динаміку конфлікту в Другій світовій війні, росіян так само кваліфікували як групу, якій не треба давати шансу. 

Що стосується ромів, то, на мою думку, це залежало від періоду. Коли ще не було зрозуміло, як вчинити з цією групою, їх тимчасово розташовували в такому нібито "сховку". 

У Третьому Райху не слід у всьому вишуковувати раціональности. Бо часто йшлося, так би мовити, про "імпровізацію".

Посилки відрізнялися залежно від табору. У деяких таборах вони приходили справді багатими, а в деяких туди заледве щось можна було помістити. В одних таборах їхній вміст контролювали, а в інших тільки вдавали, що переглядають. Передавали передусім їжу, часом там був одяг. Але ще відбувалось нелегальне контактування з людьми, які жили довкола табору, чи з Рухом опору, і звідти також можна було отримати якусь допомогу.

"Жінка в концтаборі берегла помаду, бо це був символ"

— Ви пишете про табірний чорний ринок. Виявляється, там був широкий вибір — від одягу до парфумів. Таборова адміністрація дивилася на це крізь пальці, чи просто не могла встежити?

— І перше, і друге. І до того ж ще мала з того зиск. 

— Парфуми зовсім не в’яжуться з обставинами, коли головне завдання — вижити.

— Це функціонує як — своєрідний талісман, інший світ. Воно виходить поза логіку жертви. Найважливіше — не визнати себе особою, призначеною для вбивства. Такі предмети нагадували про це. 

Одна з ув’язнених увесь час, який вона пробула в кількох таборах, ховала шматочок помади. Бо він був символом тієї жіночности, якої її позбавили. Таких предметів — що виготовили в’язні, часто дуже маленьких, які мали показувати, що є інший світ, — було багато.

До того ж одяг було елементом гри, яку в’язні вели зі своїми катами задля виживання. Охайний, чистий одяг, який загалом мав добрий вигляд, міг врятувати життя. Важче вбити когось, хто нагадує людину. З іншого боку, в’язням не можна було виглядати надто добре, бо тоді це загрожувало позиції мучителя. Тому бранці постійно намагалися придумати, як врятувати своє життя, але так, щоб нене перетнути межі. 

— Образ концтабірного в’язня у нашій уяві — то таке голодне, замучене і брудне створіння в лахмітті. Але Ви розширюєте це бачення, вказуючи на соціальну піраміду в концтаборі, де існувала соціальна нерівність між в’язнями. Траплялися такі, які справді жили непогано.

— Та сіра маса в’язнів, як вони самі про себе казали, становила більшість. Вони мали боротися за кожен день. Їм доводилося продавати на чорному ринку шматок хліба, щоб здобути, наприклад, якусь газету для утеплення, чи рушник, чи кращу хустку. Це справді точилася боротьба — треба було домовитися з кимось із команди чи на складі одягу, треба було мати знайомства. 

Так звана еліта [з-поміж в’язнів] могла собі мати щось навіть таке, що можна назвати модою. Часто це були в’язні-функціонери — ті, які керували групами в’язнів. Вони додавали щось екстравагантне до уніформи, дехто мав власні кімнати, міг облаштовувати їх так, як хотів. Жінки носили примітивні тюлі, рюші, казна-як вкладали собі волосся — щоби компенсувати таборові умови своїм справді карикатурним виглядом. Це вражало: бачити в таборі і нужденних жінок у лахмітті чи пасяках, і розпорядниць, які могли собі зробити макіяж і вибрати речі.

— Дуже промовистою річчю, яка свідчить про нездорову атмосферу в таборі, є торба, про яку Ви докладно пишете, — бойтель. Кожен в’язень носив ту сумку зі собою, щоб вберегти особисті речі від крадіжки.

— Сам бойтельІз німецької ein Beutel — торба — це цікавий приклад, бо теоретично їх не можна було мати. У правилах не було нічого про бойтлі. Ці торбини вигадали жінки, тому що пасяки не мали кишень, а їм потрібно було кудись подіти свої особисті предмети — хоча б ложку. За ними доводилося пильнувати, як за зіницею ока. А потім до тих бойтлів потрапляли й інші "скарби".

Отже, це був найцінніший предмет, своєрідний контейнер для особистості, необхідний, щоб вижити. Бойтель найчастіше носили жінки, бо чоловіки тримали речі в кишенях. Кожна жінка мала інший бойтель: одні старалися, щоб він був гарним, другі — щоб був містким, треті — щоб був зі зносостійкого матеріалу. Отже, навіть тут ішлося про самовираження. 

З іншого боку, бойтлі легко можна було вкрасти, тож доводилося пильнувати за своїми речами, спати на них. Деякі люди навіть не знімали взуття, бо боялися, що його поцуплять.

"В’язні віддавали шматок хліба за одяг"

— У книжці Ви також торкаєтеся делікатних аспектів таборового життя — гігієни, сексу. Зокрема Ви пишете про таборові борделі, так звані пуфи. Чи рішення йти працювати туди було добровільним?

— Передусім раджу всім книжку Йоанни Островської "Замовчане", яка й розповідає про примусову сексуальну роботу в таборах. Я у книжці торкаюся теми вбиралень, де в’язні реалізовували свої фізіологічні потреби, а пуфів — лише як місця в таборі, яке лише треба описати — так само, як склади одягу, кухню, інші бараки. Це все рівнозначні місця, у яких в’язні страждали й жили, — так само, як інші. 

Якщо йдеться про переведення до пуфу, то воно було найчастіше примусовим, і зовсім небагато ув’язнених робили це добровільно. А якщо й так, то йшли, на мою думку, все одно не з власної волі, у тому сенсі, що це була дія заради виживання. В пуфі бранки отримували білизну. Їхнім обов’язком було мати зачіски, макіяж і працювати визначену кількість годин. Одяг вони отримували з "канади".

Були деякі команди, які взагалі мали інші уніформи — жінки, які працювали на кухні, у перукарнях, чи в есесівських приватних помешканнях. Очевидно, що з цими роботами пов’язували деякі привілеї. Наприклад, особи, які працювали з тілами людей, могли самі впорядковувати кімнати, мати доступ до вбрання, іноді навіть до вишуканого, до їжі. Вони водночас були дотичними до страшної роботи, але й мали доступ до розкоші, про яку не могли мріяти інші. Хоч та розкіш і проклята. 

Вбиральню пов’язували з певною свободою. Там був страшний сморід, тому кати нечасто наважувалися туди зазирати. Там можна було сховатися, можна було практикувати те, чого не можна було в таборі. Тому там часто вели торги, розмовляли, а також займалися сексом. Вбиральня була дуже інтимним і дуже двозначним простором — трохи сповідальнею, трохи борделем, трохи торговищем. 

— Одяг у концентраційних таборах — нетипова дослідницька перспектива. Як вам спало на думку досліджувати саме це?

— Про моду ми найчастіше чуємо в контексті продуктів, покупок, якогось добробуту. Натомість рідко думаємо про вбрання як про оповідь. Оповідь про те, у який спосіб ми є собою, про нашу ідентичність, про наше місце в світі. Вбрання дуже рідко використовують, щоб описати щось філософське, історичне, політичне, антропологічне. А це одна з найскладніших царин, з якою маємо справу, — мода, або просто спосібвід латинського слова modus, у який послуговуємось вбранням. 

Коли я вирішила вивчати тему одягу під час війни, то почала не від таборів, а досліджувала вбрання на польських землях в часі окупації, потім — вбрання в ґето. Щоразу я переконувалася, що для осіб, які тоді жили й потім описували свій досвід, це була надзвичайно важлива тема. Коли я розмовляла з людьми, які пережили табори, для них не було важко пригадати тієї матеріальности — свого вбрання, речей. Це щось природне. І ніхто не казав, що це неважливо. Деякі в’язні віддавали шматок хліба чи цибулину, щоб отримати якийсь одяг. Вони воліли голодувати, але роздобути якийсь одяг.

Тож я почала замислюватися, чому ця тема не висвітлена. І дійшла висновку, що причина — не її неважливість, а наша неправильна настанова, наше помилкове сприйняття одягу як чогось неістотного. І ми, зважаючи на такий прорахунок, випускаємо з уваги великий фрагмент таборового досвіду. А ця історія була. І те, що нам тепер це видається дивним або неадекватним, не суттєвою. Суттєво те, що залишили нам по собі люди, які вижили. А вони залишили нам оповідь про те, що одіж була важливою, що вона могла вбивати, а могла рятувати. Маємо обов’язок про це пам’ятати.